Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Виникнення скандинавських держав

Особливості розвитку Скандинавських країн - Данії, Швеції та Норвегії - були такі:

o країни розвивалися поза сферою античного світу, а тому порівняно пізно відчули вплив розвинутих феодальних суспільств;

o у цих країнах тривалий час зберігалися пережитки родових відносин і патріархального рабства;

o тут не набули великого поширення особиста залежність селян і панщини (Норвегія їх взагалі не знала).

Уповільнений розвиток Скандинавських країн чималою мірою пояснюється природно-географічними умовами: відносно суворим кліматом, переважанням гірського ландшафту з малою кількістю зручних для хліборобства земель.

Велику роль відігравало скотарство; в лісових областях і на півночі - в тундрі - були поширені полювання на хутрового звіра й оленярство, на узбережжі займалися рибальством.

Скандинави здавна були майстерними кораблебудівниками і мореплавцями. Тільки в південній частині Скандинавського півострова - області Скопе, а також на рівнинному Ютландському півострові (з прилеглими островами) були сприятливі умови для землеробства. Там раніше, ніж в інших областях Скандинавії, став поширюватися дво- і трипільний обробіток землі плугом із залізним лемехом.

Основну масу населення Скандинавії в раннє середньовіччя становили вільні - бонди. Це були землероби, скотарі, мисливці та рибалки, що мали власне господарство і жили або на відособлених хуторах (в Норвегії та деяких районах Швеції), або невеликими селами (в Данії та більшій частині Швеції). У датських общинах практикувалися переділи землі. Велика сім'я була власником орної землі, яку не можна було відчужувати, таке володіння називалося одалем.

Ліси, луги та інші угіддя залишалися в загальній власності жителів всього округу - вважалися "загальними володіннями" (альмендами). Процес класоутворення в Скандинавії відбувався повільно. Велику роль відігравали органи місцевого самоврядування - тинги, обласні й окружні народні збори бондів. На них чинився суд, вирішувалися спори, укладалися різні угоди. Поступово посилювався суспільний вплив знаті. Джерелом її могутності були передусім стада худоби, торгівля й особливо багатства, захоплені під час морських походів і набігів вікінгів. Там, де родова знать мала земельні володіння, вона експлуатувала рабів, полонених, вільних, що частково збідніли, яких наділяли земельними ділянками. На Ютландському півострові та в Скопі, де землеробство відігравало важливу роль, виникали панські маєтки.

У міру зростання могутності знаті, з одного боку, і підпорядкування їй частини вільних - з другого, поглиблювався процес класоутворення і виникали передумови для утворення держави. Походи вікінгів прискорили цей процес.

Перші скандинавські королі (конунги), що виокремилися з родової знаті, протягом тривалого часу фактично залишалися ватажками племен і племінних союзів. Водночас закладалися основи політичного об'єднання.

У Данії цей процес почався ще у VIII ст., а в другій половині Хет. Гаральд Синьозубий (950- бл. 986) значно зміцнив королівську владу.

Конунгу Гаральду Гарно воло сому наприкінці IX ст. вдалося підпорядкувати собі багато племінних округів Норвегії і на початку XI ст. об'єднання Норвегії було в основному завершено. Але королівська влада в країні не стала досить міцною. Король Олаф Гаральдссон (1016-1028) був вигнаний із країни і загинув у боротьбі проти повсталих селян і знаті. Норвегію включили до складу великої, але неміцної держави датського короля Кнута Великого (1018-1035), що об'єднала Данію і Англію. Але після його смерті Норвегія і Англія відновили незалежність.

У Швеції довгий час було два королівства: на півночі область свеїв із центром в Упсалі і на півдні область племен гаутів (йотів). Об'єднання їх під владою королів Упсали сталося до початку XI ст. Однак ще у XII ст. влада шведського короля залишалася дуже обмеженою. В окремих областях фактично правила місцева знать.

Домагаючись зміцнення свого становища, королівська влада прагнула спиратися на християнську церкву. Але християнізація натрапляла на опір селян і родової знаті, які вбачали у збереженні язичництва захист своєї незалежності. Тому боротьба проти посилення королівської влади набирала часом форми боротьби за збереження язичництва. Християнська церква зміцнилася в Скандинавії наприкінці X - на початку XI ст., однак язичництво не було остаточно зломлено ще у XII ст.