Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Священна римська імперія

У 843 р. розпалась єдина Франкська держава. її східна частина (майбутня Німеччина) виокремилася і стала королівством, яке поділялось на чотири фактично самостійні герцогства - Швабію, Баварію, Франконію і Саксонію з Тюрингією. У 911 р. місцева знать обрала королем саксонського герцога Генріха, який зміг згуртувати німецькі племена для спільного захисту від ворогів і приєднав до своїх володінь Лотарингію.

Німецькі землі досить успішно стримували натиск вікінгів. Проте з кінця IX ст. справжнім лихом стали для них набіги мадярів (угорців) з Придунав'я. Рухлива мадярська кіннота блискавично вривалася в Німеччину і безжально знищувала все на своєму шляху. Для захисту від угорців Генріх І створив кінне рицарське військо і побудував численні бурги (фортеці).

Син Генріха І Оттон І продовжив справу батька. У 955 р. поблизу міста Аугсбурга він розбив мадярів. Оттон І став наймогутнішим королем Європи. Він прагнув відродити державу Карла Великого.

Саме в цей час у Римі декілька знатних сімейств збиралися усунути з престолу папу і відверто йому погрожували. Папа звернувся до Оттона за допомогою.

У 962 р. на чолі війська німецький король вирушив в Італію. Дорогою він не зустрів опору і невдовзі увійшов у Рим. Папа коронував Оттона І імператорською короною. Народилась нова, тепер уже Німецька імперія, яку з кінця XII ст. почали називати Священною Римською імперією. Ця держава існувала до 1806 р. Крім Німеччини, вона включала Північну і частково Середню Італію, деякі слов'янські землі, частину Південної Франції, а з XI ст. також Бургундію. Пізніше наступний німецький король - Оттон П - намагався приєднати до імперії південь Італії, але зазнав поразки від арабів і ледве не потрапив у візантійський полон.

Оттон І та його наступники приділяли особливу увагу справам церкви. Вони дарували їй багато земель і численні привілеї. Натомість із вірних собі людей німецькі государі призначали єпископів та абатів. Вище духовенство відбувало на користь короля державну та військову службу. Саме воно приводило до оттонівського війська три чверті важкої кінноти. Церква була поставлена на службу королівській владі й стала її головною опорою. Намагання імператора перетворити церкву на частину державного апарату незабаром викликало незадоволення Папи Римського, котрий вважав, що його влада вища за світську. Могутній Оттон І здійснив новий похід на Рим, усунув папу Іоанна XII і поставив свого ставленника Лева VIII.

Оттон І намагався організувати управління Італією за німецьким зразком: створив розгалужений адміністративний апарат на чолі з канцлером; призначив до міст німецьких комендантів - префектів. Йому вдалося владнати відносини з Візантією, яка мала в Італії свої володіння (Апулію і Калабрію), шляхом одруження свого сина (майбутній імператор Оттон П) з племінницею візантійського імператора Іоанна Цимісхія.

Наприкінці X ст. у Німеччині відбулося короткочасне піднесення культури, відоме під назвою "оттонівське відродження". При дворі Оттона І діяла академія, де збиралися освічені люди.

Там розвивалася літературна діяльність, виготовлялися рукописи, Оттон II був одружений з візантійською принцесою Феофапо, що сприяло посиленню культурних зв'язків з Візантією. Виникли школи, які відвідували як хлопчики, так і дівчатка. Серед учителів особливо вирізнявся вчений монах Герберт. Людина незнатного походження, він здобув чудову освіту, став учителем майбутнього імператора Оттона III, а згодом - Папою Римським Сільвестром.

Кожний новий король вважав за необхідне здійснити похід до Рима, щоб отримати там імператорську корону. Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни і королям доводилося надовго залишати Німеччину. Імператор Оттон III, коронований у 996 р., вирішив назавжди залишитися в Римі, присвятивши своє життя відродженню Римської імперії, та користувався підтримкою Папи Римського Сільвестра. Проте часті заколоти в Римі змусили його перебратися до Равенни. У 1002 р. він помер від холери.

Наслідками тривалої відсутності в Німеччині імператорів стали зростання незалежності великих феодалів і династичні суперечки. Перемогу здобув герцог Генріх Баварський, котрий коронувався в Аахені як Генріх II (1013-1024). У перші роки правління він відновив порядок у німецьких володіннях і лише у 1018 р. коронувався у Римі як імператор. Незабаром новий імператор повернувся до Німеччини, а Італією управляли німецькі єпископи в Мілані, Равенні, Аквілеї та ін. Після його смерті у 1024 р. значна частина Італії тимчасово вийшла з-під влади німецьких королів.

Німецька імперія значно посилилась за правління Генріха III (1039-1056). Він не тільки твердою рукою правив державою, а й зумів зробити залежними від нього папство. На власний розсуд імператор призначав пап, якими здебільшого ставали німці. Таке становище викликало невдоволення духовенства. Розгорнувся рух за церковну реформу, насамперед за звільнення церкви від верховенства світської влади. Папа Григорій VII запровадив новий порядок обрання пап виключно кардиналами, позбавивши світську владу можливості втручатися у цей процес. Був установлений целібат - обіт безшлюбності для духовних осіб усіх рангів, що забезпечувало недоторканність земельної власності Церкви.

Особливої гостроти конфлікт між імперією і папством набув у подіях "боротьби за інвеституру". В ній вирішувалося питання: хто має очолювати християнський світ - імператор чи папа. У 1075 р. Григорій VII підписав декрет, який скасовував світську інвеституру. Ця реформа натрапила на опір з боку імператора Генріха IV, котрий наступного року на соборі у Вормсі домігся усунення папи. У відповідь Григорій УП на соборі єпископів відлучив імператора від церкви. Цим скористалися незадоволені внутрішньою політикою імператора великі германські феодали, котрі організували заколоти. Опинившись у скрутній ситуації, Генріх IV змушений був шукати примирення з папою. У січні 1077 р. імператор з'явився перед замком Каносса у Північній Італії, де перебував Григорій УП, і протягом трьох діб босоніж у жебрацькому одягу стояв біля воріт. Папа вибачив супротивника, а Каносса з того часу стала символом найбільшого приниження світської влади перед церковною.

Примирення між папою Григорієм VII та імператором Генріхом IV у Каноссі було короткочасним. Зі змінним успіхом боротьба тривала ще багато років. Тільки у 1122 р. у м. Вормсі було укладено угоду. Імператор зберіг контроль над церквою лише в Німеччині. Важливим наслідком цих подій стало послаблення імператорської влади.

На початку ХП ст. до складу імперії входила територія сучасних Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Чехії, частина Франції (Бургундія) і Швейцарії, Північна і Середня Італія. Це була сукупність окремих територій, які управлялися фактично незалежними світськими та церковними князями. Спадкова монархія в Німеччині не склалася. Королів обирали територіальні князі. Імператор міг змусити князів ще за власного життя обрати королем свого сина, але призначити собі спадкоємця і передати йому трон не мав права. Імператорам усе частіше доводилося просто купувати підтримку князів ціною різних поступок.

У 1137 р. до влади в Німеччині прийшла династія Штауфенів (Гогенштауфенів), найвідомішим представником якої був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190), котрий докладав колосальних зусиль, щоб підпорядкувати Італію своїй владі, здійснивши шість італійських походів. Його намірам сприяла боротьба між окремими угруповуваннями в Римі, які сподівалися зробити папою свого ставленника. У 1153 р. папа Євген Ш звернувся за допомогою до Фрідріха Барбаросси, який погодився допомогти за умови його подальшої коронації. Наступного року він здійснив перший успішний італійський похід і коронувався на імператора. Проте незабаром виникли суперечки з папським легатом, що призвело у 1158 р. до другого італійського походу, внаслідок якого автономні італійські міста-держави втратили свій статус і стали імперськими володіннями. Це спричинило незадоволення місцевих жителів, котрі утворили опозиційні імператору Веронський та Ломбардійський союзи. Об'єднавшись, жителі італійських міст вигнали німецькі гарнізони та відновили вільні права міст-держав. Після невдалих спроб імператора укласти сепаратний мир з Ломбардійським союзом його війська зазнали нищівної поразки від італійців у 1176 р. у битві під Леньяно. Фрідріх Барбаросса змушений був визнати незалежність італійських міст і примиритися з папою.

Новий конфлікт з папою Урбаном Ш розгорівся, коли під час шостого італійського походу 1184-1186 рр. Фрідріх Барбаросса одружив свого сина Генріха на Констанції Сицилійській і Сицилійське королівство, яке було васалом папи, перейшло до династії Гогенштауфенів. Імператор Генріх VI (1190-1197) зумів перемогти опонентів у боротьбі за сицилійську корону й утвердитися у Південній Італії, чим значно розширив територію імперії і вона досягла найбільшої могутності (васалом Генріха VI став англійський король Річард Левове Серце, захоплений у полон після повернення з хрестового походу і викуплений за величезні кошти).

Генріх VI помер у 32 роки, залишивши 3-річного сина Фрідріха, регентшею при якому була Констанція Сицилійська. Після її смерті майбутнього імператора виховував папа Іннокентій III, котрий намагався встановити папську владу над усім християнським світом і використовував для цього весь свій дипломатичний талант. Проте більшість німецьких князів, котрі підтримували Гогенштауфенів, обрали королем дядька Фрідріха Філіппа Швабського, а прихильники Бельфів - Оттона IV. Після загибелі Філіппа Оттон був коронований у Римі, пообіцявши Іннокентію III не захоплювати папські володіння в Італії. Після порушення обіцянки Оттона IV негайно відлученими від церкви і позбавили імператорського сану. У1210 р. німецьким королем було проголошено Фрідріха II Гогенштауфена (1210-1260), підтримку якому надав французький король Філіпп П Август, сподіваючись отримати союзника у боротьбі з Англією, на боці якої був Оттон IV. На бік Фрідріха II перейшли південні німецькі світські та церковні феодали.

Після невдалої для англійців та їхнього союзника Оттона IV битви під Бувіком у 1214 р. Фрідріх П остаточно утвердився в Німеччині й був удруге коронований в Аахені, а у 1220 р. папа Гоннорій III проголосив його імператором Священної Римської імперії. Центром політичної діяльності новий імператор обрав не Німеччину, а Італію та Сицилію і спочатку намагався підтримувати дружні відносини з римськими папами, обіцяючи їм поширювати християнство і боротися з єретиками. Саме тому він погодився у 1227 р. організувати хрестовий похід, який перервав у зв'язку з хворобою. Папа Григорій IX, не вдаючись у деталі невдачі, відлучив імператора від церкви, що спричинило новий конфлікт між світською і церковною владою. Наступного року Фрідріх II із незначними силами здійснив хрестовий похід, звільнив Єрусалим і уклав мир з єгипетським султаном. Папа оголосив похід піратським, а мир з єгипетським султаном нечестивим і підбурив сицілійців до прямого виступу проти імператора, який підтримали і північноіталійські міста, незадоволені обмеженням імператором своїх привілеїв, які відновили Ломбардійський союз. У 1230 р. Фрідріх ІІ відновив свою владу на Сицилії й уклав з папою Цепранський мир, який скасував його відлучення від церкви, а папа натомість отримав особливі церковні права на Сицилії.

Проте мирні відносини з церквою тривали недовго. У 1236 р. Фрідріх II за підтримки німецьких князів вирішив покінчити з Ломбардійським союзом. У битві під Кортенуова у 1237 р. королівські війська здобули перемогу, але змушені були відступити від м. Брешія, яке витримало облогу протягом 3 місяців. Ломбардійські міста відкрито підтримував папа Григорій IX. Конфлікт з останнім поглибився після того, як Фрідріх II призначив свого позашлюбного сина Енціо королем Сардинії, яка вважалася васалом пали. У 1239 р. Фрідріха II знову відлучили від церкви і папа закликав до непокори імператору. Фрідріх П звернувся до світських правителів християнського світу за підтримкою, переконуючи їх у тому, що папа намагається підпорядкувати собі світську владу. Імператорські війська підійшли до Рима, проте Григорій IX несподівано помер і нового папу обрали лише через півтора року.

Новий папа Іннокентій IV зайняв до імператора ще жорсткішу позицію і скликав у 1245 р. собор у Ліоні, на якому майже одноголосно знову відлучили Фрідріха II від церкви і нарекли єретиком. Активізувалася опозиція і серед світських князів, які обрали так званих антикоролів - ландграфа Тюрингії Генріха Распе і графа Вільгельма Голландського. Непокірний імператор готувався до походу на Ліон і до боротьби з князями-відступниками, проте у 1250 р. несподівано помер.

У Німеччині розпочався період князівських міжусобиць. У 1268 р. останній представник династії Гогенштауфенів Конрадін програв битву французам за Сицилію і був страчений у Неаполі. Період найбільшого піднесення Священної Римської імперії залишився позаду. У XIV ст. імператорський титул став титулом лише німецьких королів, а в наступному столітті змінилася і назва держави німецьких імператорів, яка почала називатися Священною Римською імперією німецької (германської) нації.