Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Національно-визвольні революції в Латинській Америці

Під Латинською Америкою (ісп. America Latina) розуміють загальну назву країн, розміщених у південній частині Північної Америки, на південь від р. Ріо-Браво-дель-Норте (включно з Центральною Америкою), і в Південній Америці. Ця назва походить від латинської основи романських мов, якими говорить переважна більшість населення цих країн. Термін уперше ввели в обіг французькі географи в середині XIX ст., коли Наполеон III планував створити "Латинську імперію", яка б включала колонії Іспанії.

Територію Латинської Америки заселили приблизно 25- 30 тис. років тому (за іншими даними, 60-70 тис. років) вихідці з Азії. Найбільш вірогідний шлях переселення: Чукотка - Берингова протока (можливо, раніше існував перешийок) - Аляска. Найвідоміші стародавні цивілізації: Чавін, Паракас, Наска, Мочика, Тіауанаку, ольмеки, Теотіуакан, тольтеки, Тауантінсуйо ("Імперія інків"), Чиму, майя, ацтеки. Після відкриття Американського континенту (1492) і насильницького втручання європейських колонізаторів у розвиток традиційного суспільства стародавні цивілізації загинули, значна частина місцевого населення була знищена. їхні землі увійшли до складу колоніальних імперій Іспанії та Португалії. Взаємодія різних традицій, культур, звичаїв - індійських, європейських, африканських (а XVI ст. європейці завозили на континент рабів-африканців) - відобразилася на формуванні своєрідних етнокультурних особливостей латиноамериканців.

Наприкінці XVIII ст. фактично завершився колоніальний поділ Латиноамериканського континенту. Іспанія, Португалія, Англія, Франція та Голландія мали найбільші колонії в Південній та Центральній Америці. Всі природні багатства та раби вважалися власністю європейських монархів. Метрополії володіли монопольним правом на товарообмін з колоніями, перетворивши їх на сировинний придаток для власної промисловості.

Королівські уряди Франції, Іспанії, Португалії, голландська Вест-Індська компанія забезпечували свої колонії товарами, забороняли їм торгувати з іншими країнами, переслідували контрабанду. Колонії постачали в Європу цукор-сирець і бавовну, які переробляли на заводах у метрополіях, какао, каву, золото, срібло та дорогоцінні каміння. Населення Нового світу обкладалося численними податками-на житло, власність, прибутки, експортним та імпортним митом, землевласники сплачували обов'язкову церковну десятину тощо. Лише частина з цих податків використовувалася на утримання колоніальної адміністрації, інша ж йшла на потреби метрополій.

Соціально-економічний розвиток колоній Америки був зумовлений насамперед природно-кліматичними умовами і рівнем розвитку корінного населення. Природно-кліматичні умови Чилі, Бразилії, Мексики сприяли виникнення тут великих центрів скотарства та землеробства. На тропічних і субтропічних островах Карибського басейну, на побережжі Венесуели і сучасної Колумбії основою економіки було плантаційне господарство для вирощування та експорту в Європу тропічних культур. Населення складалося переважно з нащадків колоністів - креолів - та змішаних груп - метисів, мулатів, самбо, а також відпущених на свободу рабів африканського походження. Разом з великими землевласниками ці групи населення орендували землю і займалися дрібним сільським господарством, наймалися на сезонні роботи в села, торгували тощо. Метрополії завозили з Африки темношкірих рабів.

Широкі права тут мали вищі чиновники колоніальної адміністрації, власники золотих та срібних копалень, промисловці, судновласники, торговці, землевласники, представники вищої церковної ієрархії та ін. Оскільки надра належали короні й лише здавалися в оренду, найпрестижнішою власністю були нерухомість і земля, яка дарувалася королівською владою і передавалася у спадок. У деяких колоніях практикувалося отримання землі також шляхом сплати певної суми грошей у державну казну.

Політичний розвиток колоній ускладнювався расовими суперечностями. Представники місцевого населення не зазнавали утисків у господарській діяльності - з них переважно формувалася місцева буржуазія та великі землевласники. Однак колоніальна адміністрація формувалася лише з представників білої раси, які також мали значні переваги в здобутті освіти.

Пограбування колоній, перетворення їх на сировинний придаток, нещадна експлуатація місцевого населення, політичні та культурні обмеження супроводжували всю історію Нового світу періоду колоніалізму. Водночас спадщина колоніалізму мала й багато позитивних рис, які істотно вплинули на економіку, соціальні відносини в колоніях, змінили їх обличчя і дали могутній поштовх для розвитку.

Колоніальна адміністрація створювала умови для широкого впровадження приватноринкових відносин європейського типу. Колонізатори будували факторії, міста-порти, розвивали плантаційне господарство, відкривали промислові підприємства з видобутку корисних копалин, створювали відповідну господарську інфраструктуру - залізниці, шосейні шляхи, пошти, пароплавства тощо. Колоніальний капітал спрямовувався насамперед у видобувну сферу і плантаційне господарство, що зумовлювалося потребами метрополії. Однак, щоб збільшити вивезення з колоній дорогоцінних металів та тропічних продуктів, метрополії вкладали значні кошти у розвиток колоній. Так, золоті й срібні копальні Нової Гранади та Болівії оснащувалися передовою технікою, забезпечувалися робочою силою, навколо них будувалися міста з мануфактурами і цехами, виникали землеробські та скотарські маєтки, які забезпечували ці промислові центри необхідними товарами і продовольством. У Бразилії поряд з величезними плантаціями тростникового цукру будувалися сучасні цукроварні.

Уже наприкінці ХУІІІ ст. уряди Іспанії та Португалії лібералізували торгівлю, що дало змогу метрополіям отримувати більший прибуток із колоній. Місцева буржуазія формувалася з креолів, а оскільки в колоніях виробництво спрямовувалось переважно на експорт, то вона була тісно пов'язана з європейською. Почалося створення справжнього світового ринку, на якому колонії Нового світу поки що перебували на периферії. Місцева буржуазія все частіше вимагала скасування застарілих колоніальних обмежень, численних заборон у культурному житті, надання їй більших політичних прав. Ці настрої посилилися після Американської революції та революційних подій в Європі.

Місцева буржуазія і великі землевласники - латифундисти - повсюдно в Латинській Америці очолювали боротьбу за незалежність. Саме вони були зацікавлені у ліквідації колоніальних обмежень для зовнішньої торгівлі, розширенні своїх земельних володінь за рахунок конфіскації величезних земельних маєтків монастирів та впровадження вільного продажу землі, обмеження вільного доступу промислових товарів європейського виробництва, що мало б сприяти розвитку місцевої промисловості. Все це могла забезпечити лише власна держава, яка б виражала їхні інтереси.

Зручний момент настав наприкінці XVIII - на початку XIX ст., коли метрополії були втягнутими в європейські революції. Попри всі заборони колоніальної влади демократичні ідеї поширювалися і знаходили прихильників серед місцевої інтелектуальної еліти. Одним із них був Русо Хосе де Франсіа - доктор філософії та великий прихильник Ж.Ж. Руссо, виходець із багатої родини. Він очолив визвольну боротьбу парагвайського народу, яка почалася у 1810 р. Вже через рік парагвайці ліквідували режим іспанських колонізаторів і у 1814 р. проголосили Франсіа "верховним диктатором" Парагваю.

З 1816 р. починається нове піднесення визвольного руху, центром якого стає Венесуела. Очолив боротьбу С. Болівар.

Сімон Хосе Антонів Болівар (1788-1830) - видатний політичний діяч, організатор і керівник Визвольної війни 1810-1826рр. народів Латинської Америки. Народився у Венесуелі в м. Каракасі в аристократичній креольській родині. Здобув гарну домашню освіту у філософа Сімона Родрігеса, під впливом якого вирішив присвятити життя визволенню батьківщини від "іспанського рабства". У ході війни став видатним полководцем - провів 472 битви. З його ім'ям пов'язане утворення кількох незалежних держав Південної Америки - Болівії, Венесуели, Колумбії, Перу, Еквадору. Прихильник ідеї латиноамериканської єдності. З його ініціативи було створено Велику Колумбію (1819) - конфедерацію Венесуели, Колумбії, Панами та Еквадору, скликано Панамський конгрес (1826), президентом якого він був обраний. У березні 1830р. подав у відставку. 17 грудня того ж року помер.

Звернувшись до населення з маніфестом про ліквідацію рабства, С. Болівар здобув його підтримку, а в 1817-1818 рр. очолювані ним війська звільнили значну частину Венесуели. Помітну роль у визвольній боротьбі відіграли декрети про конфіскацію майна колонізаторів і наділення землею солдат визвольної армії. У лютому 1819 р. Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і в серпні наступного року ухвалив конституцію, в якій декларувалися широкі громадянські права і свободи. Влітку 1819 р. армія Болівара завдала поразки іспанцям у битві на р. Бояке і вступила до столиці Нової Гранади - м. Боготи. В грудні відбулося об'єднання Венесуели і Нової Гранади в Республіку Колумбію, створену на федеративних засадах. її президентом обрали Болівара. У 1821 р. Колумбія остаточно звільнилася від іспанських колонізаторів. 80 серпня Установчі збори прийняли конституцію, в якій проголошувалася повна незалежність Колумбії від Іспанії.

Визвольна боротьба охопила і південь континенту. У липні 1816 р. Конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плате проголосив незалежність і суверенітет. Для боротьби з іспанськими військами на тихоокеанському узбережжі було сформовано Андську армію, яка в лютому 1817 р. вступила на територію Чилі і, розгромивши іспанські війська в битві при Чакабуко, оволоділа м. Сантьяго. На початку 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. її конституція декларувала демократичні права і свободи, рівність громадян, запровадження парламентської системи правління.

Оплотом іспанських колонізаторів на Південноамериканському континенті залишалась Перу. На початку 1820 р. експедиційні війська Чилі визволили від іспанців південну частину Перу і швидко просувалися до перуанської столиці Ліми. За підтримки місцевого населення вони змусили капітулювати іспанський гарнізон і 28 липня 1821 р. було проголошено незалежність Перу. Проте іспанці й монархісти контролювали більшу частину території країни і боротьба за її остаточне визволення затяглася до 1826 р. Тимчасова хунта на чолі з колишнім іспанським генералом Ла Маром, який перейшов на бік місцевих патріотів, не могла протистояти іспанцям. Вони перейшли в наступ і у 1823 р. оволоділи Лімою. Установчий конгрес звернувся по допомогу до С. Болівара, який очолював боротьбу з іспанцями. Проти нього виступила креольська знать на чолі з президентом Toppe Тагле, яка боялася, що визволення Перу від іспанців за допомогою С. Болівара приведе до об'єднання з Колумбією, а тому почала підготовку до антидержавного перевороту.

За підтримки іспанців роялісти захопили більшу частину території країни і столицю. Влітку 1824 р. С. Болівар, скориставшись розколом в таборі противників, у запеклій битві на рівнині Хунін завдав поразки роялістам. Столиця знову була визволена від окупантів. Остання битва за незалежність відбулася 9 грудня 1824 р. на рівнині Аякучо, неподалік від Ліми. Найбільше угруповання іспанських військ на Американському континенті було повністю розгромлено, що забезпечило незалежність народам Південної Америки. Іспанські гарнізони залишалися тільки в деяких фортецях на островах, але наприкінці 1825 р. - на початку 1826 р. і вони капітулювали.

У 1825 р. армія С. Болівара спільно з місцевими патріотами визволила від іспанців Верхнє Перу. В серпні було проголошено його незалежність. Нова держава на честь С. Болівара отримала назву Болівія. Розроблену С. Боліваром демократичну конституцію прийняв болівійський конгрес 1826 р.

Отже, у 1826 р. розгромом і вигнанням іспанських колонізаторів завершилася тривала визвольна війна народів Латинської Америки. Іспанії вдалось утримати у своїх руках лише Кубу і Пуерто-Рико. Встановлення республіканських форм правління, запровадження демократичних конституцій, ліквідація рабства і станових привілеїв, проведення демократичних реформ в економіці сприяли подоланню негативних наслідків колоніалізму. Боротьба за незалежність була загальнонародною і зміцнила національну свідомість іспано-американців, дала поштовх формуванню іспано-американських націй.

Деякі з новостворених держав внаслідок загострення міждержавних відносин і внутрішніх процесів розпалися. У 1830 р. з Колумбійської федерації виникли самостійні держави - Венесуела, Еквадор і Нова Гранада. У 1839 р. розпалася Федерація Центральної Америки й утворилися незалежні Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор і Коста-Рика.