Італія в середині XIX ст. була роздробленою країною з монархічним ладом (у Папській області - теократична монархія, де і державна, і церковна влада належали Папі Римському). Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство). Північна Італія - Ломбардо-Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічно це була відстала феодальна країна. Після поразки революції 1848-1849 рр. у країні настав період реакції - відновлено абсолютистські порядки, ліквідовано всі завоювання революції. Найвідсталішим регіоном був південь Італії (Неаполітанське королівство).
Найрозвинутішими були північні землі Італії - Сардинське королівство з П'ємонтом. З діяльністю графа К. Кавура як голови уряду пов'язане економічне піднесення П'ємонту, зростання міжнародного авторитету. Йому вдалося знизити митні тарифи, залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць (з 8 км у 1848 р. до 900 км у 1859 р.; всього в Італії в той час було побудовано 2 тис. км залізниць), розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни залишалася текстильна, хоча зростали і металургійні, і машинобудівні підприємства.
Наприкінці 50-х років у Італії посилюється рух за національну незалежність, у якому було дві течії:
o поміркована, яку представляв перший міністр Сардинського королівства граф К. Кавур, що виступав за об'єднання Італії у складі конституційної монархії- Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію;
o революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що виступали за республіканський устрій майбутньої об'єднаної Італії.
Кавур сподівався, що боротьбу за національне об'єднання очолить Сардинське королівство, частина якого - П'ємонт - була найрозвинутішою економічно. Тут уже розпочався промисловий переворот. Спираючись на П'ємонт, Сардинське королівство покращило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона III. В обмін на збройну допомогу вона бажала отримати у володіння області Савойю та Ніццу, заселені переважно французами. К. Кавур підтримав формування Італійського національного товариства на чолі з Дж. Гарібальді, метою якого було визволення Італії.
Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники заволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. В Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об'єднання із Сардинським королівством.
Наполеон Ш, порушивши попередні домовленості, уклав перемир'я з Австрією на умовах переходу до Сардинського королівства тільки Ломбардії. Венеція залишилася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У відповідь у березні 1860 р. національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. Опорою реакції залишилося Неаполітанське королівство, де спалахнуло народне повстання.
На допомогу повсталим з Північної Італії вирушила тисяча добровольців - "червоносорочечників" - на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сицилія. Після цього загони, що зросли до 24 тис. осіб, підтримані місцевим населенням, переправилися на південь Апеннінського півострова і вступили до Неаполя. Після битви 1 жовтня 1860 р. і плебісциту (всенародного голосування) владу Бурбонів у державі було повалено, а Неаполітанське королівство об'єднано з Сардинським. Гарібальді визнав владу сардинського короля Віктора Еммануїла П і, розпустивши свій загін, повернувся до власного маєтку на острові Капрера.
У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства (22 млн жителів) - головне завдання Рисорджименто (так називали рух італійців за національне визволення) було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом (тільки 2,5 % населення мали виборче право). У 1862 р. Гарібальді здійснив похід у Папську область з метою приєднання її до Італії, але зазнав поразки. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією), а в 1870 р. - останню італійську територію - Папську область (після франко-прусської війни).
3 1871 р. столицею Італії стало місто Рим.
Об'єднання Італії стало наслідком героїчної тривалої боротьби італійського народу під керівництвом Мадзіні та Гарібальді. Але вони не змогли довести боротьбу до створення республіки і ліберальна буржуазія, взявши владу в свої руки, досягла обєднанняу формі конституційної монархії.Упроцесі об'єднання виникли передумови для формування єдиного внутрішнього ринку і промислового перевороту. Створення об'єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії.
Культура країн Європи і Америки XVIII - першої половини XIX ст.
Німецька імперія в 1871-1914 рр.
Австро-угорщина в 1867-1914 рр.
Велика Британія наприкінці XIX -на початку XX ст.
Франція наприкінці XIX - на початку XX ст.
США в 1877-1914 рр.
Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.
Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст.
Балканські війни