Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Революції в Європі на початку XIX ст.

Іспанія

Спроба реставрації монархічних режимів в окремих країнах Європи натрапила на опір місцевої буржуазії та інтелігенції. Економічний розвиток вимагав створення відповідних політико-правових інститутів, утвердження громадянських прав і свобод, гарантованих конституцією, ліквідації станових привілеїв тощо. Інтелектуальна еліта перебувала під впливом республіканських ідей і виступала проти абсолютистських форм правління. Це стало головною причиною революцій в Іспанії 1820-1823 і 1834-1843 рр.

Окупація французькими військами Іспанії сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби народів латиноамериканських країн - колоній Іспанії. Вони скористалися послабленням метрополії й проголошували себе незалежними державами. Втрата колоній у Латинській Америці боляче вдарила по іспанській промисловості й торгівлі, оскільки її колишніми ринками поступово заволоділа Англія. Внутрішній ринок не міг поглинути всієї маси товарів, бо купівельна спроможність народу була низькою. У країні діяла цехова система, яка стримувала розвиток вільного підприємництва, була велика різниця в митних зборах у деяких провінціях, держава монополізувала виробництво окремих товарів тощо. Переважна більшість сільськогосподарських земель перебувала в руках поміщиків і церкви, на користь яких селяни виконували численні феодальні повинності. Буржуазія обстоювала проведення радикальних економічних реформ, бо вбачала у політичних перетвореннях шлях виходу країни з кризи, в якій вона опинилася внаслідок правління короля Фердинанда VII.

Армійські офіцери були незадоволені репресіями уряду і рішенням короля направити війська до Латинської Америки. В південних портах Іспанії зосередилась 30-тисячна іспанська армія. У січні 1820 р. військові під командуванням Р. Ріего-і-Нуньєса підняли повстання, яке підтримали в окремих провінціях і Мадриді. Метою повстання було відновлення демократичної Конституції 1812 р. Створювалися революційні хунти, звільнялися політичні в'язні, організовувалася національна міліція. Відновили роботу кортеси, на засіданнях яких прибічники реформ - "модерадос" (помірковані) та "екзальтадос" (палкі) - вимагали відновити Конституцію 1812 р. Під їхнім натиском було ліквідовано цехи і гільдії, скасовано окремі податки, державну монополію на тютюн і сіль, введено єдиний митний тариф, надано свободу промислової діяльності. Не вирішеним залишалось аграрне питання і селяни самовільно захоплювали поміщицькі і церковні землі.

У 1821 р. монархісти перейшли в контрнаступ і створили для боротьби з революцією "апостольську хунту". Однак більшість муніципалітетів, де переважали прихильники реформ" не підкорилася. Набув поширення рух за конституцію. На виборах у кортеси в 1822 р. більшість здобули реформатори, тому король змушений був призначити з їхнього кола керівника уряду. В липні того самого року в Мадриді з участю короля було здійснено невдалу спробу державного перевороту з метою відновлення абсолютистського режиму.

Революція в Іспанії загрожувала принципові легітимізму, тому учасники Веронського конгресу Священного союзу погодилися на пропозицію Франції ввести війська для придушення іспанської революції. Уряду Іспанії було поставлено ультиматум: змінити політичну систему і повернути королю повноту влади. Іспанський уряд розцінив ультиматум як втручання у внутрішні справи і відмовився його виконувати. У квітні 1823 р. 100-тисяч-на французька армія вторглася в Іспанію і завдала поразки революціонерам в Кадисі й Барселоні. Фердінанд скасував конституцію і почав репресії проти революціонерів.

Після поразки революції в країні почалося "чорне десятиліття", яке характеризувалося посиленням репресій проти демократичних сил і загостренням боротьби аристократичних угруповань за владу. Брат короля дон Карлос вважав, що Фердінанд недостатньо рішучий і нездатний управляти державою, яка втратила південноамериканські колонії й перебувала у стані економічної кризи. Для захоплення влади дон Карлос створив партію карлістів, до якої увійшли реакційні офіцери, поміщики і священики. Вони сподівалися, що зі смертю хворобливого і бездітного Фердінанда влада перейде до Карлоса. Однак невдовзі дружина короля народила дочку Ізабеллу. Король змінив закон про спадковість престолу на користь дочки. Карлісти не визнали нового закону і прав Ізабелли на іспанську корону. Після смерті у 1833 р. Фердінанда почалася так звана карлістська війна за престол, до якої втрутилися іноземні держави - карлістів підтримували Австрія, Пруссія та Росія, а королева та її прибічники спиралися на Англію, Францію та Португалію.

Під час "карлістської війни" загострилося незадоволення іспанського народу реакціонерами, земельними привілеями монастирів та недемократичною політикою "ізабеллінос" - партією прихильників Ізабелли та її регентши Марії Кристини. Поширювався рух за відновлення демократичної Конституції 1812 р. і проведення соціально-економічних перетворень. Марія Кристина доручила сформувати уряд колишньому сподвижнику Ріего-і-Нуньєса X. Мендісабалю. Він провів низку реформ: розпустив чоловічі монастирі й конфіскував монастирське землеволодіння, яке було продано з аукціонів і отримало нових власників; створив органи місцевого самоврядування в провінціях та містах тощо.

Реформи X. Мендісабаля виявилися занадто революційними для партії "ізабеллінос" і він був звільнений. Це стало приводом до повстання гарнізону урядової літньої резиденції. Регентша мусила на короткий термін відновити дію Конституції 1812 р.

У 1839 р. "карлістська війна" завершилась перемир'ям і до влади прийшли помірковані, політика яких викликала загальні протести і широкий народний рух. Новим керівником уряду став популярний у народі генерал Б. Еспартеро, представник палких (прогресистів). Однак це не врятувало Марію Кристину, яка в 1840 р. під натиском народу змушена була залишити країну. Регентом Ізабелли став Б. Еспартеро.

Проблеми економічного розвитку країни та сепаратистські тенденції спричинили падіння уряду Б. Еспартеро та прогресистів. Іспанія підписала торговельний договір з Англією, який відкрив ринки країни для конкурентоспроможних англійських товарів. Промисловці розвиненої іспанської провінції Каталонії вимагали від уряду скасувати англо-іспанський договір і після відмови виступили з гаслами автономії провінції. Б. Еспартеро направив до столиці Каталонії Барселони урядові війська і придушив рух незадоволених. Це підірвало довіру до нього всіх політичних сил. У липні 1843 р. реакціонери на чолі з генералом Р. Нарваесом організували військовий переворот і встановили військову диктатуру. В Іспанії почалося нове десятиліття панування реакції, символом якої стала жандармерія.