Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Революції 1848-1849 рр. В Європі

У 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Школи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у країнах напруження боротьби, шляхи і долі повсталих народів не були однаковими, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу.

Реставрація монархічних режимів на принципах легітимності, утверджених Віденським конгресом, придушення революційних виступів 20-30-х років сприяли посиленню соціального і національного гноблення народів Європи. Водночас економічний розвиток європейських країн визначався промисловим переворотом, утвердженням машинного виробництва, збільшенням чисельності робітників і підвищенням ролі буржуазії в суспільстві. Робітники, селяни, ремісники, дрібні торговці вимагали від урядів вирішення соціальних питань, насамперед законодавчого закріплення відносин між власниками і найманими робітниками. Буржуазія була незадоволена феодально-абсолютистським гнітом, відсутністю демократичних свобод і представницьких органів влади. Багато народів Європи не мали власних національних держав і виступали за національне визволення.

Отже, встановлений Віденським конгресом реакційний порядок в європейських країнах зумовив незадоволення широких верств суспільства і сприяв посиленню революційних настроїв. Початок революцій прискорили неврожайні роки, внаслідок чого зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, подорожчало продовольство на споживчому ринку і знизився життєвий рівень народу. Загострила ситуацію також економічна криза 1847 р., яка охопила більшість європейських країн.

Франція

За Липневої монархії у Франції було досягнуто відносної стабільності як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Король Луї Філіпп та кабінет Ф. Гізо проводили обережну внутрішню політику" намагаючись зберігати баланс між різними політичними силами. Користуючись підтримкою влади, зміцнювалася фінансова аристократія. Відчутні успіхи було досягнуто в розвитку промисловості. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 70 %. Прискореними темпами розвивалася текстильна, важка, хімічна промисловість. У сільське господарство поступово проникали машини і хоча невпинно йшов процес дроблення земельних наділів, виробництво сільськогосподарської продукції зростало - напередодні революції воно збільшилось майже на 40 % порівняно з початком століття.

Однак у французькому суспільстві наростало невдоволення режимом Луї Філіппа. Із самого початку Липневої монархії розгорнулася гостра політична боротьба. Паризька аристократія, дворянство і духовенство звинувачували короля в узурпації влади. Республіканці не могли вибачити Луї Філіппу його зраду республіканських принципів і вимагали встановлення республіки, розширення виборчих прав, проведення активної політики на користь буржуазії. Радикально налаштовані республіканці виступали за введення загального виборчого права і висунули програму широких соціально-економічних реформ. Вони об'єдналися навколо впливового видання "Реформа", яку редагував адвокат А. Лед-рю-Роллен.

Нижчі верстви французького суспільства (робітники, ремісники, селяни) ненавиділи режим Липневої монархії, який відняв у них важливі соціальні завоювання попередніх революцій. Неврожайні роки, фінансова криза, банкрутство і закриття багатьох промислових підприємств, безробіття зробили їх прихильниками республіканців і створили придатний ґрунт для поширення в їхньому середовищі соціалістичних ідей. Дореволюційне десятиліття позначилося небувалим розквітом соціалістичної думки.

Ш. Фур'є, О. Бланкі, П. Прудон та ін. розвивали утопічні ідеї загальної рівності та братерства і хоча вони не закликали до негайної революції, але давали надію народові на краще майбутнє.

Ознаки кризи режиму Липневої монархії виявилися в моральному занепаді правлячих класів. У їхньому середовищі постійно виникали суперечки та скандали, що набували широкого розголосу в суспільстві. Публіцисти в карикатурному світлі зображували правлячу еліту, талановиті письменники (В. Гюго, Ж. Санд) прославляли простого трудівника, а історики (Ж. Мішле) романтизували героїчні сторінки Великої французької революції.

На початку 1847 р. лідери опозиції вирішили скористатися з напруженої ситуації в країні й змусити уряд провести ліберальні реформи, насамперед виборчої системи. Оскільки громадські політичні зібрання було заборонено, то вони проводилися у формі так званих політичних банкетів. У вигляді тостів на банкетах проголошувалися промови з вимогами проведення політичних та соціальних реформ. Банкетна компанія мала досягти свого апогею у лютому 1848 р.

Внутрішню та зовнішню політику уряду піддала критиці також чергова законодавча сесія французького парламенту, яка почала роботу наприкінці грудня 1847 р. Покладаючись на вірність королівській владі поліції, великого столичного армійського гарнізону та загонів Національної гвардії, уряд відхилив вимоги опозиції та заборонив банкет прибічників реформ, призначений на 22 лютого 1848 р. Того ж дня тисячі парижан, переважно студентів та робітників передмістя, попри погану погоду заповнили вулиці столиці з гаслами про відставку уряду. Відбулися перші сутички з поліцією, а окремі загони Національної гвардії виявили непокірність королівській владі* Перед королем постала дилема: доручити армії придушити демонстрації, що могло спричинити величезне кровопролиття, або заспокоїти народ певними поступками.

Надвечір 23 лютого Луї Філіпп нарешті прийняв рішення - він заявив про звільнення ненависного народу керівника уряду Ф. Гізо і призначення на його місце ліберального графа Моле. Однак поступка була запізнілою. Парижани продовжували виступати проти монархічного режиму і споруджували в різних районах столиці барикади. Поблизу помешкання Гізо армійський підрозділ розстріляв колону демонстрантів. Загинуло майже 40 осіб. Звістка про цей злочин сколихнула народ і тисячі парижан почали готуватися до збройної боротьби. Вони споруджували барикади і захоплювали найважливіші комунікації столиці.

Уранці 24 лютого величезний натовп розлючених парижан зібрався поблизу королівського палацу, погрожуючи королю розправою. Луї Філіпп не наважився використати армію, оскільки це могло призвести до громадянської війни, і зрікся престолу на користь дев'ятилітнього онука графа Паризького, регентшею якого мала стати його мати - герцогиня Орлеанська. Сам король утік до Англії.

Монархічна більшість палати депутатів, що зібралася в Бурбонському палаці, спробувала врятувати монархію і затвердити нового короля. Пропозицію республіканців створити Тимчасовий уряд відхилили. Тоді в зал засідань увірвалися повстанці із закликами "Геть палату! Хай живе республіка!". Монархісти втекли, а республіканці обрали Тимчасовий уряд.

Тимчасовий уряд був коаліційним - до його складу ввійшли як конституційні монархісти, лідером яких був поет А. Ламартін, що очолив міністерство закордонних справ і став фактичним керівником уряду, так і ліві радикали, очолювані соціалістом Л. Бланом. Посаду міністра внутрішніх справ отримав А. Ледрю-Роллен.

Під натиском повстанців Тимчасовий уряд 24 лютого проголосив Францію республікою. А через декілька днів на вимогу парижан, які оточили приміщення готелю, де збирався Тимчасовий уряд, і всупереч бажанням поміркованої буржуазії нові лідери Франції видали декрет про введення загального виборчого права для чоловіків віком з 21 року. Кількість виборців зросла з 200 тис. до 9 млн. Найреакційніших урядовців та чиновників було звільнено з посад.

Робітники вимагали від уряду законодавчого забезпечення їхніх прав та вирішення нагальних соціальних проблем - ліквідації безробіття, зниження цін на продовольство тощо. 25 лютого Тимчасовий уряд видав декрет, відомий під назвою "Право на працю", який гарантував робітникам забезпечення роботою та скасовував статті кримінального кодексу про заборону створення робітничих асоціацій. Для розробки проектів соціальних реформ було створено "Урядову комісію для трудящих" на чолі з Л. Бланом. Вона працювала в Люксембурзькому палаці, а тому отримала назву Люксембурзької комісії.

Луї Блан (1811-1882) - французький соціаліст, громадський діяч, автор теорії керованих робітниками "громадських майстерень". Навчався в Парижі, працював учителем у Північній Франції, співробітником у газеті республіканського спрямування. Автор роботи "Організація праці" (1839), яка допомогла зробити йому політичну кар'єру. На думку Блана, капіталізм вільної конкуренції, що розвивався у Франції, руйнував людську індивідуальність і натравляв одну людину на іншу. Першим кроком на шляху до поліпшення суспільства мала стати організація громадських майстерень, якими повинні керувати самі робітники. Громадські майстерні мали поступово замінити всі форми організації виробництва і діяти до повної перемоги соціалізму. У 1843 р. приєднався до лівих республіканців, що гуртувалися навколо видання "Реформи". Був активним учасником банкетної кампанії, членом Тимчасового уряду, очолював Люксембурзьку комісію. Після червневого повстання 1848р. в Парижі емігрував до Англії й повернувся на батьківщину лише у 1870р. Був обраний депутатом Національної асамблеї, відмовився брати участь у роботі Паризької комуни, але як лівий республіканець обстоював права робітників.

Велике значення для поліпшення становища робітників і для боротьби з безробіттям мало заснування Національних майстерень. Понад 100 тис. безробітних отримали роботу. Незабаром уряд знову пішов на поступки трудівникам: у березні було видано декрети про скорочення робочого дня, зниження ціни на хліб та товари першої необхідності.

Головним завданням Тимчасового уряду була організація виборів до Установчих зборів. Після палких дебатів дійшли згоди призначити вибори на 23 квітня.

Однак ситуація в республіці змінилася. Революційний ентузіазм мас поступово спадав. Поглибились суперечки між лібералами та радикалами, погіршилась економічна ситуація, панувала небезпечна стихія вуличних мітингів та демонстрацій. Радикали вимагали від Тимчасового уряду проведення активної зовнішньої політики і збройної допомоги повстанцям в Італії, Угорщині та Німеччині. Міністр закордонних справ А. Ламартін намагався зупинити заклики до нового "хрестового походу" проти монархій, оскільки бачив реальну небезпеку створення антифранцузької коаліції. Нікого не задовольняла й діяльність Люксембурзької комісії. Радикали вважали її заходи карикатурою на справжні соціальні реформи, для лібералів її діяльність була небезпечним експериментом, який спричинив наплив у столицю тисячі безробітних з усіх куточків Франції. Для вирішення фінансових проблем уряд установив новий податок - 45 сантимів на кожний франк прямих податків від власності, що найболючіше вдарив насамперед по селянах, які відкрито висловлювали своє незадоволення економічною політикою уряду. В таких умовах радикали почали вимагати перенесення виборів на пізніший строк, небезпідставно побоюючись їх несподіваних результатів.

Підсумки виборів підтвердили побоювання радикалів - в Установчих зборах вони отримали лише 80 місць з 880. Населення Франції віддало перевагу ліберальним республіканцям (500) і конституційним монархістам (300). Переконливу перемогу в десяти виборчих округах здобув поміркований А. Ламартін. Саме він намагався запобігти розколові Установчих зборів, які почали роботу на початку травня. Урочиста декларація підтвердила, що Франція е і залишатиметься республікою. Установчі збори не прислухалися закликів Ламартіна не загострювати ситуацію в країні й вирішили припинити небезпечні соціальні експерименти. Люксембурзьку комісію було розпущено, багатотисячну демонстрацію

3 гаслами надати допомогу повстанцям у Польщі розігнано військами, лідерів соціалістів - заарештовано. Ще більше загострило ситуацію в столиці рішення закрити Національні майстерні. Понад 100 тис. робітників залишилися без засобів для існування, опинилися на вулиці й були готові взятися за зброю.

Повстання почалося вранці 23 червня в східних робітничих кварталах столиці. Понад 40 тис. робітників споруджували барикади і вступали у збройні сутички з поліцією, підрозділами Національної гвардії та армійських частин. Наступного дня в столиці було оголошено воєнний стан і спішно підтягувалися численні регулярні війська та батальйони Національної гвардії з провінцій.

Для придушення повстання Установчі збори надали надзвичайні повноваження військовому міністру - генералу Л. Кавеньяку, який напередодні жорстоко розправився з повстанцями в Алжирі. Йому вдалося зосередити в Парижі майже 150 тис. урядових військ з гарматами. Саме вони й вирішили долю повстання. Артилерійськими залпами впритул розстрілювали повстанців, руйнуючи цілі квартали. Надвечір 26 червня повстання придушили. Майже 1,5 тис. заколотників було вбито, 12 тис. осіб заарештовано і невдовзі заслано на каторжні роботи до Алжиру.

Соціальний конфлікт поступився політичному маневруванню і створенню нової конституції республіки. Виконавча влада залишилася в руках генерала Л. Кавеньяка, який активно використовував армію та поліцію для розправи над заколотниками і відновлення порядку в столиці. Активні учасники червневого повстання і ті, хто співчував заколотникам, були заарештовані і вислані за межі столиці. Всі революційні клуби закрили, заборонили політичні зібрання й подовжили робочий день на 1 годину.

Законодавчі збори зосередили увагу на розробленні конституції. Після шести місяців обговорення, 4 листопада 1848 р., вона була прийнята. За конституцією республіку мав очолювати президент, який обирався загальним голосуванням терміном на 4 роки. Він керував виконавчою владою й отримував широкі повноваження: формував уряд, командував збройними силами, проводив зовнішню політику тощо. Законодавча влада належала однопалатному парламентові (Законодавчі збори), що обирався на три роки. Президент не міг розпустити парламент, але загалом відносини між ним і законодавчим органом не були чітко визначені, що запрограмувало подальші конфлікти між гілками влади. Конституція проголошувала основні демократичні свободи, однак забороняла створення робітничих організацій та проведення страйків, не гарантувала права на працю.

У грудні 1848 р. відбулися вибори президента республіки. Із шести кандидатів, висунутих різними політичними партіями, несподівано для всіх перемогу здобув племінник Наполеона Бона-парта Луї Бонапарт, який тільки у вересні повернувся з Англії. Луї Бонапарта підтримали деякі впливові політичні лідери, вважаючи його недостатньо розумним і сподіваючись зробити з нього слухняну маріонетку. За Луї Бонапарта проголосували понад 5 млн виборців, переважно селяни і міщани, які чекали від нього встановлення у країні порядку. Користуючись підтримкою монархістів, які об'єдналися у "Партію порядку", новий президент почав очищати державний апарат від республіканців, які дедалі більше втрачали авторитет у населення. Це підтвердили і травневі вибори до Законодавчих зборів. Республіканці отримали в ньому лише 80 місць, тоді як монархісти - майже 500, а радикали (так звана Нова Гора) - 200.

Серед монархістів у парламенті не було єдності, а між їх фракціями (орлеаністи, легітимісти, бонапартисти) були істотні розбіжності в політичних питаннях. Водночас вони знаходили спільну мову в боротьбі з радикалами. Законодавчі збори відмовилися виконати вимогу радикалів не застосовувати французьку армію для придушення революції в Італії. Тим самим вони санкціонували застосування поліцією зброї для розгону демонстрації протесту влітку 1849 р. Не було заперечень з боку монархічної більшості щодо нового виборчого закону 1850 р., який на третину зменшував кількість французьких виборців. Парламент підтримав консервативні заходи Луї Бонапарта, спрямовані на обмеження свободи друкованих органів, заборони громадських зборів, надання переваг католицькій церкві в освіті тощо.

Президент не конфліктував із монархічною більшістю парламенту. Він сподівався, що парламент допоможе ліквідувати його борги з державної казни, виділить значні кошти у його розпорядження і зробить конституційні поправки, що дадуть йому змогу балотуватися у президенти на другий термін. Ставало очевидним, що Франція йшла від республіки до монархії.