Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Київська Русь

Паннонська рівнина була тією межею на заході, до якої доходили хвилі пересування кочових народів, що прокочувалися степовими просторами між Волгою, Доном і Дніпром. У V ст. тут спинились гуни, у VII- VIII ст. - авари. В IX ст. Паннонську рівнину захопили кочівники-угорці (угри - за руськими літописами), племена угро-фінської групи. Зруйнувавши в IX-X ст. Велико-моравську державу, угорці підкорили частину слов'янського населення Паннонії та почали поступово там осідати. Паннонія стала історичним ядром майбутньої Угорської держави.

Напади угорців на країни Центральної і Південної Європи тривали до середини X ст., але з другої половини X ст., коли основна маса угорців перейшла до осілого землеробства, вони припинилися.

Прийшлі угорці були язичниками, але потім почасти прийняли православ'я. Але угорські феодали були тісніше пов'язані з католицьким Заходом, ніж з православним Сходом, тому князь Стефан І прийняв католицтво і силою навернув у католицьку віру весь народ. Тому зв'язки Угорщини з Заходом посилилися, а зі

Сходом послабилися. Стефан наділив католицьку церкву землями та селянами і зобов'язав населення сплачувати їй десятину. Він запросив до Угорщини німецьких, італійських і чеських священиків та монахів.

Спритно використовуючи суперечності між Папою Римським і імператором, Стефан зумів захистити Угорщину від політичних домагань з боку імперії та відмовився дати ленну присягу німецькому імператорові.

За Стефана та його наступників неухильно розвивався процес феодалізації та відбувалося закріпачення селян. Панівний клас становили великі земельні магнати і рицарі (дрібне й середнє дворянство). Усі вони намагалися збільшити свої володіння шляхом загарбання селянських земель. Залежне селянство поповнювали як закріпачувані вільні общинники, так і раби, яких наділяли землею. Якщо в X ст. селянство ще було в основному вільним, то в XI ст. воно потрапляло щоразу в більшу залежність від феодалів і укріплених міст, підлеглих королю.

Селянство активно боролося проти закріпачення та утисків католицької церкви. Великі повстання відбулися в XI ст. Повсталі, озброєні ціпами, кілками, вилами, билися з найманим німецьким рицарством, відмовлялися прийняти нову віру, вбивали іноземних священиків та монахів, проганяли королівських чиновників. На кінець XI ст. повстання придушили. Проте налякані феодали змушені були піти на певні поступки. За селянами закріплювалось право вільного переходу від одного власника до іншого після розрахунку з попереднім власником.

Королі і феодали проводили активну зовнішню політику. Наприкінці XI ст. - на початку XII ст. територія Угорщини значно розширилась. На сході до її володінь було приєднано Трансільванію, на багато століть відірвану від румунських земель, на південному заході - Хорватію і Далмацію. Хорватська держава, приєднана до Угорщини, зберегла окреме законодавство і свої форми управління. У результаті приєднання Далмації та Хорватії Угорщина отримала вихід до Адріатичного моря, проте була втягнута в тривалу боротьбу з Венецією та Візантією.

Київська Русь

Київська Русь (Київська держава) - назва давньоруської держави з центром у Києві, яка виникла на межі VIII-IX ст. у результаті тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існувала до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до

Чорного моря на півдні, від Сану на заході до Волги та Оки на сході. її площа була близько 800 тис. кв. км.

Дослідження сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. Упродовж VIII і до середини IX ст. сформувалося державне об'єднання Руська земля, до якої спочатку належали землі полян, древлян і сіверян. Назва "Русь" місцевого, середньодніпровського походження.

У 60-х - на початку 80-х рр. IX ст. у Києві правили князі династії, що вела свій початок від князя Кия, - Аскольд і Дір. Київський князь Аскольд організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (860), після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності.

У північних землях Русі процес формування державності прискорився після закликання новгородськими слов'янами варягів - братів Рюрика, Синеуса і Трувора - на князювання. Після смерті братів Рюрик став правителем північної групи східних слов'ян і родоначальником династії Рюриковичів.

Коли помер Рюрик, правління у Новгороді перейшло до його воєводи Олега, який був опікуном Рюрикового сина Ігоря. 882 р. Олег разом з дружиною приплив човнами по Дніпру до Києва, підступно вбив князя Аскольда й утвердився в місті. Він правив від імені Ігоря як наступника Рюрика, але насправді був повновладним князем. Київ Олег проголосив "матір'ю міст руських".

Влада Олега поширилася на периферійні землі Русі. Він здійснив військовий похід на Візантію (907), що завершився укладенням вигідних для Русі договорів 907 і 911 рр. У подальшому князь Ігор (912-945) підкорив племінні княжіння уличів і древлян, підтвердив умови попередніх договорів з Візантією (944), здійснив успішні походи на Кавказ. За його правління на Русь вперше напали печеніги (915). Князь Ігор загинув під час полюддя (збирання податків) у Древлянській землі. Дружина Ігоря - княгиня Ольга (945-967), придушивши древлянське повстання 945 р., провела перші державні реформи, впорядкувавши збирання данини з підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство, двічі відвідала Візантію, відправляла посольства до німецького імператора Оттона із проханням висвячення єпископів на Русь.

Київський князь Святослав Ігорович (964-972) успішно воював з в'ятичами, Волзькою Булгарією, Хозарським каганатом, ясами і касогами, а також на Балканах. Святослав загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів.

Період найбільшого піднесення Київської Русі припадає на кінець X-XI ст. Після тривалої боротьби між синами князя Святослава київський стіл посів його син Володимир Святославич (980-1015). Він ліквідував владу племінних князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів, дбав про систему оборони південних кордонів держави, відбивав напади печенігів. 988 р. Володимир запровадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) було здійснено низку важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірки законів "Руська Правда", що регулювали всі сторони суспільного життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав вигідні для Русі династичні шлюби своїх дітей з іноземними володарями.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.

Зростання великого феодального землеволодіння, міст, закріплення Рюриковичів в окремих землях Русі, міжусобиці і вторгнення кочівників призвели до політичного роздроблення країни. На Любецькому з'їзді 1097 р. князі узаконили принцип "отчинного старійшинства" при успадкуванні влади у землях Русі. У давньоукраїнській державі тривало посилення відцентрових тенденцій, влада київського князя стала номінальною. Лише Володимиру Мономаху та його синові Мстиславу Володимировичу вдалося тимчасово зберегти єдність земель Русі.