Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Російська імперія у другій половині XVIII ст.

У 70-80-х pp. XVIII ст. Росія поступалася за рівнем розвитком передовим європейським державам, але у феодальній економіці країни вже формувалися нові виробничі відносини. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке у цей період розширювалося насамперед за рахунок освоєння земель на півдні, у Середньому та Нижньому Поволжі, Сибіру, південній частині чорноземного центру, Слобідській та Південній Україні, Передкавказзі. Основою землеробства, як і раніше, було трипілля. Агротехнічний рівень був низьким і рутинним. Понад 90 % населення країни становили селяни, в основному - поміщицькі.

У XVIII ст. зростало дворянське землеволодіння: поміщикам було роздано 800 тис. так званих ревізьких душ, посилювалося кріпосне право і зростали повинності. Однак капіталістичні виробничі відносини поступово проникали і в сільське господарство: селян переводили на грошовий оброк, відхідництво, виникли мануфактури, що належали селянам.

Основним гальмом у розвитку сільського господарства було панування кріпосницьких відносин.

У промисловості мануфактури утворювалися шляхом розширення дрібного товарного виробництва та підпорядкування дрібних товаровиробників скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та селянські мануфактури.

Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з виробництва та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисловості було кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петербурзі, Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в районах з достатньою кількістю сировини: полотняні та парусні мануфактури були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані, Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія. Наприкінці століття у Росії було понад 2 тис. мануфактур.

Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а купувала цукор, шовк, фарби та ін.

У другій половині XVIII ст. у всіх сферах економічного життя Росії відбувалися не тільки кількісні, а і якісні зміни, пов'язані з розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних виробничих відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням натурального господарства.

Попри досить динамічний розвиток економіки Росії її становище не було блискучим. Неефективна система господарювання, зростаюче марнотратство імператорського двору, казнокрадство чиновників, надмірні витрати на утримання армії, постійні заворушення селян і робітників та інші чинники спричинили фінансове банкрутство Росії. Державна казна була порожньою, а іноземні кредитори відмовляли у нових позичках. Це було однією з причин двірцевого перевороту 1762 р.

Імператор Петро ///(1728-1762) (герцог Шлезвіг-Голштайнський, онук Петра І та Карла XII) був своєрідною людиною і проводив суперечливу внутрішню та зовнішню політику. У 1742 р. імператриця Єлизавета Петрівна офіційно проголосила його спадкоємцем російського престолу і з 14 років Карл Ульріх (справжнє ім'я Петра III) жив у Росії під наглядом імператриці і свого вихователя - професора Російської академії наук Я. Штелліна. Проте вони не змогли виховати його в дусі поваги до Росії, її звичаїв та традицій. Петро III на все життя залишився прихильником свого кумира - прусського короля Фрідріха Великого та його системи державного управління.

Імператриця Єлизавета недолюблювала Петра III і намагалася не допустити його до управління державою. Не склалися у Петра III також стосунки з дружиною - Катериною Олексіївною. Зневага майбутнього імператора до всього російського навіть змусила Єлизавету розробити план передання російського престолу своєму онукові - Павлу. Однак після смерті імператриці у грудні 1761 р. російська корона автоматично перейшла до Петра III.

Короткий період правління Петра III позначився низкою важливих реформ у внутрішній політиці, які певною мірою можна вважати спробою модернізації Росії та докорінним переворотом у зовнішній політиці. Насамперед імператор видав укази, в яких простежувався певний вплив законодавчих актів, введених у Пруссії. У січні 1762 р. було видано указ про віротерпимість. Представники різних релігійних конфесій, насамперед розкольники, відтепер не переслідувалися урядом, їм дозволялося компактно поселятися в Сибіру і займатися сільським господарством.

У лютому 1762 р. було видано царські указ про ліквідацію Таємної канцелярії та маніфест про вольності дворянства. Відтепер дворяни звільнялися від обов'язкової військової та цивільної служби. Маніфест мав на меті залучити дворянство до господарської діяльності у їхніх маєтках. У березні імператор ініціював указ про секуляризацію церковних та монастирських маєтків.

Однак ці загалом прогресивні заходи імператора наштовхнулися на незадоволення вищих верств російського суспільства. Указ про віротерпимість та секуляризацію церковних землеволодінь вважали антиправославними. Маніфест про вольності дворянства боляче вдарив по інтересах аристократів, середнього та дрібного дворянства. Перші вбачали в державній службі джерело збагачення і прагнули лише власної недоторканності та заборони конфіскації їхнього майна. Для збіднілого дворянства служба в армії була єдиним джерелом для існування і можливістю зробити кар'єру. До того ж Петро III реорганізував армію за прусським зразком, запровадив муштру і сувору дисципліну, розпустив привілейовану частину гвардії, чим ще більше налаштував проти себе дворянство.

Однак найбільше російське суспільство було обурене пронімецькою зовнішньою політикою Петра III. Росія брала участь у Семилітній війні (1756-1763) і російська армія досягла значних успіхів у боротьбі з прусською армією Фрідріха Великого: у 1760 р. разом з австрійцями вона вступили в Берлін. Східна Пруссія була оголошена російським володінням, а її населення почало приймати присягу на вірність російській короні. Одразу після вступу на престол новий російський імператор наказав військам корпусу генерала Чернишова перейти на бік Фрідріха і повернути зброю проти колишніх союзників - австрійців. Невдовзі почалися переговори з королем про мир і російський імператор запропонував Фрідріху самому скласти умови цього договору. Він був підписаний 24 квітня 1762 р. Росія повертала Пруссії всі завойовані території та зобов'язувалася підписати оборонний союз. Петро III готувався до війни з Данією, щоб відторгнути від неї герцогство Шлезвіг і приєднати його до своєї батьківщини - герцогства Голштайн (Голштинії). До Померанії навіть було відправлено російський корпус генерала П. Румянцева. Зовнішньою політикою Росії фактично керував посол прусського короля барон Гольц.

28 червня 1762 р, гвардійські офіцери здійснили двірцевий переворот і звели на російський престол дружину Петра III - Катерину Олексіївну, яка правила під ім'ям Катерини II (1762- 1796).

Катерина II Олексіївна (Софія-Фредеріка-Августа)(1729- 1796)- російська імператриця, дружина імператора Петра III; після перевороту 1762р. правила самодержавно. За її царювання зміцнилася абсолютна монархія, сформувалися станові привілеї дворянства, посилилося пригноблення селянських мас (повстання Пугачова 1773-1775pp.), провадилась активна зовнішня політика, спрямована на убезпечення Росії від турецько-кримської агресії та загрози Швеції на Балтиці, нейтралізацію Австрії та Пруссії за рахунок вимушеної поступки у вирішені питання про Польщу, активну протидію Англії (надавалася відверта підтримка Американській революції та новій державі - США). У результаті російсько-турецьких воєн (1768-1774,1787-1791) та трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793,1795) Російська імперія захопила більшу частину українських земель (крім Галичини, Буковини та Закарпаття). Катерина II проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України: у 1764 р, було скасовано гетьманство, у 1765р. розформовано козацькі полки на Слобожанщині, у 1775р. остаточно зруйновано Запорозьку Січ, у 1782р. у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію і запроваджено поділ на 3 намісництва, у 1788р.розформовано козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпосне право. У 1785р. "Жалуваною грамотою дворянству" Катерина II законодавчо оформила права і привілеї російського дворянства і прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Спостерігався інтенсивний розвиток економіки (промисловості, торгівлі). У галузі культури та освіти правління Катерини II позначилося спробою створення системи освіти, розвитку літератури, мистецтва й архітектури, подальшою русифікацією неросійських окраїн імперії.

29 червня Петро III зрікся престолу і був висланий до м. Ропша, поблизу Петербурга. Через декілька днів колишнього імператора вбили. Нова імператриця прийшла до влади за допомогою дворянства, а тому вся її внутрішня та зовнішня політика була спрямована на задоволення його інтересів.

Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського самодержавства цього періоду отримала назву політики освіченого абсолютизму.

Спираючись на дворянство, Катерина П дбала про зміцнення самодержавства та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. Вершиною дворянських привілеїв став маніфест "Про дарування вольності та свобод усьому російському дворянству". Дворянство звільнялось від обов'язкової державної служби, законодавчо закріплювалася недоторканність їхнього майна. Цей маніфест поширював дворянське звання на німецьких баронів Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.

Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію - "Кабінет її Величності", сконцентрувавши у своїх руках всю виконавчу владу. Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася у губернатора), у Центральній Росії та Лівобережній Україні- секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарілого Уложення 1649 р.

На заклик імператриці взяти участь у створенні нового законодавства депутати привезли з собою тисячі наказів від своїх виборців, під час обговорення яких виявилися різкі суперечності між станами. Дворяни вимагали розширення своїх привілеїв, збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок селянських наділів, посилення покарання селян за провини тощо. Купецтво домагалося свободи підприємницької діяльності, захисту з боку держави від конкуренції іноземних виробників, дозволу купувати кріпосних селян для фабрик тощо. Селянські депутати просили зменшити обтяжливі повинності й ввести єдиний подушний податок, дозволити їм займатися промислами, торгівлею і підприємницькою діяльністю. Окремі депутати порушили питання про необхідність ліквідації кріпосного права, що змусило Катерину II припинити роботу Комісії та завершити формування в Росії станового ладу.

Насамперед селяни остаточно втратили особисту свободу і потрапили в повну залежність від поміщиків, стали їх приватною власністю. Імператриця поширювала кріпацтво двома шляхами: віддавала селян дворянам за вірну службу (протягом правління роздала 400 тис. осіб казенних селян) та законодавчими актами. Указом 1763 р. селянам було заборонено залишати своїх землевласників без спеціального дозволу. У тому ж році був виданий новий законодавчий акт, яким за непокору поміщикам селяни піддавалися тілесним покаранням і мали покривати збитки, заподіяні ними поміщикам. У1765р. поміщики отримали право без суду засилати непокірних селян на каторгу до Сибіру, Через два роки новий імператорський указ заборонив селянам подавати скарги на поміщиків до урядових органів. Таким чином поміщики поступово перетворювалися із землевласників на власників людей і поліцейських управителів своїх селян.

У XVIII ст. вибухнула Селянська війна 1773-1775 рр. на чолі з Омеляном Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту та обмеження (у козаків) свобод.

Омелян Пугачов (1744-1775) - донський козак, керівник Селянської війни 1773-1775рр., в якій він виступав під ім'ям імператора Петра III. Учасник Семилітньої війни, походів під командуванням О.Суворова в Польщу, російсько-турецької війни 1768- 1774рр. За хоробрість отримав перший козацький офіцерський чин хорунжого. У1771 р. був обраний отаманом Терського козацького війська. Неодноразово був заарештований за участь в антиурядових виступах. У1773р. організував козацьке повстання, яке переросло в Селянську війну.

Війна охопила величезну територію - Південний і Середній Урал, Західний Сибір, Башкирів), Пермський край, Прикам'я, Поволжя і Дон. Активну участь у ній брали селяни, козаки, міщани, "робітні люди" (робітники приватних і казенних мануфактур і заводів). Під час війни загинуло тисячі селян і дворян, було розорено і паралізовано господарство цих регіонів.

Війна почалася на Уралі з виступів яїцького козацтва. З початку XVIII ст. вони перебували на державній службі й захищали південні та східні кордони Росії, були на казенному грошовому утриманні й користувалися правом обирати своїх отаманів та старшин. Основою їх господарської діяльності були рибальство, полювання та скотарство. Однак поступово старшина та отамани заволоділи найкращими риболовними ділянками, сінокосами і випасами, розпоряджалися грошовими виплатами й змушували козаків працювати на своїх хуторах.

Зловживання козацької старшини, урядовий указ про участь козаків у війні з Туреччиною спричинили козацькі заворушення, які були придушені урядовими військами. У1772 р. регулярні армійські підрозділи зайняли Яїцьке містечко і заарештували 86 найактивніших і непокірних козаків, а інші сховалися на далеких хуторах.

Наприкінці 1772 р. на Яїк прибув О. Пугачов. Він оголосив себе імператором Петром III, який не помер і зміг врятуватися, і заручився підтримкою козаків у боротьбі за їхні права. У 1773 р. "цар-батечко" звернувся до народу з маніфестом, в якому пообіцяв селянам землю і волю, а козакам грошове і продовольче утримання. Загони Пугачова постійно зростали. Восени повстанці завдали поразки дрібним армійським загонам і оточили фортецю Оренбург. Наприкінці року повстанням було охоплено весь Оренбурзький край, Південний Урал і Зауралля. Піднялися на повстання башкири, яких очолював Салават Юлаєв. їхні загони захопили кілька фортець і підійшли до м. Уфи. До Пугачова приєдналися селяни і робітники уральських заводів. На початку 1774 р. повстанська армія налічувала майже 30 тис. осіб і 100 гармат. Вона була поділена на головні загони. Загальне керівництво повстанням здійснювала Військова колегія на чолі з О. Пугачовим.

Проти повстанців було направлено регулярну армію під командуванням генерала О. Бібікова, яка завдала поразки повстанцям під Оренбургом, змусивши їх зняти облогу фортеці. Незабаром зазнали поразки і повстанські загони під Уфою та в битві поблизу Сакмарського містечка. Тут війська генерала Д. Голіцина захопили в полон 1500 осіб, серед яких були й керівники повстанців. Пугачов із загоном у 500 осіб змушений був тікати на Урал.

На Південному Уралі до Пугачова приєдналися нові загони повстанців і в травні 1774 р. вони налічували 5 тис. осіб. У травні - червні селянська армія захопила сильні фортеці Троїцьку та Оса і вирушила на Казань. Вона зросла до 20 тис. осіб, але була погано озброєна. 12 липня Пугачов захопив м. Казань, яке під час штурму було спалено. Невдовзі повстанці зазнали поразки від урядових військ і О. Пугачов із залишками своєї армії вирушив до Нижнього Новгорода. Однак у міру віддалення від Башкири повстанську армію залишала башкирська кіннота, а віддаленість уральських заводів позбавила її гармат. Зрештою, влітку 1774 р. Росія підписала з Туреччиною мир і проти повстанців було споряджено велику регулярну армію (вісім полків піхоти, вісім полків кавалерії, п'ять козацьких полків тощо) на чолі з О. Суворовим.

На правобережжі Волги Пугачов вирішив іти на Москву не через добре укріплений Нижній Новгород, а через Саратов. 6 серпня повстанці захопили місто і жорстоко розправилися з його захисниками - десятки дворян було втоплено у Волзі. Переслідувана урядовими військами повстанська армія вирушила на Царицин. Пугачов сподівався, що коли захопить місто, то заручитися підтримкою донських козаків, перезимує на Кубані й навесні здійснить новий похід на Москву. 24 серпня поблизу Царицина відбулася вирішальна битва повстанців з урядовими військами, в якій Пугачов зазнав остаточної поразки. Він втратив 2 тис. осіб вбитими, а 6 тис. повстанців потрапили в полон. Із загоном у 160 козаків Пугачов спробував прорватися до Каспійського моря, однак козаки змовилися і видали його урядовцям. 10 січня 1775 р. у Москві на Болотній площі Пугачов був страчений.

Наслідком війни стали централізація державного управління і зміцнення дворянства - опори самодержавства. У 1775 р, було проведено адміністративну реформу, за якою Росію поділили на 50 губерній, які в свою чергу поділялися на повіти. У губерніях влада належала губернатору, а в повітах і повітових містах - капітан-ісправнику і городничому. Централізовувалося фінансове управління, створювалися станові суди. У1785 р. було видано так звані Жалувані грамоти дворянству і містам. Дворянам дозволялося створювати свої корпоративні органи (дворянські зібрання), за якими юридично закріплювалися селяни з їхнім нерухомим майном. Дворяни звільнялися від податків, повинностей, тілесних покарань, обов'язку виконувати військову і державну службу тощо. У містах створювалися міські думи і поліцейсько-господарські органи, а міщани поділялися на шість розрядів за майновим цензом. Нові імператорські укази ще більше зміцнили кріпосне право: у 1783 р. селянам Лівобережної України було остаточно заборонено самовільний перехід на інші місця проживання. У 1792 р. уряд відновив право безземельного продажу селян з торгів за поміщицькі борги.

Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалася прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796-1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності за допомогою військово-бюрократичної диктатури. За чотири роки його правління було видано понад 2000 законодавчих актів, більшість з яких спрямовувалися на зміцнення абсолютної влади монарха та державного апарату. Дворянство втратило свої вольності, гарантовані актами Катерини II; у міст було відібрано права самоврядування; запроваджено цензуру і закрито приватні друкарні; підданим Російської імперії заборонялося виїжджати за кордон і ввозити іноземні книги; реорганізовувалася російська армія, в якій було введено нові статути й осучаснено систему управління військами. Водночас поліпшилось становище православного духовенства; державні селяни отримали самоуправління; в країні було введено свободу віросповідання; обов'язкова робота кріпосного на поміщика обмежувалася трьома днями на тиждень і поміщик міг бути покараним за жорстоке поводження з селянами тощо. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот і Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.

Зовнішня політика та безпрецедентна воєнна активність Росії у другій половині XVIII ст. надихалась прагненням дворянства захопити нові території та ринки збуту - оволодіти Кримом, вийти до Азовського моря і Кавказького хребта, приєднати до Росії Правобережну Україну і Білорусь. Це неминуче призводило до зіткнення з Османською імперією і Польщею, тому необхідно було знайти могутніх союзників. У 1764 р. Росія підписала союзницький договір із Пруссією. Обидві країни гарантували недоторканність польської конституції та повернення так званим релігійним дисидентам (тобто тим, хто не належав до католицької конфесії) їхніх прав. Австрія, незадоволена втручанням Росії та Пруссії в польські справи, вирішила розколоти російсько-прусський союз і почала підштовхувати Туреччину до війни з Росією.

У Правобережній Україні спалахнуло гайдамацьке повстання - Коліївщина. Гайдамаки сподівалися на підтримку російського уряду, який направив в Україну регулярні війська. Для боротьби з гайдамаками і росіянами польська шляхта створила у 1768 р. Барську конфедерацію, яка звернулася за допомогою до Туреччини. Уряд Порти не поспішав зв'язувати себе жодними зобов'язаннями 8 поляками. Водночас гайдамацькі загони напали на прикордонне містечко Балту на турецькій території. Це стало приводом для Туреччини виставити Росії вимогу покарати гайдамаків і відшкодувати збитки. Російські війська придушили гайдамацьке повстання, однак це не задовольнило Туреччину. У жовтні 1768 р. у Стамбулі було заарештовано російського посла й обидві країни почали готуватися до війни.

Головним театром російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стала територія між річками Буг та Дністер. Російська армія підійшла до турецької фортеці Хотин, де завдала поразки 80-ти-сячній турецькій армії, взяла фортецю в облогу і у вересні захопила її штурмом. Турецька армія залишила Молдову, частину Валахії та відступила до Дунаю. Наступного року 1-ша російська армія під командування генерала О. Румянцева виступила з Хотина на південь і влітку розбила турецько-татарські війська в урочищі Ряба Могила і на р.Ларга. Головні сили турецької армії (150 тис. осіб) зайняли позицію на р. Кагул. 21 липня 1770 р. російська армія О. Румянцева завдала поразки туркам, які втратили 20 тис. осіб. Російський флот здійснив перехід з Балтійського моря у Середземне і 26 червня знищив турецькі ескадри в Чесменській бухті.

Росія і Туреччина почали переговори і незабаром підписали перемир'я. Однак після втручання Австрії, Пруссії та Франції" стурбованих російськими перемогами, бойові дії відновилися. У кампанії 1773 р. російські війська завдали декілька поразок турецькій армії. Вирішальним став 1774 р. У червні дивізія генерала 0. Суворова повністю розгромила 40-тисячний турецький корпус у битві при Козлуджі. Туреччина запросила миру.

За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Росія отримала велику територію в Нижньому Подніпров'ї й Побужжі, Крим і Кубань стали незалежними від Туреччини. Порта змушена була сплатити Росії 4,5 млн рублів як компенсацію за воєнні збитки.

У квітні 1783 р. Катерина II видала маніфест, у якому заявила, що Крим, Таманський півострів і "вся Кубанська сторона прийняті під державу Всеросійську". Влітку того ж року в Криму почалося будівництво м. Севастополя - бази російського Чорноморського флоту. З метою зміцнення становища в Закавказзі, яке зазнавало постійних нападів з боку Туреччини та Персії, Росія підписала у 1783 р. Георгієвський трактат зі Східною Грузією. Грузинський цар Іраклій II, як і кримський хан, визнав себе васалом Росії.

Готуючись до неминучої війни з Туреччиною, Росія уклала союз з Австрією, погодившись на захоплення нею придунайських земель до Адріатичного моря включно, Вахалії, Сербії, Боснії та ін.

У серпні 1787 р. Туреччина поставила Росії ультиматум: повернути Крим, відмовитись від договору з Грузією та попередніх російсько-турецьких договорів. 12 серпня Туреччина оголосила війну Роси. Міжнародна ситуація для Росії була несприятливою -погіршилися її відносини зі Швецією (наступного року вона почала бойові дії проти Росії), антиросійську позицію займали Пруссія та Англія.

Початок війни був невдалим для Росії. У вересні 1787 р. під час сильного шторму поблизу мису Каліакрі загинула російська чорноморська ескадра. Наступного року армія фельдмаршала Г. Потьомкіна оточила фортецю Очаків і змогла нею оволодіти лише наприкінці року. У 1789 р. російська армія діяла спільно з австрійцями. Із самого початку ініціатива була у турків. У липні вони спробували розколоти армії союзників поблизу Фокшан, але зазнали невдачі. Восени російські війська 0. Суворова та австрійська армія принца Кобурга завдали поразки головним турецьким силам у битві на р. Римник. У 1790 р. союзниця Росії Австрія вийшла з війни і за посередництва Англії та Пруссії почала мирні переговори з Туреччиною. Однак навіть за таких умов російські війська оволоділи турецькими фортецями Килія, Тульча та Ісакча у нижній течії Дунаю й оточили фортецю Ізмаїл. Російська Чорноморська ескадра адмірала Ф. Ушакова розгромила турецький флот у Керченській протоці та поблизу острова Тендра. Становище Туреччини стало безнадійним після того, як 11 грудня 1790 р. російські війська під командуванням О. Суворова штурмом захопили фортецю Ізмаїл.

За Ясським миром 1791 р. усе північне узбережжя Чорного моря закріплювалося за Росією. Новий кордон між Росією та Туреччиною мав проходити на південному заході по р. Дністер. Туреччина відмовлялася від претензій на Крим і Грузію.

Відносини Росії та Швеції були напруженими протягом усього XVIII ст. Шведський король Густав Ш мріяв про повернення втрачених на початку століття у ході Північної війни (1700-1725) територій у Прибалтиці. Росія неодноразово приєднувалася до противників Швеції. Так, у 1764 р. глава російського зовнішньополітичного відомства М. Панін виступив з ідеєю союзу Пруссії, Росії та Данії проти Австрії та Франції. Як "пасивного" члена союзу планувалося залучити Швецію. Така політична комбінація розглядалася в Стокгольмі як спроба Росії посилити свій вплив на Півночі Європи. Успіхи росіян у боротьбі з Турецькою імперією стурбували монархів Європи й Англія та Пруссія почали підштовхувати Швецію до війни з Росією.

Швеція поставила Росії ультиматум з вимогами повернути всі території, які належали Швеції до Північної війни, відмовитися від Кримського півострова, роззброїти російський флот на Балтиці. Це призвело до російсько-шведської війни 1788-1790 рр. 21 червня 1788 р. шведські війська чисельністю до 40 тис. осіб перетнули російський кордон і почали обстріл російського гарнізону фортеці Нейшлот у Фінляндії. Головні сили російської армії вели бойові дії на Півдні проти турецької армії, тому проти шведів було виставлено лише 20-тисячний корпус. Однак головні події війни розгорталися на морі.

Перша сутичка морських ескадр воюючих держав відбулася у липні 1788 р. поблизу острова Гогланд. Втративши один корабель, шведи змушені були відступити в бухту Свеаборга. В серпні наступного року російська гребна флотилія у Фінській затоці завдала поразки шведському флоту. Морські комунікації, якими забезпечувалася сухопутна шведська армія, було перекрито. Російська армія витіснила шведів за межі Фінляндії. Влітку 1790 р. шведам нарешті вдалося завдати поразки російському флоту, але це не змінило невигідного для Швеції загального співвідношення сил на театрі війни. З серпня 1790 р. у Фінляндії було підписано Верельський мирний договір, який відновив довоєнні кордони між обома державами.

У другій половині XVIII ст. Росія активно втрутилась у поділи Польщі, внутрішньополітичне становище якої було вкрай складним. У боротьбі за владу суперничали різні шляхетські політичні угруповання. Королівська влада обмежувалась шляхетським сеймом, де кожний шляхтич, користуючись правом "ліберум вето" (не дозволяю) міг заблокувати прийняття невигідного для нього рішення. Послабленням централізованої влади і боротьбою політичних угруповань вирішили скористатися сусідні держави - Австрія, Пруссія та Росія. Приводом для втручання у внутрішні справи Польщі стало становище релігійних дисидентів (православних, протестантів та ін.). Католицизм у Польщі був державною релігією, а представники інших релігійних конфесій зазнавали утисків з боку католицької церкви: зачинялися церкви і священикам заборонялося відправляти релігійні обряди, відбувалося насильницьке покатоличення. Спробам Росії та Пруссії пом'якшити релігійне гноблення чинили опір магнати та шляхта, які утворювали найрізноманітніші конфедерації та вдавалися до агресивних дій проти дисидентів.

Конфедерація - збори представників шляхти та уряду, які наділялися всією повнотою влади. На відміну від сейму рішення ухвалювалися більшістю голосів.

У1763 р. помер польський король Август Ш і почалася боротьба між шляхетськими угруповуваннями, які намагалися звести на престол своїх претендентів. У виборі польського короля важливу роль відігравав зовнішньополітичний чинник: у разі обрання королем сина Августа ПІ саксонського курфюрста Польща потрапляла у сферу впливу Австрії, що не влаштовувало Росію та Пруссію. Найкращою кандидатурою для Катерини II був Станіслав Понятовський, якого висунула партія, очолювана князями Чарторийськими. Підтримавши свого претендента, Росія планувала захопити частину польських земель і пересунути російський кордон до Західної Двіни. Прусський король Фрідріх Великий сподівався захопити частину північних польських земель.

Узгодивши свої дії з Пруссією, Росія ввела війська на територію Польщі й допомогла здобути престол С. Понятовському. У 1768 р. було підписано російсько-польський договір, який зміцнював російський вплив у Польщі, гарантував політичні та релігійні права дисидентам. Незадоволені таким станом шляхтичі створили у м. Барі антиросійську конфедерацію. До Польщі було введено російські війська під командуванням О. Суворова, які завдали поразок військам конфедератів. Побоюючись, що Росія зможе остаточно захопити польські землі, у 1770 р. Пруссія захопила Померанію, а Австрія - Галичину. У 1772 р. у Петербурзі Росія, Австрія та Пруссія підписали угоду про поділ Польщі. Росія захопила Східну Білорусь і польську частину Прибалтики (Двінськ і Даугавпілс), Пруссія - Померанію і Познань, Австрія - Галичину. Польща втратила понад 200 тис. кв. км території.

Іноземне втручання зумовило патріотичне піднесення в Польщі, яке змусило короля змінити ставлення до союзу з Росією. Польща уклала новий союз з Пруссією, сподіваючись з її допомогою провести реформи і зміцнити державне управління. Скориставшись тим, що Росія воювала з Туреччиною, польські патріоти розробили нову конституцію і в травні 1791 р. прийняли її на сеймі.

Незадоволена переорієнтацією зовнішньої політики Польщі, Росія підтримала польську партію прихильників старого державного устрою на чолі з графом Ф. Потоцьким і висунула перед польським урядом вимогу скасувати Конституцію 1791 р., погрожуючи розривом дипломатичних відносин. У травні 1792 р. 100-ти-сячна російська армія вступила на територію Польщі. Польські війська під командуванням генерала Т. Костюшко спробували їх зупинити, але були розгромлені. Російські війська захопили Варшаву, а прусська армія - міста Познань, Торунь і Данциг.

Тадеуш Костюшко (Косцюшко) (1746-1817) - керівник повстання 1794 р. у Польщі, видатний політичний діяч, генерал, організатор боротьби польського народу за незалежність. Навчався у Варшавській кадетській школі, в Німеччині, Італії та Франції вивчав інженерну справу. Учасник Війни за незалежність у Північній Америці (1775-1783). Бригадний генерал американської армії. Автор Поланецького універсалу 1794р. про звільнення польських селян із кріпосної залежності. Пораненим захоплений у полон царськими військами і ув'язнений у Петропавловську фортецю в Петербурзі. Звільнений у 1796 р. Помер у Швейцарії.

У травні 1793 р. Росія і Пруссія оголосили про другий поділ Польщі. Правобережна Україна відійшла до Росії. На початку 1794 р. польські патріоти на чолі з Т. Косцюшком повстали проти росіян у Кракові. Повстанці розгромили війська О. Тормасова і вигнали росіян з Варшави, Повстання стало загальнонародним. Універсали Т. Костюшка про зменшення панщини і скасування кріпацтва сприяли залученню до визвольної війни селян. Однак восени погано озброєних повстанців розгромили російські війська О. Суворова, який знову захопив Варшаву. Т. Костюшко потрапив у полон і був ув'язнений у Петербурзі. Король С. Понятовський відмовився від польського престолу.

У результаті третього поділу Польщі у 1795 р. було остаточно ліквідовано її незалежність. Росія отримала Західну Білорусь,

Західну Волинь, Литву і Курляндію, Австрія - Краківську, Сандомирську й Люблінську області, а Пруссія - інші землі з Варшавою. Внаслідок поділів Польщі значно розширилася територія Росії - вона стала найбільшою імперією Європи.

Крім боротьби за вплив у Центральній Європі, прагнення вирішити близькосхідне питання, одним із важливих принципів зовнішньої політики царської Росії став охоронно-монархічний принцип. Росія розірвала дипломатичні та економічні зв'язки з революційною Францією, організувала десант військ в Італії, сприяла італійському та швейцарському походам на чолі з О. Суворовим проти революційної Франції.