Теорія журналістики - Приступенко Т.О. - Висновки

Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною.

Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини та громадянина визнані неодмінними засадами нового Конституційного ладу. Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Основного закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод зумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Основного закону).

Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують коленій особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повніша втручатися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У ст. 15 Основного закону України підкреслюється, що цензура заборонена. Цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняється і ст. 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", а ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.

Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Зокрема, ст. 45 Закону України "Про інформацію" відповідно до цього документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті підкреслювалося, що цензура, як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога висунута автором цієї інформації чи іншим суб'єктом авторського права та/або суміжних прав на неї), та/ або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.

Крім цього, в Законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з мстою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони па показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Відповідно до змісту цієї статті забороняється створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, па які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (ст. 171).

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України.

Положення цих законодавчих актів України відповідають Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, де підкреслено, що кожна людина має право на свободу думки, безперешкодне дотримання своїх поглядів та па вільне вираження свого погляду (ст. 18, 19). Щодо останнього, то воно включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.

Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (и. 1, ст. 10 Європейської конвенції). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка покликала гарантувати свободу слова.

Проте, як було вже раніше підкреслено, ігнорування цензури в нашій державі наприкінці 1990-х — па початку 2000-х років набуло масового характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремий вид цензурування становила кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного центру на призначення й звільнення утворювала сприятливе середовище для контролювання діяльності ЗМІ.

Відповідно до Основного закону та інформаційних законів України до органів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, належать:

— Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;

— Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Голови якого призначаються на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України;

- Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою України.

Проте у липні 2002 р. у структурі Адміністрації Президента України з'явилося Головне управління інформаційної політики. Діяльність Адміністрації Президента у сфері інформації перевершила реальний вплив усіх органів, що мають регулювати відносини в інформаційній сфері відповідно до законодавства України. Основною функцією цього органу стало управління інформаційною сферою України, яке здійснюється поза межами правового поля. Основним методом такого управління було цензурування інформаційних та інших програм телебачення і радіо, статей у друкованих ЗМІ з метою маніпулювання громадською думкою, позбавлення громадян їх права на інформацію.

Фактично в Україні па початку 2000-х років для керівництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легально-конституційна система правил та норм, якої додержувалися посадові особи різних рангів. Заняття медіа — бізнесом, як і будь-яким іншим бізнесом в Україні у той час, вимагало від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосувалося повною мірою й іноземних інвесторів, яким доводилося працювати за нелегких умов вітчизняного ринку.

Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мали змогу лише бізнес — угруповання, наближені до державної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації була лояльність до влади, Президента, що па практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних матеріалів.

Попри певні позитивні зміни після 2004 p., сьогодні інформаційний простір нашої держави фактично монопольно контролюється фінансово-політичними групами. Під контролем олігархічних угруповань перебувають загальнонаціональні телеканали, значна частина регіональних телокомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.

Відтак інформаційний бізнес у нашій державі представлений цілеспрямованими інвестиціями з метою отримання політичних дивідендів. Контроль за провідними телеканалами, тиражними газетами, іншими періодичними виданнями фінансово-політичні групи використовують для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично вітчизняна преса викопує роль засобу пропаганди діяльності органів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформаційна, були нівельовані.

Основним засобом обмеження свободи слова в нашій державі наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років стала пряма політична цензура — видання вказівок щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єктивно висвітлювати життя нашої держави.

У таких спеціальних, регулярно розповсюджуваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися рекомендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм, відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих політичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інформації оціночних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.

Крім цього, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніторингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у регіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уряду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги з боку Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки молена розцінювати як приклад стимулювання з боку цього органу до здійснення прямої цензури місцевими держадміністраціями щодо регіональної преси.

Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 p. деякі журналісти, які працювали у провідних ЗМІ ("Новий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.) змушені були звільнитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У регіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.

Отже, молена стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найбільш поширених форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єктом здійснення такого тиску були державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.

ЗМІ в Україні зіштовхувалися з перешкоджанням своїй законній діяльності з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність системи судової влади в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.

Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової інформації в Україні стала також надмірна зарегульованість бізнес — діяльності в Україні, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарювання і, зокрема, ЗМІ.

В Україні чиновники були фактично безкарні за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод діяльності журналістів. Фактично санкціоновано створювалися перешкоди щодо функціонування окремих ЗМІ з боку владних структур. Так, в Україні були зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалися безпідставні скасування угод щодо оренди приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення їх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як велика кількість випадків необгрунтованої відмови в акредитації журналістам видань, опозиційних до влади, попадания ЗМІ відкритої інформації, у тому числі такої, що с суспільно значущою. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ — тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.

Як уже зазначалося, одним з найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів, ЗМІ змушені були припинити свою діяльність у зв'язку з фінансовою неспроможністю. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необгрунтовано величезну суму. Цікаво зазначити, що такі методи боротьби з журналістами та медіа найчастіше застосовувалися під час виборчої кампанії та відразу після неї.

До того ж у межах українського інформаційного простору сформувалися нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки з боку органів влади окремих засобів масової інформації. Це стосувалося пільгового оподаткування, державного фінансування тощо. Для окремих ЗМІ фактично створювалися кращі умови в конкурентній боротьбі, політичні та фінансові групи й окремі особи, що лобіювали інтереси цих видань, мали краще становище. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначалися на нормальному цивілізованому розвитку ринкової економіки в Україні, інформаційного простору тощо.

Демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ ускладнювалася владним контролем у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 р. в Україні було зареєстровано та перереєстровано зокрема 20 903 періодичних видань. 8859 видань від цієї кількості становлять видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження, 12 044 — місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої преси перебувала у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави відігравали державні та комунальні медіа. Зокрема, за згадуваний період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних та

878 комунальних видань. З них: на загальнодержавну, регіональну (дві та більше областей) та зарубіжну сферу розповсюдження — 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження — 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.

Основними рисами системи цих ЗМІ були такі характеристики:

1) цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;

2) відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;

3) слабка матеріально-технічна база;

4) низька конкурентоспроможність па інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.

Проте найголовніша риса діяльності цих ЗМІ полягала в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежали від органів влади, які здійснювали необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.

Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії. Зокрема, держава фактично с монополістом у надати послуг дротового радіомовлення. А це — 9,6 млн радіоточок, у тому числі 2,7 млн (28 %) у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) мас показник аудиторії наближений до 100%.

Місцеві органи влади, орієнтуючись па центральну владу, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони є засновниками комунальних ЗМІ, які фактично викопують роль прес-служб місцевих органів влади.

За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками, їхня діяльність також регламентується спеціальними законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органі в місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка встановлює пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ, наприклад пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на такс пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.

Найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчизняних журналістів було фізичне насильство. В Україні були зареєстровані випадки застосування методів кримінального впливу проти представників ЗМІ у зв'язку з їхньою професійною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналістів залишалися фізичне насильство або погрози з мстою змусити припинити чи обмежити журналістську діяльність, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правозахисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Репортери без кордонів", у 1998 р. одного журналіста було вбито, ще на дев'ятьох були вчинені напади, у 1999 р. — вбито трьох, ще семеро травмовані, у 2000 р. — вбито чотирьох, ще 28 травмовано, у 2001 р. — двох журналістів вбито і на 18 скоєно напади. Вбиті журналісти у більшості випадків працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи економічних структур загальнонаціонального чи місцевого рівня.

Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова в нашій державі у 2003 p., завідувач секції Європи вже згадуваної організації "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті щодо України зазначила, що ситуація залишалася тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролювали або близькі до Президента особи, або олігархічні структури. І це була неабияка проблема, зважаючи на наближення президентських виборів. Ще одна тенденція, яку помітили "Репортери без кордонів", — велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на регіональному рівні. І, нарешті, вбивці журналістів Г. Гонгадзе та І. Александрова так і залишилися безкарними. Зокрема, в документі підкреслювалося, що розслідування більшості випадків загибелі журналістів і не було завершене. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів стали вбивства журналіста Георгія Гонгадзе (вересень 2000 р.) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001 p.). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхідність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак жодних практичних кроків для цього не зробили.

Про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 р. Григорія Омельченка — голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Гонгадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами — членами комісії висновки у справі Гонгадзе, котрі голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку — під час спеціального звіту.

Па прес-конференції, ініційованій Національною спілкою журналістів України у вересні 2004 p., перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев підкреслив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Александрова пов'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінально: частину справ не розкрито, тому немає підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель пов'язані причинно-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснювалася прозаїчно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт".

МВС було порушено 15 кримінальних справ за фактом загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко доходило висновку, що криміналу немає і закривало справи. Так, у 2004 р. Генеральна прокуратура України двічі перевіряла законність та вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбувалося в межах закону: якщо не було підстав вваясати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.

Стосовно справи Г. Гонгадзе, то на кінець 2004 р. слідчі Генеральної прокуратури нічого сказати не змогли, але це питання залишилося на контролі.

Не докладаючи великих зусиль на українську владу щодо ведення справи Г. Гонгадзе, Міжнародна федерація журналістів (МФЖ) наприкінці 2003 р. вирішила провести своє незалежне розслідування цієї справи. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі підкреслив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна федерація журналістів повинна знайти переконливі відповіді на запитання щодо загибелі Г. Гонгадзе й притягнути вбивць та замовників злочину до суду. Комісія з розслідування, яку представляли Роберта Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Національної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лазарєвої (представник Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів"), мала намір звернутися з проханням про зустріч до Генерального прокурора України, депутатів Верховної Ради України, Ради Європи, Державного департаменту США, деяких міжнародних організацій, родини Г. Гонгадзе, JI. Кучми, В. Литвина, Ю. Кравченка, М. Мельниченка. Основна місія Комісії полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів справи, а також реакції інститутів громадського суспільства на дії правоохоронних органів. Напрацьовані документи Комісії мали стати також прецедентом для свободи преси в Україні та регіоні, що її оточує.

Щодо останнього положення, то необхідно зазначити, що Україна посідала 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова у світі на 2003 р. Такі дані було наведено у щорічному звіті вже згадуваної міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". У 2002 р. Україна була у цьому рейтингу на 112-му щаблі, а зміна позиції у переліку пояснювалася тим, що список досліджуваних країн порівняно з 2002 р. збільшився зі 139 до 166 держав.

Відповідно до такої ситуації у вересні 2003 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у документі щодо виконання Україною обов'язків і зобов'язань члена Ради Європи залишила норму про продовження процедури моніторингу нашої країни з боку ПАРЄ. В остаточному рішенні Асамблея залишила норму про цензуру в українських ЗМІ, наявність "темників" та доступу опозиційних сил в Україні до аудіовізуальних та електронних засобів масової інформації" притягнення відповідальних за смерть журналіста Георгія Гонгадзе. ПАРЄ також різко засудила розмах насильства проти вітчизняних представників ЗМІ, негативну роль президентської адміністрації у встановленні тотального контролю над пресою.

Всі ці факти і приклади, безперечно, свідчили про наявність в останні роки в Україні політичного втручання у діяльність засобів масової інформації та журналістів, оскільки таке втручання здійснювалося у політичних цілях та за участі влади. В нашій державі не було зафіксовано випадків судового покарання винних за незаконне втручання у діяльність ЗМІ. Відповідно до цього не лише потерпають журналісти, а й незаконно порушуються інтереси та права споживачів масової інформації, їх право на інформацію. Все це відбувалося всупереч нормам і положенням Конституції України, іншим законодавчим актам держави, міжнародним документам, ратифікованим Верховною Радою України. Порушуючи па практиці основні принципи свободи слова, плюралізму думок, заборону цензури, влада відверто ігнорувала демократичні принципи розвитку України.

Гострою залишалася проблема роздержавлення в інформаційному просторі України, оскільки плюралізм наявних форм власності на ЗМІ спотворювався нерівними економічними умовами існування, відсутністю реальної економічної свободи приватних ЗМІ, що зводило нанівець дію ринкових механізмів та сприяло перетворенню преси па інструмент політичного впливу та маніпулювання.

Відтак, в Україні у зазначений період політична цензура стала реальною дійсністю функціонування мас-медійного простору нашої держави. Влада, втручаючись у діяльність ЗМІ, нехтуючи законодавством, намагалася зберегти монополію на інформацію, власність редакцій, оцінку внутрішнього та зовнішнього життя. В такий спосіб відбувалася маніпуляція громадською думкою, відпрацьовувалися різного роду політтехнології під час проведення важливих політичних кампаній, у тому числі виборчих перегонів.

Основними методами політичної цензури в Україні були пряма цензура, тобто цензурування змісту інформаційних програм та друкованих матеріалів; кримінальні злочини проти журналістів; перешкоджання здійсненню представниками ЗМІ своїх професійних обов'язків; тиск на пресу з боку органів державної влади та місцевого самоврядування; створення нерівних умов конкуренції на ринку засобів масової інформації; висунення та реалізація невмотивованих судових позовів до ЗМІ з вимогою грошової компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необгрунтовано великі суми.

Застосування політичної цензури в Україні стало можливим завдяки: низькому рівню політичної культури влади та суспільства; використанню владою легальних та напівлегальних методів впливу та контролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; низький рівень діяльності правоохоронних органів України щодо захисту свободи слова, охорони роботи представників ЗМІ, їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа, намагання влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати масмедійний простір; юридично нечітко визначений характер відносин у системі "власник — ЗМІ", що призводило до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку в нашій державі.

З метою розвитку свободи слова, недопущеннії політичної цензури необхідно: встановити законодавчі передумови щодо роздержавлення ЗМІ шляхом заборони органам влади (всіх рівнів) бути їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі національної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну і творчу незалежність; доповнити наявні нормативні акти щодо цієї структури додатковими документами, які б стосувалися механізмів відповідальності і журналістів, і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської стики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади у частині висвітлення діяльності влади шляхом переходу на виключно договірні відносини з використанням державного замовлення; унормувати механізм відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації; забезпечити прозорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлаштування журналістів виключно трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.

Реалізація цих та інших демократичних принципів розвитку держави, її ринку, мас-медійного простору, аудиторії дасть можливість уникнути в суспільстві політичної цензури, повною мірою забезпечити розвиток свободи слова, плюралізму думок, права па інформацію.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. На чому ґрунтується юридична регламентація вітчизняного права на свободу слова в Україні?

2. Розкрийте зміст поняття "свобода слова". Які особливості його історичного розвитку?

3. На чому базується свобода слова в Україні в контексті Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини?

4. Які с права та свободи журналістів?

5. Назвіть характерні риси свободи слова та соціальної відповідальності журналістів у демократичній державі.

6. Охарактеризуйте розвиток та формування Концепції національної інформаційної політики України.

7. Розкрийте суть права журналістів па отримання інформації як одного з основних чинників свободи слова.

8. Які особливості взаємовідносин ЗМІ та судової гілки влади в контексті свободи слова в Україні на сучасному етапі?