Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Росія в першій половині XVIII ст.

На початку ХУШ ст. Росія розпочала Північну війну (1700- 1721) проти Швеції за здобуття земель у Прибалтиці, захоплених Швецією на початку XVII ст., за вихід до Балтійського моря.

Союзниками Росії були Данія, Саксонія, Польща. Данія незабаром зазнала поразки й уклала зі Швецією мир. 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, однак російське військо, погано навчене й озброєне, було розбите поблизу Нарви.

Шведський король Карл XII, вважаючи Росію переможеною, спрямував головні сили у Польщу. Росія використала цей перепочинок для реорганізації та посилення свого війська. Поповнена десятками тисяч рекрутів і озброєна новими гарматами та рушницями, російська армія 1701р. розгорнула наступальні дії проти шведських військ у Прибалтиці: здобула фортеці Нотебург, Нієншанц (після цього у гирлі р. Нева 1703 р. було закладено Петербург)" потім Нарву, Дерпт.

Карл XII (1682-1718) - король Швеції з 1697р., полководець. Вів загарбницькі війни в Центральній і Східній Європі. Очолював шведську армію під час Північної війни 1700-1721 pp. Після Полтавської битви 1709р. повернувся до Швеції.

Тим часом Польща у війні зі шведами зазнала поразки. Польський король Август П відмовився від престолу і польський трон посів шведський ставленик Станіслав Лещинський.

Влітку 1708 р. шведська армія на чолі з Карлом XII рушила на Росію. Зустрівши опір російської армії, Карл XII повернув в Україну. 1708 р. шведські війська вдерлися у Північне Лівобережжя, але не змогли оволодіти містами Старо дубом, Новгородом-Сіверським та ін. Населення багатьох українських міст (Мглина, Пирятина, Веприка тощо) брало активну участь у боротьбі проти шведських військ. Шведську армію було вщент розгромлено у Полтавській битві 27 червня (8 липня) 1709 р., що стало докорінним переломом у ході війни.

Російські війська рушили у Прибалтику, де здобули міста Ригу, Ревель (тепер Таллінн), Виборг і Кексгольм.

1710 р. Туреччина, підбурювана Карлом XII, оголосила війну Росії. Після невдалого Прутського походу російський уряд уклав мир з Туреччиною - Прутський трактат, що дав змогу продовжити воєнні дії проти Швеції.

У Тангутському бою 1714 р. російський флот переміг шведський. Російські війська зайняли Аландські острови, навіть змогли підійти до Стокгольма.

Швеція змушена була укласти Ніштадтський мирний договір 1721 р. До Росії відійшли Естляндія (Естонія), Ліфляндія (частина Латвії), Інгерманландія, частина Карелії, а також низка островів на Балтійському морі.

У результаті переможного закінчення Північної війни Російська держава закріпилася на узбережжі Балтійського моря.

Для економіки Росії першої половини XVIII ст. характерне зростання мануфактурної промисловості, зумовлене військовими потребами країни. До середини XVIII ст. вже було понад 600 мануфактур - металургійних, текстильних та ін. Серед нових галузей промисловості виокремлювалося будівництво морських кораблів. З'явилися мануфактури, що виробляли полотно для парусів, канати, сукна. Проте на мануфактурах переважали кріпосницькі порядки, працю найманих робітників майже не використовували.

Розвиток промислового виробництва, здобуття Росією виходу до Балтійського моря сприяли зростанню обсягів її внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Були споруджені канали, що з'єднали Волгу з Невою. З різних кінців країни до Санкт-Петербурга купці звозили, а потім переправляли до інших держав льон, прядиво, шкури, полотно тощо. Значення Архангельська в зовнішній торгівлі Росії помітно зменшилося. Петро І прагнув захищати і сприяти вітчизняному товаровиробнику. Експорт російських товарів перевищував імпорт.

Економічне піднесення Росії за часів Петра І (1689-1725) відбувалося за умов посилення феодально-кріпосницького гноблення. 1707 р. у Росії спалахнула нова селянська війна під проводом Кіндрата Булавіна. її учасниками були кріпосні селяни, козаки, посадські люди. Повстання розпочалося на Дону, оскільки саме там з особливою жорстокістю розшукував і намагався повернути до своїх панів утікачів полковник Долгорукий. Булавін з повстанцями напав на нього і знищив увесь його загін. Налякані старшини донського козацтва розбили повсталих. Булавін встиг сховатися в Запорозькій Січі. 1708 р. повстання спалахнуло знову. Булавін з'явився на Дону, його було обрано отаманом. Повстанці перемогли урядові війська, захопили Царицин, здійснили похід на Азов, але оволодіти містом не змогли. Використавши їхню невдачу, заможні козаки організували змову і вбили Булавіна. Урядові каральні загони до кінця 1708 р. придушили повстання.

За Петра І відбулися суттєві реформи в управлінні державою. Зміцнилася влада на місцях: країну було поділено на вісім губерній: Московську, Інгерманландську (райони Прибалтики і Карелії з Санкт-Петербургом), Архангельську, Казанську, Київську, Смоленську, Азовську і Сибірську. Кожна губернія поділялася на провінції.

1711 р. було створено Сенат - найвищий законодавчий, розпорядчий і виконавчий орган при цареві на чолі з генерал-прокурором, якого Петро І називав "государевим оком". Боярську думу було ліквідовано.

Замість півсотні приказів створено колегії: закордонних справ, військову, Адміралтейств-колегію, Юстиц-колегію, Мануфактур-колегію, Комерц-колегію, Вотчинну, Духовну, або Синод, та ін.

1721 р. Петра І було проголошено російським імператором, що свідчило про подальше посилення самодержавної влади, а через рік запроваджено "Табель про ранги", що визначав систему чинів (усі чини поділялися на 14 класів) і порядок просування на військовій і цивільній службі.

У результаті реформ Петра І сформувалася Російська імперія. Створення регулярної армії та флоту, проведення активної зовнішньої політики зробили можливим утвердження Росії на берегах Балтійського моря. Завдяки зростанню мануфактурної промисловості та торгівлі було покладено край її економічній ізоляції, а створення централізованої системи управління на чолі з імператором означало остаточне оформлення в Росії абсолютизму.

Після смерті Петра І у 1726 р. розпочалася жорстока боротьба дворянських угруповань за владу. Друга чверть ХУЛІ ст. увійшла в історію Росії як епоха двірцевих переворотів. У боротьбу за владу включилися не тільки найближче оточення Петра І, а й родовиті аристократи на чолі з князем Дмитром Голіциним. Останні обстоювали кандидатуру внука Петра І, сина страченого царевича Олексія - Петра П. Поки Сенат вирішував, кому передати трон, Преображенський і Семеновський полки підтримали дружину Петра І.

Імператрицею було проголошено Катерину І (1725-1727). За її правління було створено Верховну таємну раду з широкими повноваженнями, що обмежували царську владу. Фактичним правителем країни був князь Олександр Меньшиков. Щоб зміцнити свій вплив у державі, він спробував одружити царевича Петра зі своєю дочкою. Після смерті Катерини І Меньшикова було усунуто з усіх посад, позбавлено величезного багатства і разом із сімейством заслано до Сибіру.

Наступним імператором став Петро II (1727-1730). Схильності до державних справ він не виявляв і країною керували князі Долгорукий і Голіцин. Вони почали готувати весілля молодого царя. Весь двір переїхав до Москви, де мала відбутися його коронація. Але Петро II захворів на віспу і помер.

У Росії знову загострилася проблема престолонаслідування. Князі вирішили передати російську корону небозі Петра І, дочці його старшого брата - Анні Іванівні (1730-1740), але за умови, що вона підпише так звані секретні "Кондиції". Анна підписала їх, погодившись на обмеження самодержавної царської влади. Невдовзі про "Кондиції" стало відомо широким колам дворянства. Обурившись, імператриця публічно розірвала ці документи. Змовники були заарештовані, а їхні сім'ї, позбавлені звань і майна, вислані до Сибіру. Так у Росії було збережено абсолютизм. Діставши необмежену владу, імператриця Анна Іванівна створила Таємну канцелярію, що мала наглядати за "словом і ділом", тобто контролювати не лише вчинки, а й думки кожної людини. З цього часу всі виступи проти Анни нещадно каралися. Смертні вироки оголошували один за одним. Фактичним правителем держави став її фаворит - курляндський дворянин Бірон. За його сприяння всі найважливіші посади обіймали іноземці, насамперед німці.

За правління Анни відбулася російсько-турецька війна 1735- 1739 рр. Приводом до неї були напади кримських татар на територію України і похід кримського хана на Кавказ. Росія хотіла оволодіти Азовом і Кримом. Армія фельдмаршала Бурхарда Мініха захопила перекопські укріплення, м. Бахчисарай, але нестача продовольства та епідемія, що розпочалася, змусили Мініха відійти на територію України. Донська армія за допомогою Донської флотилії захопила Азов. Армія Мініха штурмом оволоділа фортецею Очаків, а Донська армія переправилася через Генічеську протоку на Арабатську стрілку, форсувала Сиваш і в липні вступила в Крим, але брак води і продовольства змусили російські війська залишити його. 1737 р. у війну проти Туреччини вступила Австрія, але її війська зазнали поразки.

1738 р. активних воєнних дій практично не було. Внаслідок епідемії чуми російські війська залишили Очаків і Кінбурн. Армія Мініха переправилася через Дністер і здобула Хотин і Ясси. У цей час Австрія уклала сепаратну угоду. Загроза нападу Швеції змусила Росію укласти з Туреччиною Белградський мир (1739), згідно з яким Росія повернула собі Азов.

Наприкінці правління Анна Іванівна призначила спадкоємцем Івана Антоновича, сина своєї небоги Анни Леопольдівни. Йому було лише кілька місяців, коли його проголосили імператором Іваном VI (1740-1741).

Незабаром дочка Петра І, принцеса Єлизавета, за підтримки гвардії здійснила державний переворот. Вона пообіцяла продовжувати політику свого батька і була проголошена імператрицею Єлизаветою Петрівною (1741-1761/62). Усі державні справи від її імені вирішували її улюбленці. Особливим впливом при дворі користувався її фаворит Олексій Розумовський.

За правління Єлизавети Петрівни Росія брала активну участь у Семилітній війні (1766-1763). Війну спричинила боротьба між Великою Британією та Францією за колонії в Північній Америці та Ост-Індії. Англо-французькі збройні сутички почалися в 1754-1756рр. у Канаді і в 1756 р. Велика Британія оголосила війну Франції. Цей конфлікт значно змінив традиційні політичні зв'язки між європейськими державами. Австрія намагалася повернути Сілезію, захоплену Пруссією у війні за Австрійський спадок у 1740-1748 рр.

На початку війни було створено дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Велика Британія, деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе та Саксен-Гота), з іншого - Австрія, Франція, Росія, Швеція, Саксонія та більшість німецьких держав, що входили до Священної Римської імперії. Фрідріх II мав на меті захопити Саксонію і обміняти її на Богемію (Чехію)" а також поставити Польщу у васальну залежність від Пруссії. Австрія прагнула повернути Сілезію, Франція - захопити Ганновер, Швеція - Прусську Померанію, Росія - розширити свої кордони на Заході, приєднавши польські землі.

У серпні 1756 р. Фрідріх II вторгся в Саксонію, яка швидко капітулювала. У квітні 1756 р. прусські війська завдали поразки австрійській армії фельдмаршала Брауна під Прагою і блокували S. На допомогу підійшла австрійська армія фельдмаршала Л. Дауна і в червні завдала поразки прусським військам під Каліне. Фрідріх II змушений був залишити Чехію. Навесні 1757 р. у війну вступили союзники Австрії. Фрідріх II, залишивши Саксонію, виступив проти франко-імперських військ і переміг їх під м. Росбах наприкінці жовтня, після розгрому австрійських військ захопив усю Сілезію. В травні 1757 р. російські війська під командуванням фельдмаршала А. Апраксіна вирушили до Східної Пруссії. 19 серпня в битві біля Гросс-Бгерсдорфа вони перемогли корпус Левальдда. Нерішучість А. Апраксіна під час хвороби Єлизавети Петрівни змусила його відступити на територію Литви. Імператриця відкликала А. Апраксіна і призначила на його місце генерала В. Фермора. Зимою 1757-1758 pp. російська армія знову увійшла до Східної Пруссії й 11 січня 1758 р. зайняла Кенігсберг, який було приєднано до Росії. У 1758 р. Фрідріх П спрямував основні зусилля проти австрійських і російських військ. Він увійшов до Чехії. 14 серпня відбулася кровопролитна битва під Цорндорфом, що завершилася практично безрезультатно. У 1758 р. воєнні дії не принесли успіху жодній зі сторін, що викликало недовіру членів антипрусської коаліції одне до одного.

Навесні 1759 р. російську армію очолив генерал П. Салтиков, котрий розбив корпус прусського генерала К. Веделя під Пальцігом. 12 серпня сталася Кунерсдорфська битва, під час якої прусська армія була розгромлена. У1760 р. унаслідок неузгоджених дій жодних важливих наслідків не було досягнуто. Російські війська 28 вересня захопили Берлін, але оскільки не дочекалися підтримки австрійських військ місто довелося залишити. У зв'язку з хворобою фельдмаршала П. Салтикова командування російськими військами взяв фельдмаршал А. Бутурлін. У 1761р. значних подій не було, окрім битви за фортецю Кольберг, під час якої російським корпусом командував П. Рум'янцев. У цьому ж році у війну на боці Франції вступила Іспанія, а на боці Великої Британії- Португалія. Становище Пруссії ускладнилося. 5 січня 1762 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна, і російський трон посів ревний прихильник Фрідріха II - Петро III, котрий припинив війну, повернув Пруссії всі захоплені російськими військами території і 24 квітня (5 травня) 1762 р. уклав із Пруссією союзний договір. Через місяць з війни вийшла Швеція. Хоча 28 червня внаслідок двірцевого перевороту до влади в Росії прийшла Катерина II і союзний договір було розірвано, воєнні дії вже не відновилися. Вихід Росії з війни фактично врятував Пруссію. Наприкінці жовтня 1762 р. Пруссія підписала мирний договір з Францією, а в листопаді - з Австрією. Війна на морі та в колоніях спочатку була успішною для Франції, але з 1758 р. французький флот і війська в колоніях почали зазнавати поразок. Англійські війська захопили Канаду (1760 р.), частину Луїзіани, Флориду і більшу частину французьких колоній в Індії. 30 січня 1763 р. між Великою Британією і Францією було укладено Паризький мирний договір, до якого приєдналися Іспанія та Португалія.

Семилітня війна завершилася Губертусбурзьким миром, який підписали 4 (15) лютого 1763 р. Пруссія з одного боку й Австрія і Саксонія з другого. Договір підтвердив прусське володіння Сілезією і графством Глау.

Семилітня війна не змінила політичної карти Європи, але суттєво вплинула на співвідношення сил в угрупованнях, що брали в ній участь. Велика Британія значно розширила колоніальні володіння за рахунок Франції та Іспанії і перетворилася на найсильнішу морську державу. Зміцнила своє становище Пруссія, а Франція вийшла з війни значно послабленою і політичне виснаження її посилило внутрішню кризу та призвело до Великої Французької революції. Ослаблена Австрія перейшла на бік Росії у боротьбі проти Туреччини.

Отже, у першій половині XVIII ст. Росія перетворилася на дворянську імперію. її внутрішня політика була спрямована на захист інтересів дворянського стану. Цю політику продовжила Катерина II, за якої російське самодержавство вступило в своє "золоте століття".