Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Англія в першій половині XIX ст.

Промисловий переворот другої половини XVIII ст. закріпив провідні позиції Англії у світовій економіці, а після випробування на р. Гудзон у США першого пароплава в Англії розпочалося інтенсивне будівництво пароплавів. Англія зміцнила свої позиції "володарки морів".

Завершення Наполеонівських війн не принесло соціального миру Англії. У зв'язку зі зменшенням у десятки разів військових замовлень скоротилося промислове виробництво. Водночас континентальна блокада сприяла розширенню посівних площ і збільшенню сільськогосподарського виробництва, процвітанню лендлордів і орендарів. Однак після завершення війни внутрішній ринок Англії відкрився для дешевої сільськогосподарської продукції з-за кордону. Ціни різко впали й у 1815 р. уряд торі на чолі з Ліверпулем прийняв "хлібні закони" в інтересах багатих землевласників - віднині ввезення зерна у країну заборонялося, якщо його ціна на внутрішньому ринку була нижчою від установленого мінімуму. Отже, хліб ставав надто дорогим для робітників і міщан.

Майже півмільйона звільнених з армії солдатів не могли знайти роботи, оскільки зменшення експорту промислових товарів змушувало підприємців скорочувати виробництво і звільняти робітників. Країною прокотилася хвиля народних виступів, спричинених злиднями, подорожчанням продуктів харчування, непомірними податками, високим дорожнім митом тощо. Найпоширенішою формою руху протесту стали багатотисячні мітинги, на яких поряд із вимогою зниження ціни на хліб лунали вимоги проведення парламентської реформи. У 1819 р. уряд застосував війська та поліцію для розгону багатотисячної маніфестації робітників у Манчестері. 11 осіб було вбито і майже 400 поранено. У відповідь торі прийняли так звані "шість актів", відомі як "закони кляпу", спрямовані проти свободи преси та зібрань. Водночас парламентським актом було заборонено брати на роботу дітей віком до 9років, а для осіб до 16 років робочий день зменшувався до 10 годин.

Введення машинного виробництва супроводжувалося зниженням оплати праці надомних робітників і звільненням їх з фабрик. Це спричинило рух луддитів (руйнівників машин), який охопив райони текстильного виробництва - графства Ноттінгемшир, Ланкашир і Йоркшир. Луддити мали підтримку всього трудового населення країни. їхні озброєні дисципліновані загони вчинювали напади на фабрики, ламали машини і знищували готову продукцію. Гарна конспірація не давала змоги уряду знайти їх організаторів, але рух луддитів став "останньою битвою" знаменитого "бунту проти машин".

У 30-х рр. відбувся "останній бунт сільськогосподарських робітників". На аграрному півдні Англії селяни втратили землю і стали сільськогосподарськими робітниками у маєтках багатих лендлордів, сквайрів, фермерів і дрібномаєткових дворян. Вони знизили плату робітникам до прожиткового мінімуму. Спінхемлендський акт 1795 р. дозволяв їм платити навіть менше. У країні поширювалася система державної допомоги, за якою робітники могли отримати щотижневу грошову допомогу, якщо їхня платня була нижчою за прожитковий рівень. Ця система швидко перетворила англійське село на поселення жебраків. Продуктивність праці спадала. У південних графствах почалися підпали й напади на ферми. Робітники вимагали ліквідації виплат і заміни їх справедливою оплатою праці. Хоча жодних масових виступів не відбулося, міністр внутрішніх справ лорд Мелбурн заборонив усі види зібрань сільських жителів, а за вимоги підвищити заробітну плату погрожував арештом. У графства були введені допоміжні війська й констеблі. Підпали ферм і напади на них припинились і почалося переслідування "заколотників".

Щоб зняти напруженість у суспільстві, у 1833 р. було прийнято перший фабричний закон, який обмежував працю дітей до 8 годин щоденно і запроваджував державну інспекцію на фабриках. Того ж року прийняли закон про бідних. Усі, хто не міг забезпечити свій прожитковий мінімум, вважалися пауперами (жебраками) і направлялися до спеціальних робітних будинків, де з ними поводились, як зі злочинцями. Незважаючи на масовий опір робітників, нова система широко впроваджувалася в індустріальних районах країни.

У 20-40-х рр. XIX ст. в економіці Англії відбулися величезні зміни, які сприяли поступовому перетворенню її на "майстерню світу". Насамперед це завершення промислової революції, наслідком якої стали структурні зміни в економіці.

Провідною галуззю залишалася текстильна промисловість, у якій було зайнято понад 1 млн робітників. Вироби становили більшу частину англійського експорту. За період з 1785 по 1840 р. імпорт бавовни-сирцю, який перероблявся на текстильних фабриках Англії, зріс з 11 млн до 366 млн фунтів стерлінгів. Континентальна блокада принесла Англії нові ринки збуту її текстильних виробів - Південну Америку та Індію. Нагромадження капіталів і транспортна революція створили передумови для розвитку гірничодобувної та важкої індустрії. Перша залізниця, побудована у 1830 р., сполучала Стоктон із Дарлінгтоном. Незабаром почалося інтенсивне залізничне будівництво і залізниці поєднали основні промислові центри Англії, посприявши розвитку машинобудування, гірничорудного виробництва, будівельної справи, будівництва ливарних заводів тощо. Промисловість оснащувалася машинами, вдосконалювалися технологічні процеси. За 20 років виплавка чавуну зросла у декілька разів і становила понад 2 млн тонн.

Скорочення сільськогосподарського виробництва, зменшення посівних площ, структурні зміни в сільському господарстві, розорення дрібних підприємств вивільняли велику кількість робітників, їх праця активно застосовувалася в промисловості. В 40-х рр. XIX ст. повністю змінилася структура економіки Англії. Відтепер понад 40 % трудівників було зайнято у промисловості та комерції, а у сільському господарстві - майже 30 %.

Швидкий розвиток промисловості неминуче ставив на порядок денний болюче для Англії питання зовнішньої торгівлі, Піклуючись про розвиток власної промисловості, всі країни проводили політику протекціонізму і обкладали закордонні товари високим митом. Ці заходи стримували економічний розвиток Англії, оскільки її промисловість орієнтувалася на зовнішній ринок. Наприкінці 30-х рр. вимоги введення свободи торгівлі залунали на повний голос. її прихильники (фритредери) заявляли, що Англії не треба боятися конкуренції промислових товарів з інших країн і закликали зарубіжних партнерів для спільної вигоди відмовитися від установлених митних бар'єрів. Уряд не міг не зважати на вимоги фритредерів і почав реформувати митну систему. Неврожайні роки прискорили прийняття у 1846 р. акта про скасування "хлібних законів", що сприяло збільшенню імпорту продовольства, зниженню цін і послабленню соціальної напруженості у суспільстві. Через декілька років англійський уряд скасував і застарілий Навігаційний акт, який оберігав англійський торговельний флот від конкуренції іноземців.

Одним із джерел соціальної напруженості в англійському суспільстві була недосконала і застаріла виборча система, яка обмежувала виборчі права більшості населення. Наприклад, у 1830 р. з 6 млн дорослого чоловічого населення країни лише кожний сьомий мав виборчі права. Представництво від виборчих округів було нерівномірним. Промислово розвинені райони мали по 1-2 депутати або взагалі їх не мали (Бірмінгем, Йоркшир та ін.), тоді як були округи з кількома десятками виборців і парламентські місця просто купувалися. Католики та представники інших релігійних конфесій не мали представників у парламенті. В1829 р. католиків зрівняли в політичних правах.

Масові виступи робітників, вимоги буржуазії зумовили прийняття в 1831 р. документа під назвою "Білль про реформи", за яким підприємцям надавалася можливість обирати до палати громад своїх представників. 7 червня 1832 р. новий уряд вігів на чолі з Греєм добився від парламенту ухвалення нового закону, який реформував виборчу систему. Ліквідовувалися виборчі округи з малою чисельністю виборців, зменшувалася кількість місць у деяких округах, створювалися нові округи в промислових центрах, виборчі списки доповнювалися 200 тис. виборців. Хоча закон і зберігав майновий ценз для участі у виборах, не передбачав таємного голосування, однак це була справжня перемога демократичних сил. Водночас закон сприяв зміцненню політичних прав буржуазії та близької до неї партії вігів, що з 1830 р. відігравала провідну роль в управлінні Англією. Однак саме в цей час становище населення Англії погіршилося внаслідок прийняття закону про бідних, згідно з яким допомога безробітним, ремісникам і селянам, які розорилися, скорочувалася, а податки з багатіїв на користь бідняків скасовувалися.

У 1837 р. англійською королевою стала дев'ятнадцятирічна Вікторія, її 65-річне правління увійшло в історію Англії під назвою вікторіанська епоха. Це поняття пов'язане з особою самої королеви і тими змінами у внутрішній та зовнішній політиці, які відбулися протягом її правління. Водночас це і звичаї, традиції, стиль життя, які утвердилися в англійському суспільстві у XIX ст.

Владна і наполеглива у досягненні своєї мети королева Вікторія добре засвоїла парламентські традиції та звичаї і поставила за мету підвищити престиж інституту монархи. Намагаючись твердо проводити свою лінію в державному управлінні, вона не конфліктувала з парламентом, а завжди знаходила правильне рішення, йдучи на компроміси. Запорукою процвітання англійського суспільства мало стати органічне поєднання традиційних цінностей із необхідними нововведеннями. Монархія і дворянство мали сприяти встановленню в англійському суспільстві гармонії у стосунках між різними верствами. Престиж корони мав бути піднесений шляхом захисту знедолених від нещадної експлуатації капіталістів, які мусили постійно пам'ятати, що володіння власністю - це і обов'язки перед суспільством.

Королева була взірцем доброчесності й порядності - виховувала багатодітну сім'ю, підкреслено виконувала церковні обряди та суворо дотримувалася традицій королівського двору. Родинними стосунками вона була пов'язана з багатьма монархами Європи, що не перешкоджало Англії проводити традиційну зовнішню політику. Англійське зовнішньополітичне відомство очолював Г. Пальмерстон, який головне завдання англійської дипломатії вбачав у збереженні рівноваги в Європі, забезпеченні торговельної та колоніальної експансії Англії. "У нас немає ні вічних союзників, ні постійних друзів, але вічні й постійні наші інтереси", - стверджував він. У 30-50-ті рр. зовнішню політику Англії визначали англо-французькі та англо російські суперечності, оскільки Англія намагалася запобігти піднесенню цих держав у Європі та порушенню тим самим рівноваги сил на європейській арені.

Англії вдалося утримати під своїм контролем Бельгію, посадивши на її престол принца англійського королівського двору Леопольда Саксен-Кобурзького. На Балканах і Близькому Сході Лондон зумів зберегти цілісність Османської імперії та успішно протидіяти російському впливу в Південно-Східній Європі. Торговельні договори з Туреччиною відкрили ринок Османської імперії для англійських товарів. В Азії Англія активно проникала в Афганістан і Китай, організувавши проти нього "опіумну" війну. На початку століття англійська Ост-Індська компанія захопила торгівлю опіумом (значна частина якого, до речі, вироблялася в Англії та її колоніях) у Китаї, чим позбавила його уряд великих прибутків. Це стало причиною першої "опіумної" війни між Китаєм та Англією (1840-1842), яка завершилась підписанням Нанкінського договору, що давав Англії необмежене право торгівлі та організації поселень у п'яти портах: Гуанчжоу, Амо, Фучжоу, Нінбо і Шанхай. Китай поступався Англії островом Гонконг.

Гонконг - територія у Східній Азії на узбережжі Південно-Китайського моря. Включає острів Гонконг і півострів Коулун (Цзю-лук). Увійшла до складу Китайської держави наприкінці III ст. до н. е" однак перші поселення китайців з'явилися там у XI ст. Під час англокитайської війни 1840--1842рр. острів Гонконг окупували англійці і за Нанкінським договором (1842) він перейшов під юрисдикцію Великої Британії. Після англокитайської війни 1856- 1860 рр. британці приєднали південну частину півострова Коулун. Згідно з Пекінською конвенцією 1898р. Велика Британія отримала в оренду на 99 років іншу частину півострова Коулун із навколишніми островами. У грудні 1941 р. територію окупували японці, а в серпні 1945р. знову зайняли англійці. Після утворення КНР пекінський уряд не визнавав колоніального статусу Гонконгу розглядаючи його як "відторгнуту територію". У1982 р. Велика Британія і КНР почали переговори про Гонконг і 1984 р. було підписано китайсько-британську Спільну декларацію, яка визначала, що Гонконг з 1 липня 1997р. повернеться до Китаю на правах особливого адміністративного району.

На початку XIX ст. палата громад англійського парламенту прийняла Акти про об'єднання, за якими під страхом позбавлення волі робітникам заборонялося об'єднуватися у будь-які організації. Трудівники цілком залежали від підприємців. Однак робітничі організації все ж створювалися. У1824 р. розгорнувся рух за скасування Актів про об'єднання. Спеціальний комітет парламенту виробив рекомендації, а палата громад скасувала ці консервативні закони. Відтоді тред-юніони стали законними, а робітники одержали змогу виробити механізм колективних угод з підприємцями.

Попередній досвід боротьби робітників за свої права показав, що успіху можна досягти і шляхом виборів своїх представників до парламенту, тому завданням робітничого руху стала боротьба за введення загального виборчого права для всього чоловічого населення країни. Ці вимоги підтримала буржуазія, також позбавлена прав реальної участі в управлінні державою. У червні 1836 р. з ініціативи В. Ловетта, учня соціаліста-утопіста Р. Оуена, було створено невелику Лондонську асоціацію робітників. У наступному році вона висунула програмні вимоги з 6 пунктів (вони стали основою Народної хартії, опублікованої у 1838 р.): 1) загальне виборче право для дорослого чоловічого населення; 2) рівні виборчі округи; 3) щорічне переобрання членів парламенту; 4) оплата для членів парламенту; 5) таємне голосування) 6) ліквідація майнового цензу під час виборів до парламенту. Цю програму підтримала більшість організацій у країні. Рух на її підтримку дістав назву "чартизм". Було складено петицію до парламенту, підписання якої вилилося у масові демонстрації, мітинги й грандіозні факельні маніфестації з гаслами на її підтримку.

У чартистському русі незабаром виникло дві течії - "Фізична сила", яка виступала за збройне повстання, і "Моральна сила", яка наполягала на першочерговому вирішенні проблем освіти і законодавчих змін. "Фізичну силу" очолював ірландський сквайр Ф. О'Коннор.

Під керівництвом Ф. О'Коннора у багатьох районах ішла підготовка до збройного повстання. Вироблена чартистським конвентом (з'їздом) у Лондоні петиція була вручена парламенту в липні 1839 р., але більшістю голосів її відхилили. Тоді радикали з "Фізичної сили" організували невдале повстання шахтарів у Ньюпорті. В сутичці з військами і поліцією загинуло 14 осіб, 50 було поранено. Понад 100 повстанців заарештували і віддали до суду.

Влітку 1840 р. утворилася Національна чартистська організація, яку очолив В. Ловетт. Складену нею петицію підписали понад 3 млн осіб. Однак і цього разу парламент її відхилив. Почалися масові страйки у промислових районах, але неузгодженість дій

З тред-юніонами, розкол усередині чартистського руху і запровадження урядом у 1847 р. 10-годинного робочого дня спричинили спад активності робітників. Революційні події 1848 р. в Європі сприяли відродженню чартистського руху. Відбулися вибори в чартистський конвент і була складена третя петиція. Під час її розгляду в спеціальному комітеті парламенту з'ясувалося, що частина підписів була сфальсифікована, тому вона знову була відхилена. Чартистському рухові було завдано смертельного удару, активність робітників спала, лідери чартистського руху були заарештовані або виїхали за кордон.

Поразка чартистів не зупинила розвитку робітничого руху, який через профспілкові організації досягав компромісу з підприємцями у вирішенні робітничих питань. Частково виконувались і політичні вимоги робітників: у другій половині XIX ст. було скасовано майновий ценз для депутатів, запроваджено таємне голосування, робітники отримали виборчі права тощо.

Незважаючи на невдачу руху, чартизм мав велике значення. Англійська буржуазія була змушена здійснити демократичні реформи щодо парламенту, місцевого самоврядування, прав робітників та їхніх організацій.