Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Італійські міста-держави

У XI-XII ст. в Італії розгорнулась боротьба міст з їхніми сеньйорами (єпископами або графами) за автономію, комуну. Причини цієї боротьби були такі:

o сильний вплив римської спадщини ще в період генезису феодалізму;

o тривале збереження традицій старих римських міст.

Наслідком здобуття містом незалежності було встановлення консульського правління, що означало зародження комуни.

Комуни в цей період виникли в Генуї, Ареццо, Флоренції, Болоньї, Пармі та інших містах. Наприкінці XII ст. міста-комуни перетворилися на самостійні міські республіки з власними законодавством, адміністрацією, військом, правом карбувати монети тощо.

Населення міст-республік поділялось на кілька груп: феодальна знать (гранди), середні й дрібні феодали, торговці й ремісники (пополани), плебс. Сильні й незалежні міста поступово підкорили собі сільську округу, перетворивши її на свого колективного васала.

Законодавча влада в комуні належала зборам городян, що відбувалися на майдані перед міським собором.

Виконавчі функції належали колегії консулів, які обиралися від кожного з районів міста. Утвердження консулату ще не було повною перемогою городян (в Італії їх називали пополанами або пополарами) над феодальною знаттю.

Спочатку представники торгово-ремісничого населення входили до консулів, але переважали серед них представники середніх і дрібних, іноді великих феодалів. Однак до городян належали не тільки "чисті" торговці й ремісники, а й землевласники або держателі земель феодальної знаті.

Однією з перших найважливіших акцій комуни, що виникла, був активний наступ на місцевих феодалів. Міське військо руйнувало замки феодалів, захоплювало їхні укріплені поселення. Переможені комуною феодали змушені були визнати її верховенство, складали присягу на вірність комуні, дарували або продавали їй свої земельні володіння (зазвичай половину або третину), обіцяли як васали надавати місту допомогу в разі воєнних дій, а від імені залежного населення, що проживало в їх укріплених поселеннях, зобов'язувалися щорічно сплачувати комуні встановлені грошові та натуральні внески.

Як правило, феодали (і жителі буртів) набували міського громадянства, однак, переселяючись у місто, феодали не визнавали себе переможеними. Вони споруджували там будинки-вежі, деякі збереглися й до сьогодні, нерідко об'єднувалися у співтовариства, які користувалися особливими правами всередині міста, і чекали нагоди, щоб відновити ворожі дії проти комун.

Завойовницька політика італійського міста стосовно феодалів у ХІІ-ХІІІ ст. приводила до підкорення його владі великої території (дистретто), яка часом простягалася на 10-20 км від міс-та-метрополії та включала не тільки сільські поселення, а й десятки фортець, а іноді й маленьких міст, що сприяло різкому збільшенню населення міст.

Більшість міст ворогували між собою. Три з них - Венеція, Генуя і Флоренція - стали середньовічними державами європейського значення. Генуя і Флоренція були консульськими комунами, а Венецією правив довічно обраний дож, владу якого обмежувала Велика рада з представників знатних сімейств.

Усередині міст одне одному протистояли два угруповання - гвельфи, які підтримували папу, і гібеліни - прихильники імператора. Насправді суперечності між ними були глибшими й пояснювались економічною конкуренцією.

Гібеліни (феодали-гранди) виступали за землеволодіння і монархію, гвельфи (купці, ремісники, банкіри) - за торгівлю і республіку. Ці дві партії визначали все життя італійських республік.

У XI-ХІІІ ст. у Північній і Середній Італії функції централізованої держави виконувало кожне хоч трохи велике місто-кому-на, що перетворювалося фактично на місто-республіку. Одночасно ускладнювалася структура управління. Поступово місце колегії консулів зайняв подеста, котрий очолював Генеральну і Спеціальну ради міста, які налічували по декілька сот членів. Подеста був, як правило, вихідцем з дворянського середовища, обов'язково із рицарським званням, мав бути жителем іншого міста і запрошувався на рік разом зі своїми суддями, нотаріями й озброєною свитою.

Водночас зміцнення економічних та соціальних позицій попо-ланів робило все більш нетерпимим для них недостатнє залучення їх представників до управління містом. І вони домоглися істотних змін: нарівні з Генеральною і Спеціальною радами, в яких були представлені як пополани, так і нобілі, утворилися ради, що складалися тільки з пополанів, а поряд із подестою в місті з'явився ще один правитель - "капітан народу".

Всередині "великої комуни" утворилася "мала комуна". Майже повсюдно вона виникла в середині XIII ст. "Мала комуна" представляла інтереси купців і власників найбільш багатих і впливових цехових ремісничих майстерень, так званих старших цехів, які отримали загальну назву "жирних пополанів". Ремісники "молодших цехів", підмайстри і позацехові елементи міського населення, так званий "дрібний народ", або "худий народ", не отримали доступу до влади.

Однак і після утворення "малої", пополанської, комуни боротьба між знаттю- нобілями і пополанами продовжувалася. Кульмінацією її стало так зване анти магнатське законодавство, що мало на меті обмеження впливу міських нобілів або виключення їх з органів міського управління, запобігання їхнім можливим спільним виступам, у тому числі разом з пополанами.

Вершиною антиматнатського законодавства у Флоренції стали "Установлення справедливості" (1293), згідно з якими магнати, які завдали образи або заподіяли який-небудь збиток пополанам, суворо каралися. Доповнення до "Встановлень" (1295) виключали магнатів з керівних органів міста, якщо вони не були членами певного цеху. Подібні пункти містилися і в постановах інших міст.

Зростання політичної могутності та високий рівень автономії міст Північної і Середньої Італії були зумовлені високим рівнем їх економічного розвитку як центрів ремесла і торгівлі, переважно зовнішньої, середземноморської.

Піза і Генуя, а трохи пізніше Венеція, що надали істотну допомогу хрестоносцям у здійсненні 1-го хрестового походу, були гідно винагороджені. Венеція отримала в усіх захоплених хрестоносцями містах Єрусалимського королівства місця для влаштування ринків і звільнення від податків. Уже в першій половині XII ст. майже в усіх прибережних містах Сирії та Палестини були засновані численні колонії венеціанців, генуезців і пізанців, які стали важливими центрами торгівлі між Заходом і Сходом. Італійські купці з цих міст були частими гостями і в єгипетських портах, передусім Александрії, портах Тунісу, Алжиру і Марокко, звідки привозили вовну.

Після 4-го хрестового походу Венеція здобула необмежену владу над усім узбережжям Іонічного моря, над Критом, у внутрішній Фракії та інших територіях Візантійської імперії. У Константинополі венеціанцям належав великий квартал, яким управляв подеста або баюл. Після відновлення Візантійської імперії генуезці, що суперничали з Венецією, посіли привілейоване становище в Константинополі й здобули кілька торгових портів на островах Егейського моря, на берегах Малої Азії та в Криму.

Міста внутрішніх областей Італії - Мілан та інші центри Ломбардії, Флоренція - використовували купців Генуї і Пізи як посередників у своїй торгівлі з Західною Європою. Розташований на перетині важливих міжнародних торговельних шляхів - з Швейцарії, Франції та Німеччини в Лігурію і Тоскану, а також на Адріатичне узбережжя, Мілан до кінця XIII ст. став одним з головних торговельних центрів на Апеннінах.

Флоренція та інші міста Тоскани своєю могутністю були зобов'язані передусім розвитку шерстяної промисловості. Серед цехів Флоренції найвпливовішими стали цехи шерстяників - Лана і Калімала. Купці цеху Калімала торгували сукнами, привезеними з Франції, Фландрії та Англії, але дуже рано почали займатися їх переробкою в більш тонкі й дорогі.

Цехи - об'єднання вільних міських робітників однієї спеціальності або близько споріднених, що склалися в XI-XII ст. у країнах Західної Європи та окремих містах Київської Русі - Києві, Львові та ін., набувши значного розвитку в XVI-XVII ст. Крім суто виробничих, були цехи лікарів, вчителів, нотаріусів тощо, оскільки в середні віки їх заняття вважалося також ремеслом і вони потребували захисту особистих прав, охорони своєї організації. Підкорялися міському управлінню. У внутрішньому житті та діяльності, що регламентувались цеховими статутами, цехи були самостійними. їм належала судова та поліцейська влада над своїми членами. Цех мав власну касу, кошти до якої надходили від внесків за учнів, від найманців, штрафів тощо. Основний орган цехового управління становили загальні збори членів цеху, на яких мали право бути присутніми тільки самостійні його члени - майстри. Цехові посади були виборними. Кожний цех обирав до 12 старшин, наділених виконавчою та судовою владою (цех судив в основному щодо промислових справ). Втратили своє значення з розвитком мануфактурного та фабричного виробництва.

Флорентійські купці наприкінці XIII - на початку XIV ст. придбавали для численних майстерень Лани і Калімали вовну в Англії та Шотландії, на ярмарках Центральної Європи, Іспанії, Північної Африки і Греції.

Із середини XIII ст. банківські компанії Флоренції, об'єднані з цехами, прибрали до своїх рук значну частину фінансових справ папської курії, позичали великі грошові суми англійському королеві. Флорентійці нерідко отримували в Англії привілеї на експорт вовни і відкуп на збирання мита. У 1252 р. Флоренція перша з італійських міст-республік розпочала карбування золотої монети - флорина (1 флорин містив 3,14 г золота), що отримав повсюдне визнання у міжнародній торгівлі. Декілька років потому значно розповсюдився і венеціанський золотий дукат.

Економічні й політичні успіхи міст Північної Італії та Тоскани забезпечили їм можливість самостійного існування як міст-дер-жав, створили умови для високого розвитку матеріальної і духовної культури, більш сприятливі, ніж будь-де в Європі.

XIV ст. - час розквіту пополанської демократії, але фактично це була демократія "жирного народу". Загострення суперечностей між ним та "худими" пополанами перетворилося на смугу міських повстань. Найбільшим із них було повстання найманих робітників вовноткацької промисловості в 1378 р. у Флоренції.

У XV ст. італійські республіки були настільки могутніми, що почали битву за переділ Італії, насамперед за оволодіння торговими шляхами. Вони не шкодували ні сил, ні грошей для оплати кондотьєрів - найманих командирів військових загонів, які переважно складалися з іноземців. Великі міста підпорядковували собі слабші, зокрема Венеція привласнила величезну територію на півночі Італії.

У містах відбувалися і політичні зміни. Замість республіканського устрою в одних із них встановилася синьйорія, в інших - тиранія. У Флоренції фактичним правителем став багатий банкір Козімо Медічі. Він прикрасив рідне місто величними спорудами, а щедрими дарунками заслужив любов городян. Республіканський устрій зберігався, але політика вже вершилася в палаці Медічі. Найблискучішим та найосвіченішим правителем Флоренції був онук Козімо Медічі Лоренцо Чудовий - досвідчений політик, тонкий дипломат, знавець і покровитель мистецтва. За нього Флоренція перетворилась на могутню державу. Свою владу ці правителі вже передавали у спадок.