Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Конституція США

Під час Війни за незалежність (1775-1783) США були конфедерацією суверенних штатів. Центральну владу здійснював Континентальний конгрес, що складався з представників штатів, які не обиралися народом, а призначалися. У роки війни в кожному зі штатів було прийнято власну конституцію, що проголошувала республіканську форму правління. У північних штатах і на незайнятих територіях Заходу було скасовано рабство, а на Півдні воно залишилося.

1787 р. збори представників штатів (Установчий конвент) у Філадельфії прийняли Конституцію США, що проголошувала Сполучені Штати федеральною державою, республікою, в якій найвища законодавча влада належить Конгресу.

Конгрес складався з двох палат - сенату і палати представників. До сенату входило по два сенатори від кожного штату, а до палати - депутати пропорційно до чисельності населення штатів.

Конституція проголошувала республіканську форму правління. Державу й уряд мав очолювати президент, якого обирають на чотири роки. Йому надавалися величезні повноваження - командування армією та флотом, призначення найвищих урядовців.

1789 р. було обрано перший Конгрес. Президентом США став Джордж Вашингтон.

Конституція надала великі повноваження Верховному суду, членів якого довічно призначав президент. Верховний суд мав вирішувати, чи відповідає певний закон або дія влади Конституції.

Конституція визнавала рабів власністю їхніх хазяїв. Питання про існування рабства окремі штати мали вирішувати на власний розсуд. Землі індіанців було проголошено власністю держави.

Виборчі права у Конституції США не визначалися. їх установили конституції окремих штатів. Майже в усіх штатах, щоб користуватися виборчим правом, потрібна було мати власність - землю або капітал. Жінки, темношкірі раби та індіанці не отримали виборчих прав (фермери, робітники і ремісники домоглися їх лише через кілька десятиріч).

1791 р. Конгрес США прийняв "Білль про права"- десять поправок до Конституції. У "Біллі" проголошувалося право громадян на свободу зборів, слова, преси, совісті, недоторканність особи тощо. "Білль про права" не скасовував у США систему рабовласництва, але утверджував у молодій республіці демократичні свободи.

Конституція США за змістом була значно демократичнішою порівняно з порядками дворянських монархій Європи, в яких не було демократичних засад. Американська революція XVIII ст. означала перемогу капіталістичного ладу, що прискорило соціально-економічний розвиток США.

Велика французька революція. Повалення монархії та встановлення республіки

Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького абсолютизму. Причини її такі:

o глибокі суперечності між третім станом (торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і панівними привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто становив третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політично безправні та прагнули змінити панівний порядок;

o невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв, якими користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії;

o абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського господарства: королівська влада, дворянство і духовенство чинили опір будь-яким реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні привілеї, які надавалися "обраним" компаніям і власникам "королівських" мануфактур, послабити феодальну залежність селянства.

Ідейним підґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення французької буржуазії та народних мас, стало французьке Просвітництво. Ще в середині XVIII ст. зусиллями філософів, письменників, економістів, істориків з'явилася велика кількість творів, спрямованих проти феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Дідро, д'Аламбер обстоювали свободу і громадянську рівність. Водночас упровадження демократичних ідей у ході Американської революції, створення США та прийняття демократичної американської конституції (1787) активізували поширення у Франції радикальних ідей.

У Франції впливові суспільні сили та католицька церква чинили опір нововведенням, які несло Просвітництво. Передова інтелігенція у боротьбі з ними не мала широкої підтримки громадськості. Французькі просвітителі піддавалися всіляким утискам і переслідуванням за свої погляди. До Бастилії ув'язнили Вольтера (1694-1778), був ув'язнений Дені Дідро (1713-1784) та ін.

Вольтер (справжнє ім'я - Марі Франсуа Аруе) (1694-1778) - французький письменник і філософ-просвітитель. Окремі поезії молодого Вольтера були спрямовані проти абсолютизму і церкви. Зріла проза різноманітна за темам і жанрам: філософські повісті "Макромегас" (1752), "Кандид, або Оптимізм" (1759), "Простодушний" (1767), трагедії в стилі класицизму "Брут" (1731), "Танкред" (1761), сатиричні поеми, публіцистика, історичні твори. Його діяльність пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: "Філософські листи" (1733), "Філософський словник" (1764-1769). Зробив значний внесок у розвиток світової філософської думки, в ідейну підготовку Французької революції кінця XVIII ст.

Дені Дідро (1713-1784) - французький філософ-просвітитель, один із засновників "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел". Прихильник "освіченого абсолютизму". Виступав проти необмеженої монархії, релігійних догматів і католицької церкви, матеріаліст. Основні праці: "Думки про пояснення природи" (1754), "Філософські принципи матерії та руху" (1770) та ін. Літературні твори: романи "Жак фаталіст" (1773), "Черниця" (1760), "Племінник Рамо" (1762-1769).

Постійні сутички з владою змушували французьких просвітителів маскувати свої думки в абстрактних, недоступних широким масам теоріях, що спричинило політичний радикалізм, який розхитував основи французького суспільства. Однак більшість просвітителів не йшли далі конституційних ідей. Так, Ш. Монтеск'є (1689-1755) у книзі "Про дух законів" (1748) проголошував право людини на свободу, віротерпимість, пропонував обмежити монархію конституційними установами, встановити гарантії приватній власності тощо. Як і Монтеск'є, проти деспотії королівської влади, за особисту свободу, ліквідацію кріпосного права виступав Вольтер.

Конфлікт просвітителів із католицькою церквою був зумовлений її ідеологічною непоступливістю, вона ніколи не відходила від догматів віровчення та не погоджувалася на жодні компроміси. Однак критика просвітителями католицької церкви не означала, що вони були атеїстами. Вольтер, наприклад, стверджував, що релігія потрібна як основа моралі. Він висунув ідею доцільності створення релігії розуму, в якій гарантом розумності світу мав стати Бог.

Найголовнішим завданням просвітителі вважали підготовку громадської думки до необхідних перетворень. З цією метою вони використовували друковане слово - книги і журнали. Якщо раніше бібліотеки збирали лише монастирі та аристократи, то з середини XVIII ст. книгозібрання стало звичним явищем для письменників, державних службовців, аптекарів, торговців та підприємців. На книжкових аукціонах у містах можна було придбати книжки, які нелегально привозилися з Голландії та Швейцарії. В підвалах Парижа, Марселя, Руана та інших міст знаходилися таємні книгосховища з нелегальною літературою, підпільні друкарні. Влада змушувала спалювати книги, але, як правило, горіли мішки з непотрібними паперами, а заборонені твори поширювалися серед інтелігенції й нижчих верств населення. Письменники та вчені створювали численні словники з різних галузей знань - у середині століття їх було понад 600. Однак найбільшою популярністю користувалася "Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел" Д. Дідро і д'Аламбера, що вийшла у 28 томах протягом 1751- 1772 рр. Видання енциклопедії неодноразово заборонялося, оскільки в ній уперше тлумачилися такі слова, - як "депутат", "деспотія", "конституція" тощо. Звідси і походить назва французьких просвітителів - "енциклопедисти".

Новий етап у розвитку французького просвітницького руху - радикальний перегляд фундаментальних цілей та ідеалів - пов'язаний з ім'ям Ж.Ж. Руссо (1712-1778). У трактаті "Про причини і походження нерівності" (1754) він доводив, що приватна власність не є "природною", а виникла в процесі розвитку людського суспільства. Руссо не пропонував ліквідувати приватну власність, а закликав лише обмежити її для подолання нерівності між багатими і бідними. В книзі "Про суспільний договір" (1762) просвітитель стверджував, що основою будь-якої держави е згода її громадян передати частину своїх свобод державі, тобто "суспільний договір". Джерелом верховної влади є народна воля, а найкращою формою правління - демократична республіка з народним представництвом. Тим самим він протиставляв античні демократії всім формам представницького правління, у тому числі англійському парламентаризму. "Будь-який закон, - писав він, - якщо народ не утвердив його безпосередньо сам, недійсний... Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів парламенту: як тільки вони обрані - він раб, він ніщо... В стародавніх республіках і навіть у монархіях народ ніколи не мав представників; саме це слово було невідоме". Ж.Ж. Руссо обстоював право народу .на повстання проти своїх гнобителів, оскільки вважав це таким самим закономірним актом, як і ті, за допомогою котрих володарі розпоряджаються життям і майном своїх підданих. Саме ця думка підготувала революційний вибух наприкінці XVIII ст. і надихнула на боротьбу наступні покоління революціонерів.

У 80-х роках XVIII ст. Франція була однією з наймогутніших держав Європи. За рівнем економічного розвитку вона поступалася лише одвічній суперниці Великій Британії. Величезний військовий і торговельний флот давав змогу Франції мати колонії в Африці, Індії та Америці, проводити активну заморську торгівлю. Визволення північноамериканських колоній від англійського панування у ході Американської революції та Війни за незалежність (1775-1783) створило для Франції сприятливі можливості для розширення торгівлі з США.

Швидкими темпами розвивалися приморські міста-порти - Марсель, Бордо, Нант, Гавр. Марсель вів жваву торгівлю в Середземному морі, зокрема з країнами Сходу і Малої Азії. Через західні порти Нант і Бордо вивозилася продукція французької промисловості, мануфактура, вина, а ввозилися колоніальні товари: прянощі, рис, цукор, тютюн та ін. Не цуралися французи і вигідної торгівлі темношкірими рабами, центр якої зосереджувався у французькій колонії Сан-Домінго на о. Гаїті. Великими промисловими центрами стали міста Ліон і Париж. Вони швидко перебудовувалися - замість старих маленьких і незручних будівель виростали великі і просторі будинки, вузькі вулички перетворювалися на широкі та прямі проспекти.

Іноземців, які приїжджали до Франції, вражали велич і розкіш її столиці. Вони захоплювалися розвинутою французькою промисловістю, її університетами та культурою. Однак те, що здавалося на перший погляд міцним і непорушним, насправді було нетривким і хитким. Економіка Франції перебувала у глибокій кризі, Англо-французький торговельний договір 1776 р. негативно вплинув на розвиток французької промисловості. Він відкрив ринок значно дешевшим англійським товарам. Французька промисловість скоротила виробництво, що призвело до безробіття. Внаслідок надзвичайно суворої зими 1788 р. був отриманий низький врожай і продовольство подорожчало в декілька разів. Особливо це позначилося на міщанах, які почали активно протестувати. На стінах паризьких будинків з'явилися написи: "Якщо хліб не здешевіє, а міністра не змінять, ми знищимо короля і весь рід Бурбонів".

Була очевидною і фінансова криза. Аристократія і королівський двір витрачали величезні кошти на помпезні прийоми, вечірки, численні подарунки і пенсії дворянству, грандіозне будівництво тощо. Часто король виділяв з державного бюджету величезні суми для покриття боргів придворних. Так, борг герцога Орлеанського напередодні революції становив 74 млн ліврів, що удвічі перевищувало щорічну суму, необхідну на утримання французької армії. Протягом кількох років державний бюджет формувався не за рахунок податків, а шляхом позичок, які уряд отримував від продажу "цінних" процентних паперів. їх скуповувала буржуазія, що стало одним зі способів збереження капіталів. Якщо у 1775 р. державний борг Франції становив 1,5 млрд ліврів, то у 1789 р. він досяг 4,5 млрд ліврів.

Однією з головних причин економічної кризи була відсутність у буржуазії реальних прав участі в управлінні державою, у формуванні її економічної політики. Королівська влада використовувала буржуазію у своїх інтересах. їй було віддано на відкуп збирання податків: багаті люди вносили великі кошти в державну казну за що отримували право збирати податки в певних місцевостях. Вони використовували це для власного збагачення, а величезні податки обтяжували насамперед простих трудівників. Із середовища буржуазії призначалися міністри-реформатори, переважна більшість нововведень яких наштовхувалася на шалений опір аристократів. Однак саме буржуазія, техніки, лікарі, адвокати, вчені змушені були сплачувати більшість податків, які надходили на утримання аристократії та королівської влади.

Населення Франції напередодні революції становило понад 25 млн осіб. Воно поділялося на три стани. Перші два - духовенство та дворянство - вважалися привілейованими, сплачували мінімальні податки і користувалися всіма правами та свободами. Вони становили лише незначний відсоток від загальної чисельності населення - 70 тис. духовенства і близько 80 тис. дворянських сімей. Проте з 35 млн гектарів оброблюваних земель Франції дві третини належали дворянству, духовенству та великій буржуазії. Популярним у їхньому середовищі був вислів: "Дворяни служать королю шпагою, духовенство - молитвою, третій стан - своїм майном". Це і пояснює термін "старий порядок" - тобто стан суспільства, за якого стара станова система поєднувалася з елементами нової буржуазної епохи.

До третього стану у Франції належали промисловці, селяни, ремісники, робітники мануфактур, лікарі, вчені, адвокати та ін. Саме цей "середній клас" наполегливою працею, ініціативою, підприємливістю створював національне багатство країни. Наприклад, відомий французький драматург П'єр Бомарше заснував торговельний будинок "Горталес і К" і вів активну торгівлю з колоніями, постачав зброю американцям для боротьби з англійцями.

Третій стан сплачував переважну більшість податків: на володіння землею та майном (талья), подушний, двадцятину (п'ятивідсотковий збір з усіх прибутків), на предмети широкого вжитку (наприклад, габель - податок на сіль) тощо. У важкому становищі перебували селяни. Більшість із них змушена була орендувати землю у сеньйорів-землевласників, які або ж витісняли орендарів і передавали землю капіталістам, або збільшували внески (чинш) за користування землею. Крім податків, селяни виконували велику кількість повинностей на користь дворян та аристократів. Вони сплачували сеньйору податки натурою за право користуватися шляхами, торгувати на ярмарках тощо.

Третій стан відверто висловлював невдоволення тим, що дворяни і духовенство своїми непомірними витратами розоряли країну і користувалися становими привілеями, які оплачувалися за рахунок наполегливої праці трудівників. Головними їхніми вимогами були - ліквідація привілеїв і введення рівних прав. Вони пропонували королівській владі змусити дворян і духовенство сплачувати податки, продати величезні угіддя аристократії та церковні землі й передати їх справжнім виробникам. У цьому представники третього стану вбачали вихід з економічної кризи.

Людовік XVI (1774-1792) намагався змусити дворянство сплачувати податки і так заспокоїти третій стан. Після Ж. Тюрго він довірив відати фінансами швейцарському банкіру Ж. Неккеру, який намагався підтримувати фінанси країни позичками і радив обмежити надмірні витрати королівського двору. Проте міністра чекала доля його попередника: впливова аристократія домоглася звільнення цього поміркованого реформатора.

У 1783 р. генеральним контролером фінансів став Ш. Калонн, який запропонував королю ввести єдиний податок для всіх державних земель (дворянських, церковних і селянських) і здійснити низку економічних і фінансових реформ. Щоб заручитися підтримкою впливових аристократів, Калонн порадив королю скликати нотаблів - представників аристократії та вищого духовенства. 144 нотаблів зібралися у лютому 1787 p., але реформу не підтримали, звинувативши натомість генерального контролера у розкраданні державних коштів.

Всупереч думці нотаблів король видав укази про єдиний для всіх станів земельний податок. Однак їх мали затвердити вищі судові органи - місцеві парламенти, які відмовилися внести королівські укази у свої протоколи. Ворожу позицію до короля зайняв Паризький парламент. Людовік XVI спробував розігнати парламенти, але натрапив на шалений опір з боку привілейованих станів, які звинуватили його в деспотизмі. Сподіваючись на підтримку широких верств населення, король вирішив скликати Генеральні штати - представництво всіх станів, які не збиралися а Ш4 р.

Невдалі спроби опозиції змусити королівську владу стати на шлях перетворень сприяли здобуттю популярності в суспільстві прихильників ідей Ж.Ж. Руссо, абата Мореллі і комуніста-утопіс-та Г. Маблі. Мореллі у 1755 р. видав твір під назвою "Кодекс природи", де виклав основи свого вчення, спрямованого на знищення панівного державного та економічного ладу. Головним джерелом зла він вважав приватну власність. Нове суспільство мало базуватися на спільній власності на майно, праці на користь суспільства і загальній рівності. Більшу популярність серед третього стану мали погляди Маблі, який пропонував передати вищу законодавчу владу зібранню народних представників, в котрому більшість належатиме третьому стану. Виконавчу владу здійснюватиме король з урядом, але він не матиме права втручатися в законодавчі справи народних представників.

Голодний 1788 р. призвів до масових стихійних народних виступів - робітників, селян, які нападали на землі сеньйорів-землевласників, підпалювали контори податкових служб та ін. Робітники Парижа розгромили будинок і мануфактуру підприємця Рівельєна, котрий знизив заробітну плату. Відмова дворян окремих провінцій допустити представників третього стану до участі в роботі місцевих штатів зумовила вуличні сутички. Відбувалися сутички з армійськими частинами, внаслідок яких були жертви. Франція стояла на порозі революції, яка започаткувала нову епоху в європейській історії.

5 травня 1789 р. у Версалі зібралися Генеральні штати. Духовенство представляли 291 депутатів, дворян - 270, третій стан - 678 депутатів. Король і перший міністр виступили з промовами й окреслили не досить визначену програму діяльності Генеральних штатів. Однак депутатів більше турбувало питання процедури прийняття рішень, оскільки Генеральні штати зібралися за старим становим принципом. У такому разі один голос депутата від привілейованих станів дорівнював би двом голосам депутатів від третього стану, що давало б першим очевидну перевагу під час голосування. Прихильником традиційної станової системи спочатку залишався і Людовік XVI. Погодитися на такий порядок депутати від третього стану не могли і відхилили становий принцип представництва.

Впливовий серед депутатів абат Сійєсс закликав представників третього стану утворити окрему палату й оголосити себе єдиними законними представницькими зборами на тій підставі, що вони представляють 96 % населення країни. І 7 червня депутати від третього стану проголосили себе Національними зборами. До них приєдналася частина духовенства і дворян, які розуміли необхідність нововведень. Збори закликали народ не сплачувати податки, якщо їх розженуть. Король наказав зачинити зал засідань і виставив там озброєний загін. Депутати зібралися в залі для гри в м'яч. Тоді Людовік направив до депутатів свого придворного - маркіза де Брезе - з наказом розійтися. У відповідь той почув палкі слова графа О. Мірабо: "Скажіть тим, хто вас послав, що ми тут з волі народу і залишимо наші місця лише під натиском багнетів". Спроба загону королівських лейб-гвардійців розігнати депутатів натрапила на опір - проти королівських солдат виступили з оголеними шпагами декілька десятків дворян на чолі з маркізом М. Лафайєтом.

Людовік змушений був відступити і наказав усім депутатам приєднатися до Національних зборів. 9 липня Національні збори проголосили себе Установчими з правом розроблення і прийняття вищого державного закону - конституції. Королівський двір вимагав від Людовіка рішучих дій. За наказом короля до Парижа почали стягувати 20 тис. солдат-найманців під командуванням маршала Брольї, а придворні аристократи погрожували спалити столицю.

Події у Версалі, звістка про підхід королівських найманців сколихнули парижан. Вранці 14 липня 1789 р. народ увірвався до Будинку інвалідів, де знаходився арсенал, і захопив зброю. На його бік перейшла королівська гвардія.

Озброєний натовп з гвардійцями рушив до фортеці Бастилія, яка була перетворена на політичну в'язницю і тому стала символом деспотизму. Комендант фортеці відмовився виконати вимогу повсталих зняти гармати з башт і видати зброю. Тоді повстанці штурмом взяли Бастилію, а її коменданту маркізу де Лоне відрубали голову, насадили на піку і як трофей носили вулицями. Так почалася революція у Франції, а 14 липня відтоді є національним святом французького народу.

Наступного дня Людовік заявив про скасування свого наказу щодо наступу найманих військ на Париж, про звільнення маршала Брольї та першого міністра барона де Брейтеля і урочисто прикріпив до свого капелюха червоно-біло-синю кокарду як символ перемоги революції. Мером Парижа було призначено демократа Байї, а командувачем Національної гвардії, створеної парижанами, став М. Лафайєт. Монархія фактично була повалена і реальну владу отримали Установчі збори.

У провінціях народ ліквідовував старі органи влади, формував місцеву міліцію; селяни нападали на замки сеньйорів та монастирі, відбирали захоплені сеньйорами общинні землі. Почалася масова втеча представників аристократії за кордон. Першим емігрував відомий воєначальник - принц Л. Конде (герцог Агієнський), який мав на меті організувати збройну боротьбу з революцією. Згодом до нього приєдналися брати короля - граф д' Артуа і граф Прованський, які закликали європейських монархів до воєнної інтервенції для придушення революції у Франції.

4 і 5 серпня Установчі збори прийняли декрети, які ліквідували станові привілеї, феодальні права, церковну десятину, проголошували рівність усіх у сплаті податків. Водночас окремі земельні податки залишалися і підлягали викупу. З метою наведення порядку, припинення подальших пограбувань і вбивств до провінцій було направлено каральні загони. Щоб заспокоїти селян та міщан, Установчі збори ухвалили рішення опублікувати вступ до майбутньої конституції.

Установчі збори - виборні тимчасові збори представників народу, покликані виробити або змінити конституцію держави, а отже, на правовій основі оформити новий державний і суспільний устрій. Ідея скликання Установчих зборів належить французьким просвітителям XVIII ст. Після виконання своїх функцій Установчі збори розпускалися і втрачали юридичну силу. Натомість починали діяти державні структури і закони, обумовлені конституцією. Спираючись на представництво всіх верств населення. Установчі збори сприяли встановленню загальнонаціональної злагоди і миру, стримували екстремістські сили від ескалації громадянської війни.

26 серпня 1789 р. збори прийняли Декларацію прав громадянина і людини, в якій проголошувалися принципи народного суверенітету, рівність усіх перед законом, право людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода слова, друку і совісті, "священне і недоторканне" право приватної власності. Великий вплив на зміст цього документа справила Декларація незалежності США (1776). Декларація прав людини і громадянина заклала основи сучасної демократичної держави, стала символом боротьби народів світу за справедливе суспільство.

"Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах", - проголошується в першій статті Декларації прав людини і громадянина. Права людини, на думку укладачів цього революційного документа, означали свободу, власність, безпеку і можливість опору будь-якому зазіханню на людську свободу. Єдиним джерелом влади е воля народу (ідея народного суверенітету), яку він виражає через своїх виборних представників, що створюють закони, за якими живе громадянське суспільство. Свобода гарантувалася також сьомою статтею Декларації, яка скасовувала право монархічної влади піддавати ув'язненню без суду і слідства. В ній було записано: "Ніхто не може бути підданим звинуваченню, затриманню або ув'язненню, крім випадків, передбачених законом, і за дотримання форм, передбачених законом". Недоторканність приватної власності, що була нажита чесною працею, гарантувала сімнадцята стаття Декларації: "Оскільки власність є правом недоторканним і священним, то ніхто не може бути позбавленим її інакше, як у випадках встановленої законом безперечної громадської необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування".

Установчі збори розкололися на різноманітні політичні угруповання, які по-різному бачили майбутнє Франції, зокрема форми її політичного устрою. На крайніх полюсах були роялісти - прихильники сильної королівської влади - і конституціоналісти - прихильники запровадження конституційної монархії, тобто обмеженої конституцією і представницькими органами влади короля. їх лідерами були Мірабо (Оноре Габрієль Рікетті) та М. Лафайєт.

Мірабо користувався великою популярністю як оратор і з самого початку діяльності Генеральних штатів пропагував демократичні ідеї. Однак після перемоги революції він намагався приборкати руйнівну народну стихію, виступав за збереження монархії, але на основі нових принципів рівності й свободи. Його ідеалом був парламентарний устрій Англії. Переконаний у своїх поглядах, честолюбний, нерозбірливий у засобах, Мірабо встановив тісні відносини з королівським двором, однак роялісти не довіряли депутату.

М. Лафайєт був повною протилежністю Мірабо, хоча також поділяв ідеї конституційної монархії. Представник вищої багатої аристократії, маркіз, Лафайєт мав вдачу шукача пригод - він очолив загін французьких добровольців, який вирушив на допомогу американцям у їх боротьбі за незалежність. Завдяки демократичним поглядам Лафайєт був обраний депутатом Генеральних штатів від третього стану і наполегливо відстоював їхні права. Лафайєта вважають одним із авторів Декларації прав людини і громадянина.

У Франції почали створюватися політичні товариства ("клуби"), що об'єднували людей однакових поглядів і де готувалися питання, які необхідно було розглянути в Установчих зборах. Вони стали зародками політичних партій. Найбільшу популярність мав Якобінський клуб, до якого входили конституційні монархісти. Перше їх зібрання відбулося восени 1789 р. у бібліотеці монастиря Святого Якова (звідси походить їх назва). Якобінський клуб мав філії в провінціях - у 1791 р. їх налічувалося понад 400, а невдовзі - понад 1 тис. У 1791 р. відбувся розкол Клубу якобінців і було утворено конституційно-монархічний клуб фельянів, членом якого став Лафайєт.

У колишньому монастирі ордена францисканців збирався радикально-демократичний Клуб кордельєрів (від "корда" - мотузка, якою підперізувалися монахи-францисканці). Близькими за поглядами до Клубу кордельєрів були так звані братські товариства, куди входили адвокат Ж. Дантон і журналіст К. Демулен. Вони закликали не довіряти королівському двору та всім дворянам.

Революція зумовила появу численних газет. К. Демулен видавав газету "Революція Франції і Брабанту". Ж. Марат у газеті "Друг народу" закликав стратити королівську сім'ю, колишніх міністрів, генералів, аристократів і звертався до народу з такими закликами: "Тепер, коли ви нерозумно дозволили вашим невтомним ворогам організовувати змови і накопичувати свої сили, можливо, необхідно відрубати п'ять-шість тисяч голів; але якби навіть довелося відрубати двадцять тисяч, не можна вагатися жодної хвилини!".

Позиції прихильників конституційної монархії в Установчих зборах були міцними. Головну роль відігравали Мірабо та М. Лафайєт. Вони виражали інтереси промисловців та ліберального дворянства, що становили більшість серед депутатів. Отже, було створено всі умови для перетворення абсолютної монархії в конституційну і проведення буржуазних реформ.

Насамперед декретами 8 і 10 жовтня 1789 р. було змінено титул французьких королів: до слів "милістю Божою" були додані слова "і в силу конституційного закону держави король французів". Нарешті у вересні 1791 р. Установчі збори завершили розроблення Конституції, яка визначала, що король очолюватиме виконавчу владу, а законодавча належатиме Законодавчим зборам. Король не мав права самостійно оголошувати війну і підписувати мирні договори. Однак йому надали право "вето" (призупинення) на окремі декрети законодавчої влади. На утримання короля і двору виділялася чітко фіксована сума грошей із державного бюджету. Влітку 1790 р. спеціальним декретом було скасовано спадкове дворянство, титули і герби. В повсякденний обіг введено звертання "громадянин" і "громадянка". Конституція 1791 р. замість загального виборчого права вводила поділ на "активних" і "пасивних" громадян. Виборцями могли бути тільки "активні громадяни", які сплачували податки. З 9 млн чоловіків цим правом наділялися лише 4,3 млн. Вибори були двоступеневими: спочатку обирали до 50 тис. виборщиків, а потім депутатів. 14 липня 1791 р. було прийнято закон про заборону організацій та страйків. Конституція 1791 р. встановлювала у Франції конституційну монархію. Законодавча влада в країні належала однопалатним Законодавчим зборам, а виконавча - королю і призначеним ним міністрам.

Було проведено й адміністративну реформу. Міста отримали самоврядування. Столицю було поділено на 48 секцій, очолюваних комісарами, які утворювали Комуну Парижа. Замість провінцій та губернаторств створили 83 департаменти, якими управляли виборні органи.

Економічні реформи мали на меті сприяти розвитку вільного підприємництва. Для цього було ліквідовано цехову систему, внутрішні митниці, скасовано торговельний договір 1786 р. з Англією. Кардинально змінилася система оподаткування. Залишилися тільки три види податків: на землю, на майно і на прибутки від підприємницької діяльності. Селяни отримали надію на справедливе вирішення земельного питання. Декретом 2 листопада 1789 р. Установчі збори конфіскували більшість церковних земель. Було створено "Фонд національного майна", який формувався з конфіскованих церковних, королівських і дворянських земельних володінь. Селяни та міщани отримали можливість купувати землю на пільгових умовах, однак ціна землі була надто високою і її купували буржуазія та багаті селяни.

Політичну ситуація в країні підірвав сам король. У ніч з 20 на 21 червня 1791 р. Людовік XVI і Марія-Антуанетта втекли з Парижа до м. Варенн поблизу бельгійського кордону, де перебували армія рояліста маркіза Буйє та австрійська армія. Однак у містечку Сен-Менегу королівське подружжя затримали його жителі і під конвоєм відправили до столиці. Ця подія отримала назву "вареннська криза". Члени Клуба кордельєрів очолили численні маніфестації парижан за повалення монархії. 17 липня батальйони Національної гвардії за наказом М. Лафайєта розстріляли багатотисячний мітинг. Прихильники конституційної монархії спробували переконати парижан у тому, що король не тікав, а був схоплений роялістами, однак конституційній монархії у Франції залишалося існувати лічені дні.

1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори, обрані відповідно до Конституції. Праву частину Законодавчих зборів становили фельяни - великі фінансисти, торговці, землевласники, промисловці, які були зацікавлені у збереженні монархії та Конституції 1791 р., ліву - депутати, пов'язані з якобінцями. Незабаром депутати поділилися на два угруповання: жирондистів (найвідоміші депутати цієї течії були обрані в департаменті Жиронда, їх представляли купці, промисловці і нові землевласники) і Гора (якобінців, які становили блок середньої та дрібної буржуазії, селянства і плебейства). Жирондисти відображали настрої торговців, промисловців, судновласників і нових землевласників південних та південно-західних департаментів і багатих портових міст (Марселя, Бордо, Нанта). їх лідером був Ж.П. Бріссо. Спочатку жирондисти підтримували Конституцію 1791р., але згодом зайняли республіканські позиції. Вони вимагали мінімального втручання держави в економіку і надання департаментам широких прав для самоврядування - автономії. Численне угруповання "незалежних" депутатів коливалися між фельянами і жирондистами. Депутати Гори займали ліві радикальні позиції. їх лідером був М. Робесп'єр. Вони виступали за ліквідацію конституційної монархії та встановлення у Франції республіки. їхньою опорою були дрібна буржуазія та широкі народні маси.

Революція у Франції викликала занепокоєння монархічних режимів в Європі, особливо Пруссії та Австрії. 27 серпня 1791 р. монархи двох країн у Саксонії підписали так звану Пільницьку декларацію, що мала на меті підготувати інтервенцію у Францію для відновлення монархічного правління. Вона започаткувала створення анти французьких коаліцій. Австрія найбільше побоювалася поширення революції на територію Бельгії, яка належала Габсбургам. Пільницька декларація не закликала до негайної війни з Францією, однак містила потенційну небезпеку для революційних сил. Європейські монархи підтримували контрреволюціонерів. Зокрема у м. Кобленц збиралася армія французьких емігрантів-роялістів.

Противниками негайної війни були представники лівих сил, оскільки для них головним завданням була боротьба за республіку. Однак жирондисти наполягали на тому, щоб випередити союзників і розпочати бойові дії першими, сподіваючись війною відвернути увагу населення від внутрішньої скрути. їх підтримував Людовік XVI, який знав, що французька армія не здатна вести бойові дії і поразка Франції у війні допоможе відновити монархію. У березні 1792 р. король призначив на найважливіші міністерські посади жирондистів, а 20 квітня запропонував Законодавчим зборам почати війну проти Австрії та Пруссії. Жирондисти підігрівали патріотичні настрої в суспільстві. Саме тоді каштан Руже де Лілль пише слова і музику "Марсельєзи" - бойової пісні революції та французького національного гімну.

Король правильно оцінив ситуацію. Більшість генералів і офіцерів залишалися вірними монархії та готували контрреволюційний переворот. Французькі війська складалися з погано озброєних і майже не підготовлених солдатів. 28 квітня 1792 р. три французькі армії вступили в Бельгію, але невдовзі були розгромлені союзними військами, в лавах яких воювали емігранти-роялісти під командуванням принца Конде.

Скориставшись воєнними поразками, король відправив у відставку жирондистський уряд, що спричинило нову хвилю незадоволення. У липні Законодавчі збори прийняли декрет під назвою "Громадяни! Батьківщина у небезпеці!", який закликав добровольців на захист країни і революції. Вкрай загострив ситуацію в столиці і маніфест командувача прусської армії герцога Ф. Брауншвейзького з вимогою підкоритися королю, погрозами розправитися з парижанами і зруйнувати столицю. Активізувалася діяльність секцій Комуни Парижа, які прийняли постанови про ліквідацію монархії та закликали до повстання.

47 із 48 секцій Комуни Парижа закликали Зак