Теорія журналістики - Приступенко Т.О. - 2.4. Етичні цінності журналістів демократичного суспільства та законодавство

Як зазначив керівник програми з моніторингу ЗМІ Душан Реліч на президентських виборах 1999 р. в Україні, "...Європейський Інститут ЗМІ дуже стурбований ситуацією із засобами масової інформації в Україні, при цьому Інституту поки що не зрозуміло, куди піде Україна, якщо у відношенні до свободи преси вона крокує в протилежному від Європи напрямку..." (День. — 1999. — 17 лист.).

Щоб зробити правильний моральний вибір, віддати перевагу вищій моральній цінності, журналіст повинен знати і розуміти природу етичних дій. Етична цінність для журналіста — позитивна властивість, еталон, що виконує роль повсякденного орієнтира в оцінці людей, колективів, груп, організацій, фактів, подій, явищ, країн, націй та ін.

Дослідники у галузі мас-медіа визначають як етичні цінності такі категорії.

1. Загальнолюдські: людина, світ, мир, життя, злагода, справедливість, доброчинність.

2. Наді опальні: нація, національна культура, національна політика, національна держана.

3. Етнічні: етнос, етнічна культура, історія етносу.

4. Професійні журналістські: свобода слона, правдивість, чесність, справедливість, відповідальність, професійна солідарність, неупередженість, порядність.

5. Індивідуальні: самовдосконалення, самозбереження, самовідданість, лицарство, шляхетність, відвага, співчуття, доброта, любов до ближнього, совість, пошана, щирість.

Саме журналістська мораль, побудована па гуманістичних етичних цінностях, нормах і правилах, с засобом втілення журналістської стики як теорії вжиття, утвердження гуманістичних засад у журналістській практиці як частині соціальної дійсності. У перехідний період до демократії віра та духовність становлять стичну цінність, що може об'єднати класові, національні, партійні та конфесійні інтереси з мстою захисту людини та її свобод. Етичні цінності журналістів демократичного суспільства ґрунтуються на свободі засобів масової інформації, що мають право автономно визначати свою волю. "Боротьба за демократію чи боротьба під лозунгами демократії, — вважає Генріх Юшкявічюс, заступник Генерального директора ЮНЕСКО, — завжди боротьба за свободу засобів масової інформації чи боротьба під лозунгами свободи преси".

Свобода ЗМІ є цінністю, обов'язковим елементом демократії й необхідною умовою забезпечення свободи слова у ЗМІ, свободи інформації у ЗМІ, свободи оцінки у ЗМІ, їх політичного, ідеологічного, економічного й інформаційного плюралізму. Свобода ЗМІ — основа всіх демократичних свобод. Права і гарантії свободи ЗМІ в Україні підтвердилися в українському законодавстві. Отже, свобода ЗМІ — цс політична, правова й етична цінність.

Журналісти мають відстоювати у своїй діяльності демократичну концепцію свободи ЗМІ, що з'явилася під час Французької революції (як свобода преси) і ґрунтувалася па трьох основних постулатах: відокремлення новин від коментарів; доступ до урядової інформації; відсутність цензури.

Ці постулати демократичної концепції свободи ЗМІ відображені в законах України. Доступ до урядової інформації закріплений ст. 2 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", у якій зазначено: "Засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю", не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес".

Крім того, право на доступ до урядової інформації відображено у ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", де зазначено, що журналіст мас право: "1)на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації; 2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи й організації та бути прийнятим їх посадовими особами".

Відсутність цензури гарантує ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні": "Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборонено поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа с автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю".

Водночас у доповіді колишнього керівника служби новин радіо "Континент" "Вільна хвиля" Георгія Гонгадзе, яку він зробив у бюро Українського конгресового комітету Америки (УККЛ) в Нью-Йорку 17 грудня 1999 р., висвітлювалася реальна ситуація в країні, що склалася наприкінці 90-х років: "...незалежна від влади, олігархів та інших преса поволі зникає в Україні. Журналісти, які ще пам'ятають золоті часи початку дев'яностих, коли газети звільнилися від радянського ідеологічного ярма, а в нове кланово-олігархічне ще не потрапили, поволі замінюються молодими та невибагливими щодо етики та моралі колегами. Ці готові писати тс, що вимагають від них їхні господарі, які часто-густо в бізнес чи політику прийшли не з юридичних факультетів. Інші метри спромоглися пристосуватися до нових умов, посіли керівні посади в нових структурах і зараз не дуже переймаються долею своїх колег. Всі решта вимушені просто заробляти на хліб — писати те, що може піти до друку, А до друку сьогодні в Україні йдуть далеко не всі матеріали.

Ще у гіршому становищі опинилися мої колеги на телебаченні. Часом навіть одне "неправильне" речення у відеосюжеті призводить до виклику керівників телеканалів до Адміністрації Президента. Не хочу нагадувати про канал СТБ, де працівник цієї Адміністрації безпосередньо вичитував матеріали журналістів.

Можна навести приклад, коли в Криму через політичні мотиви були закриті чотири (!) телекомпанії, при цьому сам Президент Леонід Кучма обіцяв відновити мовлення, щоправда, до виборів цього не зробив. Та що там незалежні телекомпанії, народні депутати майже два місяці були відключені від прямої трансляції по радіо, а чиновники з Держтелерадіо (до речі, фінансованої з бюджету) демонстративно досі ігнорують численні постанови парламенту про відновлення трансляції.

Натомість державні новини під час виборів сімдесят відсотків свого часу присвячували особі Леоніда Кучми. Втім, я не буду вдаватися у всі ці деталі, вони й так добре відомі. Тим більше, що це була виборча кампанія, і хтось вважав, що переможців не судять.

Очевидно, так вважали й діячі з СБУ, які подавали в Адміністрацію Президента звіти під грифом "таємно", де докладно описували які ЗМІ, кого і як критикують та підтримують у регіонах... На сьогодні будь-яка медіа — структура може бути знищена протягом кількох тижнів. На притчі перетворилися історії про візити податкових інспекторів, які буквально місяцями "перевіряють" документи "незручних" редакцій газет та телерадіокомпаній. Показовим є те, що, скажімо, лояльні до влади ЗМІ, цієї процедури уникають взагалі, або вона минає для них безболісно.

Після неодноразових спроб викупити радіостанцію "Континент" було знайдено формальний привід для півторамісячної перевірки, під час якої банківські рахунки структури були заморожені. З серпня до жовтня 2001 р. пройшло п'ять судових засідань, які підтвердили безпідставність звинувачень. І згодом знову в редакцію завітали представники податкової поліції з вимогою падати їм документи. Мета одна — змусити радіостанцію бути більш керованою та слухняною.

Ще гірша ситуація в регіонах. Там журналісти, які наважуються мати незалежну думку, піддаються погрозам та силовому тиску. Прикладом може слугувати журналіст Харківської телерадіокомпанії "Сімон". Його батьки, що живуть у нього, і не є громадянами України, отримали повідомлення про депортацію. В органах внутрішніх справ моєму колезі відверто сказали, що він забагато говорить у телеефірі. Власник уже згаданої радіостанції "Континент", Сергій Шолох, у період виборчої кампанії отримав по телефону погрозу: "Замовкни, або ми тебе заткнемо". Кілька днів по тому невідомий автомобіль намагався скинути авто Сергія з дороги, а після повернення до офісу йому знову зателефонували і сказали: "Якщо ти думаєш, що ти гарний водій, помиляєшся, ми тебе попередили". Очевидно, йшлося про незалежний погляд радіостанції па події з виборами в Україні.

Найгіршо, що донести в суді такі випадки практично неможливо. Тому керівники газет воліють домовитися і не роздмухувати скандали. Ця ситуація породила практичну безкарність чиновників, які вважають своїм правом вказувати журналістам, що і як писати. Л якщо щось не так, можна і по-іншому. Ще свіжа в нам'яті українців справа вбивства головного редактора "Вечірньої Одеси" Дерев'янка... До речі, замовників цього вбивства ще не знайшли, і, очевидно, що не знайдуть".

Під час парламентських слухань з проблем інформаційної сфери, які проходили у Верховній Раді 16 січня 2001 p., мати вбитого журналіста Георгія Гонгадзе Леся Гонгадзе назвала численні правопорушення, що мали місце у процесі слідства щодо встановлення обставин зникнення Георгія Гонгадзе та які були виявлені парламентською тимчасовою слідчою комісією і засобами масової інформації. Проте, як зазначила Л. Гонгадзе, найжахливішим с те, що влада більше ніж два місяці цинічно "жонглювала" темою: належить чи не належить таращанське тіло її синові. У цій ситуації преса стала заручницею та співучасницею влади и страхітливому маніпулюванні почуттями рідних загиблого. Не передавати інформацію вона начебто й помогла, однак і транслювання повсякчасної брехні та вигадок поставило пресу в ганебне становище. Гірко й боляче, що смерть цього журналіста стала розмінною монетою, ще одним мотивом для самореклами, трампліном для приходу у велику політику цілої плеяди "опозиціонерів", що іменували себе борцями за благо народу, а насправді, не були кращі за тих, кого вони рекомендували відправити у відставку. І навіть не так важливо, ким і якими вони були до "касетного скандалу", адже саме тільки те, що вони посміли спекулювати ім'ям загиблого журналіста, перетворити трагедію цілої сім'ї на "інформаційний привід", розіграти на ньому власну рекламну кампанію, при цьому спокійно й цинічно використати убиту горем матір Георгія Гонгадзе, відправляючи її на трибуну викривати їхніх конкурентів, не мас значення, як звучать їхні прізвища, — одне це вже дає нам моральне право вважати цих людей негідниками.

На жаль, у багатьох наших співгромадян моральний закон підпав, як непотрібна деталь, відмер, як пережиток минулого, як атавізм. Це видно навіть з того, наскільки нині результативний "чорний PR". Адже в душах людей, що втратили колишні ідеали й не створили для себе нових, зараз багато зла й темряви, які й співзвучні всьому тому бридкому й злому, що виливається з екранів телевізорів та газетних шпальт. І це, треба сказати, дуже вигідно тим, хто вибрав політику своїм ремеслом. Тому що підвищити популярність, дістати підтримку в суспільстві, де немає моралі, можна будь-яким шляхом.

Лише ті, хто не втратив чистоти, хто вважає своїм професійним обов'язком нести людям правду й нічого, крім правди, поки не дають нашій країні назавжди скотитися назад, деградувати й загинути, примушують нас шукати відповіді па запитання, які турбують нас, аналізувати й робити висновки. Хоча чудово усвідомлюють, що багатьом, дуже багатьом наша здатність аналізувати вже здається "зайвою деталлю" у конструкції наших мозків.

Моральність коленого окремого журналіста і є на сьогодні найголовнішою проблемою мас-медіа, тому що хтось повинен наважитись підняти моральний рівень усього суспільства, щоб воно почало розуміти де правда, а де брехня, та мало гідність не дозволити знущатися над собою.

Вільна преса — це не додаток до демократії, який більшістю сучасних можновладців сприймається радше як апендикс. Вільна преса — це умова демократії та її показник. Унаслідок цього формування у суспільстві демократичної, цивілізованої "четвертої влади" є реальною запорукою як ефективної діяльності суспільного організму, так і наявності демократичної системи державного управління. Стан наших засобів масової інформації — це і є реальний стан демократії в Україні. Ллє, здається, уряд вважає, що так воно має бути і є в демократичних країнах! Чи вони сміються над мас-медіа, чи то насправді так вважають. І в першому, і в другому випадку — це діагноз і на ЗМІ покладається відповідальність лікувати, тобто змінювати свідомість. Ось досить цікаві думки щодо свободи слова із сайта Кабінету Міністрів України: "У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з мстою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це мас відповідати нормам Конституції та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти".

А далі висловлено напрочуд "об'єктивний" погляд на ситуацію: "В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади".

"Касетний скандал" виявився лакмусовим папірцем для вітчизняного суспільства та вітчизняної преси. Хто мовчав, хто відверто та безсоромно брехав. Звичайно, наївно було сподіватися на об'єктивність та па те, що погляди майданної опозиції будуть донесені до мільйонної аудиторії нарівні з поглядами влади, але чорне називалося білим, а маріонеткова позиція зібраних у примусовому порядку "петеушників" виставляється як громадянський подвиг № 1, а решта, мовляв, деструктивні елементи. У цій кризовій ситуації було видано президентський Указ "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, дальшого утвердження свободи слова в Україні". Зазначені проблеми, про які давно говорили, — це розроблення програми збільшення виробництва паперу, поліпшення ситуації з його ввозом, але найбільшу увагу привертає четвертий пункт, що зобов'язував МВС, Державну податкову адміністрацію, інші правоохоронні та громадські організації, журналістів "опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес". Справа в тому, що журналістам ніхто не повинен вказувати, як вони мають висвітлювати ті чи інші події, оскільки це буде називатися не демократією, а трохи по-іншому. Жоден указ за таких умов не може надихнути народ на довіру до владних структур та не вирішить проблем, пов'язаних зі свободою слова.

Події на початку 2000-х років довели, що на захист свободи слова мають стати самі журналісти, адже жодна державна інституція практично цим не займалася. Політична позиція журналіста, правдиве слово в пресі нерідко коштують журналістові здоров'я чи життя. Тому надто актуальним стало запитання: чи в змозі правоохоронні органи захистити журналістів?

Стаття 15 Конституції України забороняє цензуру. Тобто попередній перегляд творів, п'єс, телерадіопрограм, кореспонденцій з мстою нагляду — "заборонено" (саме так тлумачать сучасні словники термін "цензура"). Ллє цензура як засіб обмеження поширення небажаної інформації має найрізноманітніші легалізовані форми, які не підпадають під такс тлумачення (військова цензура, науково-технічна експертиза тощо). Особливістю ситуації в Україні того часу були пікові сплески цензури під час виборчих кампаній. Це найбільше відчувалося в регіонах, де була обмежена кількість незалежних видань, а доступ до радіо і телебачення жорстко регламентувався державними адміністраціями. Постала потреба в підвищенні рівня цехової солідарності журналістів стосовно висвітлення порушень свободи та створення неформальних комітетів швидкого реагування преси на дії посадових осіб і владних структур, спрямовані на обмеження цих прав, що дало б змогу надавати сторінки популярних видань і ефір для захисту журналістів. Гарантом свободи слова у демократичній державі є відповідні закони, проте недосконалість інформаційного законодавства у статтях стосовно захисту журналістів давала можливість чинити безкарний тиск, аж до фізичного знищення, надто допитливих, принципових "охоронців слова".

Як відомо, свобода ЗМІ — основа всіх демократичних свобод, що повинна відображатися в Конституції та юридичних законах держави. Коли держава не гарантує свободи ЗМІ, то всі інші свободи перебувають під загрозою, як сама демократія і суспільство. Якщо уряд крокує у напрямі диктаторства, то перші свободи, які обмежують або ліквідують, — це свобода ЗМІ. Хоча паша історія знає приклади, коли в сталінській 1936 р. і брежнєвській 1978 р. конституціях свобода преси лише лицемірно декларувалася. Історія дає нам урок: свобода преси в демократичній правовій державі повинна мати всі етапи втілення. Коли кілька років тому мова заходила про проблеми зі свободою преси, провідники держави здивовано розводили руками і переможно вказували на кількість видань, що начебто репрезентували різноманіття думки та інформації. Більше того, як приклад демократії вони наводили наявність в Україні навіть опозиційної преси. Справді, в Україні було чимало видань, які із задоволенням друкували критичні матеріали на адресу влади, як правило, партійних, лівої або правої орієнтації. Однак наявність опозиційної преси не може бути достатнім аргументом па користь свободи інформації. Як показує досвід, у цих виданнях було не менше контролю і цензури, ніж у підконтрольних олігархам ЗМІ. Яскравий приклад такої ситуації показала відома українська газета "День", яка в період перебування її патрона Євгена Марчука в опозиції була відома своєю критичністю щодо дій виконавчої влади та особисто Президента. З призначенням Є. Марчука після першого туру президентських виборів 1999 р. на посаду Секретаря РНБО України газета різко змінила свою позицію, а кілька провідних журналістів добровільно залишили її редакцію.

У принципі, така вже доля партійних видань: змінювати свої погляди разом зі своїми лідерами, і цс нормально. Проблема в тому, що в суспільстві не виникло видання, яке б оцінювало стан справ у державі незалежно від того, яка надворі політична погода. Склалася ситуація, коли не було чітко видно ту межу, де завершується демократія і починається диктатура. Диктатура, не обов'язково пролетаріату чи однієї особи, — це диктатура системи. Системи, для якої неважливо, хто перебуває при владі, і яка не хоче визнати, що в країні є права, а не лише обов'язки.

Реальна свобода преси у період гласності стала важелем для руйнування тоталітарної держави. Незалежна преса не була підпорядкована державі та компартії. Якщо в перехідний період, який затягнувся, безвідповідально ставитися (свідомо чи несвідомо) до свободи ЗМІ, вона може стати поштовхом до руйнування основ громадянського суспільства. Етичні порушення в пресі можуть цьому сприяти.

В Україні свобода ЗМІ вперше законодавчо закріплена у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", підписаному Президентом України Леонідом Кравчуком 16 листопада 1992 р. У ст. 2 сформульовано розгорнуте поняття свободи преси, що означає свободу слова, свободу вислову, свободу інформації, свободу преси та заборону цензури.

Це було і залишається прогресивним трактуванням свободи ЗМІ. Проте у цьому законі не були відтворені положення ст. 19 Загальної декларації прав людини, право приватної власності на ЗМІ та право на свободу економічної діяльності у сфері ЗМІ. Проголошена в законі свобода економічної самостійності не тотожна свободі економічної діяльності. Саме свобода економічної діяльності — запорука економічної самостійності, а не державна підтримка ЗМІ, хоча Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p., закріпила у ст. 34 свободу слова, поглядів, переконань, інформації та свободу думки як суб'єктне право, однак у Конституції немає статей про свободу ЗМІ, масової інформації, хоча ці свободи були закріплені у Законі України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні" ще у 1992 р. Чи не є цс обмеженням свободи масової інформації?

Німецька газета "Франкфуртер Алгемайне Цайтунг" дійшла такого висновку: за час правління Леоніда Кучми, після свого короткого розквіту на початку 90-х, незалежна українська преса не вціліла. Німецька газета зауважила, що чимало людей на Заході знають про значні труднощі опозиційної преси в Росії, але ситуації гіршої, аніж в Україні, годі шукати. Кореспондент газети вважає, що опозиційна преса в Україні немає нині жодних шансів. Йдеться не лише про вбивство редактора інтернет-видання "Українська правда" Г. Гонгадзе, а й про ситуацію з українською незалежною пресою загалом. У статті німецького видання наводиться одна з оцінок місцевого журналіста, котрий вважає, що "Україна є чи не єдиною країною, де газети не можуть собі дозволити виступати з обвинуваченнями супроти президента". Саме Конституція дає право на судові позови з компенсацією моральних травм будь-якого фінансового розміру. І законодавство не захищає в цьому разі пресу.

Так, звичайно, проблема є, і деякі журналісти часто роблять недопустимі речі. Незважаючи вже на те, що адвокат журналістів повинен захищати журналістів, треба хоча б бути об'єктивним. Невже всі позови щодо преси справді справедливі? Але факти говорять за себе.

Лише у 1999 p. проти українських ЗМІ було подано майже 2200 судових позовів, згідно з якими вони мали виплатити понад 90 млрд грн позивачам (16,5 млрд дол.). Ця сума в кілька разів перевищувала бюджет України. До речі, термін "моральна шкода" не має чіткого визначення в українському законодавстві. За кілька рядків тексту позивач може вимагати сплатити багатотисячні компенсації. Так, за цитування народного прислів'я до тижневика "Дзеркало тижня" був поданий позов у розмірі 5 млн грн. Виникла нагальна потреба обмеження сум компенсації моральної шкоди.

Простежувалися також спроби тиску посадових осіб на судову владу. У грудні 2000 р. міністр оборони О. Кузьмук надіслав листа Голові Верховного Суду В. Бойку, в якому намагався втрутитися в діяльність судових органів з метою зміни окремих судових рішень, зокрема щодо відмови у задоволенні позову підприємства "Струм", яке займається демонтажем української стратегічної зброї, до газети "Сегодня".

Почалося все у вересні 2000 p., коли столична газета "Сегодня" опублікувала матеріал, де під гучним заголовком містилися звинувачення в ухиленні від сплати мільйонних податків па адресу фірми, яка є безпосереднім виконавцем робіт із ліквідації українських стратегічних озброєнь. Відбулися суди, які у першій і другій інстанціях газета виграла. Коли справа дійшла до Верховного Суду, всі сторони почали хвилюватися. Володимир Михтюк, заступник міністра оборони доводив, що тут набагато важливіша справа — співпраця з іншою державою, яка начебто дуже величезні гроші вкладає. Йшлося про міждержавні угоди, за якими Україна має позбутися свого стратегічного арсеналу. Однак претензія залишалася, бо судове встановлення істини для всіх сторін — справа принципу. Олег Непадимка, на той час головний редактор газети "Сегодня", казав: "Ми не могли підпасти під вплив Михтюка і розповісти, що ми не праві, хоча судом уже було доведено, що праві. Ви хочете мирову — розкажіть, як працює ваша фірма зараз — "Струм" наприклад. Написали. Ні, це їм не подобається".

Парадокс полягав у тому, що протистояння було не вигідне жодній зі сторін. Газета шукала собі нового власника, а потенційних покупців ця справа відлякувала. Міністерство оборони і фірму "Струм" непокоїла можливість припинення закордонного фінансування ліквідаційних робіт. 14 травня заступник міністра оборони і головний редактор газети обмінялися прес-конференціями з контрвипадами. Л пізно ввечері знову почалися переговори, після яких була досягнута домовленість про укладання мирової угоди. Проте підписів під угодою жодної зі сторін так і не було, а час не терпів. Уже 5 грудня з приводу цієї справи засідала колегія Верховного Суду. Проте навіть за умови домовленості газети, військових і підприємців залишалася четверта сторона — автор матеріалу, впевнений, що, виходячи з наявних на той час документів, писав правду, Олександр Ільченко: "Компроміс завжди краще, ніж війна, але якщо мені запропонують поступатися принципами — я на це не піду". Крім бажання виграти справу, всім сторонам шкодить сам процес судового розгляду. Будь-яка перемога для однієї сторони може означати катастрофу для іншої.

Можлива ситуація, коли газета припускається помилки і вибачається за неї, цього чомусь ніхто не бере до уваги. Всі ображені і пам'ятають лише свою образу. Наприклад, Олександр Волков у лютому 2001 р. подав позов до суду на газету "Україна молода". Його обурило, що газета написала про його причетність до зникнення Г. Гонгадзе із посиланням на В. Рабиновича. Сам В. Рабинович цю інформацію спростував. Щоправда, це ж. із посиланням на нього зробила через три дні й "Україна молода". Однак чи то О. Волков про це не знав, чи то образився сильно. Подробиць він з цього приводу не повідомив, сказавши, що всі зацікавлені нехай звертаються до його адвокатів. Якщо О. Волков був такий принциповий, йому варто було б подати до суду як мінімум па три ЗМІ, які ще до "України молодої" повідомили про це, — німецьку газету "Die Welt", телеканал ICTV і радіостанцію "Німецька хвиля". Про це також писала бельгійська газета "Dе Standart", щоправда, ще на початку року й без посилання на В. Рабиновича.

У Львові 16 квітня 2001 р. відбулася безпрецедентна акція під назвою "Хвиля свободи", організована львівськими журналістами і підтримана в багатьох регіонах України. Приводом для проведення акції стала постанова Франківського районного суду Львова від 31 березня 2000 р. про стягнення з місцевої газети "Експрес" 150 тис. гри (майже 30 тис. дол.) за 12-рядко-ву замітку, опубліковану ще в 1997 р. У замітці йшлося про те, що один місцевий композитор використовував у своєму доробку уривок з популярної пісні. Редакція "Експреса" стверджувала, що суд виконав замовлення влади, тому що відносини газети з обласною владою були дуже напружені. У Львові була споруджена символічна барикада, а з 19 до 24 квітня учасники акції провели голодування, припинене після скасування Львівським обласним судом рішення про стягнення штрафу. Акція з травня була продовжена в Києві.

Понад 50 журналістів — учасників акції "Хвиля свободи" — 4 травня 2001 р. пройшли в протигазах від Хрещатика до будинку Кабінету Miнiстрів України і Верховної Ради України на вул. Гру шевського. Журналісти вимагали внести в законодавство про пресу зміни про встановлення верхньої межі сум компенсації за заподіяний моральний збиток, затвердити чіткі критерії визначення розміру компенсації заподіяного морального збитку. Вони також запропонували визнати, що експертні висновки, здійснені журналістськими комісіями з етики, які створюються в обласних центрах і будуть діяти на підставі відповідних ліцензій, повинні бути обов'язково враховані під час ухвалення рішень районними судами щодо ЗМІ, а також передбачити кримінальну відповідальність посадових осіб, навмисні дії яких перешкоджають журналістам у виконанні ними своїх службових обов'язків.

Водночас па ці події був інший погляд. На той час директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимир Малинкович заявив, що є серйозні підстави розглядати мету акції "Хвиля свободи" не як захист свободи слова, а лише як імітацію такого захисту. Вій вважав абсолютно некоректними вимоги протестантів: "Зокрема, незрозуміло, від кого вопи захищають ЗМІ". На його думку, захист преси від контролю судових органів означає відмову від ідеї правової демократичної держави. "Інша справа, якби протестанти жадали від судів діяти строго за законом, а не відповідно до "телефонного права". При цьому політолог зазначив, що від обговорення вирішальної для свободи преси проблеми — залежності судової влади від влади виконавчої — учасники акції фактично ухиляються. "Тому, напевно, і влада поблажливо ставиться до протестантів, не вдаючись до жорстких методів тиску. Невипадково серед політиків, що підтримали "Хвилю волі", представники парламентської більшості, прихильники виконавчої влади". Він також не заперечив, що організатори акції влаштували цю "бійку" для демонстрації невдоволення одних олігархів перерозподілом міністерських портфелів на користь інших олігархів.

Соціальна відповідальність журналіста є другою за важливістю етичною цінністю, відповідно до якої журналіст зобов'язаний забезпечувати право громадян на інформацію і нести відповідальність перед читачами й суспільством загалом за зміст своїх повідомлень, своєчасність і достовірність інформації.

Журналіст не повинен маніпулювати громадською думкою, використовуючи засоби масової інформації, не кажучи вже про пропаганду насильства, жорстокості, війни, розповсюдження порнографії, розпалення релігійної, расової, національної і соціальної нетерпимості, що є не тільки аморальним, а й порушує закон. Навпаки, він повинен віддавати перевагу загальнолюдським цінностям: зобов'язаний законом поважати права і гідність усіх націй та людей незалежно від статі, раси, нації, релігійних поглядів й ідейних переконань.

Інколи журналісти поводяться нечемно, вдаються до приниження представників інших націй, замість того, щоб поставити на перше місце мету — зберегти мир за будь-яких умов. У Львові в 1998 р. професорами Рудольфом Мирським й Яковом Хоніксманом була видана книга "Юдофобія проти України", в якій автори виклали свою думку стосовно проблеми, яка, на їх погляд, є в країні. Незабаром газета "Вечірній Київ" почала "цькування" її авторів. "Вечірній Київ" у публікаціях у жовтні та грудні 1998 р. звинуватив авторів книги в антиукраїнській та антидержавній діяльності, дозволив собі образи на їхню адресу, приписуючи їм психічні відхилення та закликав до розправи над ними", — прокоментувала ситуацію газета "Независимость" (1999. - 7 лип.). Автори книги подали позов на захист честі, гідності та ділової репутації до газети "Вечірній Київ" після публікації Григорія Мусієнка "Нові забобони і прадавні вигадки "Синів Союзу" та спільного матеріалу Надії Головко й Івана Скоробагатька "Чого нам не йметься, "Сини Союзу"? У цих матеріалах авторам "Юдофоби" дісталося добре: "Ви й вам подібні виколупуєте з-під нігтів визрілу у ваших переповнених манією богообраності душах запліснявілу ідейну "продукцію", свідомо спрямовуючи її на руйнування міжнаціональної злагоди в нашому суспільстві...", — пишуть "Київські відомості" (1999. — 18 серп.). Р. Мирський та Я. Хоніксман оцінили свої скривджені честь і гідність у 30 тис. грн кожен. "В Україні існує державне потурання антисемітизму" — підтримав авторів книги заступник голови асоціації "За межнациональный мир и согласие" Олександр Наймай. Дивно, що замість того, щоб припинити ворожнечу, яку влее розпалили, журналісти "Вечірки" затягували справу, зривали слухання, давали поживу для розмов і до того ж подали зустрічний позов. І друга спроба почати слухання за позовом авторів книги "Юдофоби проти України" зірвалась. Причиною стало чергове нез'явлення тогочасного головного редактора "Вечірки" В. Карпенка в Шевченківський райсуд столиці. "Вечірній Київ" мала намір за допомогою суду стягнути з О. Наймана 60 тис. грн, з решти авторів "Юдофоби" по 30 тис, а з видавництва "Академічний експрес", де було надруковано книгу, — 150 тис. грн. Позаяк "вони намагаются створити негативну громадську думку про дотримання газетою законів...".

Коли Віталій Карпенко, нарешті, з'явився у Шевченківському райсуді, то для того, щоб подати додатковий зустрічний позов на загальну суму 210 тис. грн (газеті "Відродження" на 150 тис. і Олександрові Найману — 60 тис грн). На думку В. Карпснка, у статті "Відродження і голос громади", надрукованій у газеті "Відродження", О. Найман, коментуючи хід судового розгляду, обвинувачував "Вечірній Київ" у "професійному антисемітизмі" і розпаленні міжнаціонального конфлікту, чим зашкодив діловій репутації газети.

На судовому засіданні Олександр Найман клопотався про прилучення до справи певних документів, зокрема звернення 32 народних депутатів до Президента України з приводу публікацій антисемітського змісту в деяких друкованих виданнях, у тому числі у "Вечірньому Києві", а також відповідь Кабінету Міністрів України на це звернення. Представники "Вечірнього Киева" висловили протест проти прилучення цих документів.

Віталій Карпенко повідомив, що Найман намагається перенести на загальнодержавний рівень дискусію на тему: чи є в Україні антисемітизм? В інтерв'ю лсурналістам він заявив, що в Україні "ніякого антисемітизму немає".

Але в політиці юдофобство є, цс доводить різновид його вияву, наявний у державних інстанціях, які повинні реагувати на розпалення міжнаціональної ворожнечі. Як правило, звернення до таких інстанцій, як Комітет з інформаційної політики, прокуратура, Міністерство юстиції, натрапляє на відмову. У ст. 37 Конституції України передбачено, що організації, які займаються розпаленням міжнаціональної ворожнечі, існувати не повинні. Закон "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 3) забороняє розпалення міжнаціональної ворожнечі в ЗМІ. Однак суди ці нормативні акти не застосовують.

Деякі періодичні видання розуміють свободу слова як "свободу від зовнішніх обмежень" і демонструють надмірне захоплення мотивами насильства на сторінках своїх видань. Який результат цієї начебто "чесної" праці? Тематика зла па сторінках вільної української преси має шанси зменшити дистанцію між двома полюсами, втягує нас у суспільні ігри зі злом, а добро відкритого і вразливого суспільства відсувається у тінь зла. Із філософсько-етичного погляду поетизація зла, його гіперромантична абсолютизація чи свідома естетизація призводить до перебування сучасного людства у так званому "обрії зла". "Обрій зла" вважають незаперечною ознакою новітньої європейської культури. Звернімо увагу хоча б на назви популярних музичних груп світу — "Поховання" ("Sеpultura"), "Некролог" ("Obituary"), "Труп канібала" ("Cannibal corpse"), "Лицемірство" ("Hypocrisy"), "Вбиті" ("Slayеd"), "Фабрика страху" ("Fear factory"), "Смерть від напалму" ("Napalm death"). Хвиля кримінально-захопливих текстів, насичення газет байдужо-іронічною інформацією, ворожо-саркастичний тон багатьох полемічних статей українських газет також викликає у читачів відчуття існування в "обрії зла".

У мовній картині світу зло володіє своїм багатющим лексичним арсеналом. Смерть, ураган, землетрус, повінь уособлюють зло як антиблаго. Вбивство, ґвалтування, грабунок, розбій

— зло морально, спричинене людиною. Одвічна присутність, необхідність зла як передумови добра, його альтернативи не лякає як така. Можливість називати зло злом є атрибутом вільного суспільства. Однак користуватися

2.5. Етичні засади журналістської діяльності під час виборчих перегонів
Звернення журналістської ініціативи "Журналісти — за чисті вибори"
Висновки
Розділ 3 КОДЕКС ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ
3.1. Кодекс професійної етики журналістів
3.2. Регулювання порушень етичних норм
Висновки
Розділ 4 СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ
Висновки
Висновки
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru