Всесвітня історія - Гончар Б.М. - США в 1877-1914 рр.

Між двома великими війнами - Громадянською та Першою світовою - Сполучені Штати Америки перетворилися із сільськогосподарської на індустріальну країну з великими і численними містами. Обличчя країни визначали величезні фабрики та заводи, трансконтинентальні залізниці, квітучі міста та розвинуте сільське господарство. Американці освоювали континент, вирубували ліси й розорювали цілинні незаймані землі, просуваючись на нові території. У нове століття США вступили як найрозвиненіша країна світу.

Прискореній індустріалізації сприяла низка чинників. Величезна територія США становила єдиний внутрішній ринок, позбавлений митних бар'єрів. Західний та східний кордони омивали два океани, а південний (Мексика) та північний (Канада) сусіди не загрожували безпеці США, що давало змогу зменшувати військові видатки та вкладати кошти в економіку. Країна мала багаті природні ресурси (вугілля, залізо, нафту, мідь), які забезпечували промисловість необхідною сировиною, та родючі землі. В економіку США активно вкладався закордонний капітал, який спрямовувався в промисловість, банківську справу, залізничне будівництво. В останній чверті XIX ст. у вигляді кредитів та позичок американська економіка поглинула 3 млрд дол. Велике значення мала наявність у країні достатньої кількості робочої сили, значну частину якої становили емігранти. Так, з 1870 so 1914 р. до США прибуло майже 25 млн осіб і населення країни збільшилося до 96,5 млн.

Військові потреби у ході Громадянської війни стимулювали виробництво і прискорили економічний прогрес шляхом використання новітніх наукових досягнень, експлуатації заліза, енергії пари та електроенергії. Так, якщо до 1860 р. у США було зареєстровано лише 36 тис. патентів на винаходи, то за наступні 30 років - 440 тис. У 1844 р. С. Морзе вдосконалив електричний телеграф і країна вкрилася мережею телеграфного зв'язку. У 1876 р. О. Белл винайшов телефон і наступного півстоліття у СІНА діяло 16 млн телефонів. У1867 р. було винайдено друкарську машинку, у 1888 р. - лічильний апарат, у 1897 р. - касовий апарат. Лампа розжарювання Т. Едісона освітила помешкання мільйонів американців.

Прискорено розвивалася основа національної промисловості - виробництво заліза та сталі, що була захищена високим митним тарифом. Спочатку воно концентрувалось у східних штатах, але у другій половині століття поступово пересувалося на Захід, де було знайдено нові поклади залізної руди.

Швидкі темпи індустріального розвитку породжували проблеми в американському суспільстві. Насамперед спостерігалася чітка тенденція до зростання монополій, які захоплювали ринки й поглинали дрібні та середні підприємства. Погіршувалися умови праці, зростало безробіття. Часто обсяг виробленої промислової продукції перевищував практичний попит. Швидко збільшувалася чисельність населення у містах, за темпами якого не встигало будівництво, тому загострювалася житлова проблема. Так, якщо у 1860-х роках у США не було жодного міста з мільйонним населенням, то через 30 років такими містами стали Нью-Йорк, Чикаго! Філадельфія. Американські політичні та державні діячі цього періоду (Г. Клівленд, У. Брайен, Т. Рузвельт, В. Вільсон) усвідомлювали необхідність соціальних і політичних реформ із метою подолання негативних наслідків капіталістичної індустріалізації та територіального розширення.

У 1878 р. почалося нове економічне піднесення. В наступні 20 років подвоїлися обсяг індустріального виробництва, чисельність робітничого класу та кількість фабрик і заводів. Виплавка чавуну та сталі, які були головними показниками індустріалізації економіки, досягли відчутних успіхів - з 1880 по 1900 р. ці показники зросли з 1 млн 400 т до 11 млн т на рік. Наприкінці століття Сполучені Штати випередили Велику Британію, здійснюючи четверту частину світової виплавки чавуну.

Піднесенню важкої промисловості сприяло декілька чинників. Почалася активна експлуатація природних багатств Заходу, що вимагало створення розгалуженої транспортної мережі. Водночас золоті й срібні копальні забезпечували постійний приплив капіталів, які інвестувалися у промисловість на Сході. З 1880 по 1900 р. протяжність залізниць зросла зі 150 до 310 тис. км, що стимулювало розвиток сталеливарної промисловості.

В індустріальному виробництві активно використовувалися наукові винаходи. У 1892-1893 рр. Генрі Форд створив перший автомобіль з чотиритактним двигуном, а в 1914 р. на автомобільному заводі в Мічигані вперше було введено конвеєрну лінію, що дало змогу скоротити час складання машини з 14 до 1,5 год. У 1916 р. три корпорації - "Форд", "Дженерал моторе" і "Край-слер" випустили 1,5 млн автомобілів. Швидке зростання кількості автомобілів зумовлювало інтенсивне будівництво шосейних доріг. Брати Уїлбер і Орвілл Райт у 1903 р. першими у світі здійснили політ на збудованому ними літаку з двигуном внутрішнього згоряння. Загалом оснащення американської промисловості на початку XX ст. перевершувало технічний рівень європейської.

Головну роль у промисловості США відігравали великі підприємства. У1914 р. 2,2 % американських підприємств виробляли майже половину промислової продукції країни. Великі підприємства майже в усіх галузях промисловості часто об'єднувалися у трести, які монополізували виробництво продукції.

Наймогутнішими серед монополістичних об'єднань були нафтова компанія Дж. Рокфеллера, сталеливарна компанія Е. Кар-негі, залізничне виробництво контролювали компанії К. Ван-дербілта, Л. Станфортда, Г. Вілларда тощо. У 1904 р. 5 тис. виробників об'єдналися у 300 трестів. Усього на початку XX ст. трести контролювали 3/4 виробництва промислової продукції країни. Водночас у промисловості, торгівлі, сфері послуг діяло багато дрібних і середніх підприємств.

З другої половини XIX ст, чітко простежується тенденція до переміщення індустріальних об'єктів на нові території та створення регіональних промислових центрів. Східне узбережжя США від штату Массачусетс до штату Пенсільванія традиційно були центрами розвитку важкої промисловості, де було зосереджено 2/3 сталеливарних і залізоплавильних підприємств. Однак у 90-х роках сталеливарні заводи будувалися в районі м. Чикаго, штаті Теннесі та на півночі штату Алабама, де було знайдено поклади заліза. На Середньому Заході зосереджувалися підприємства, пов'язані з сільським господарством: виробництво сільськогосподарських машин, переробка сільськогосподарської продукції. Символом індустріального розвитку Півдня стали бавовнопрядильні підприємства, розгалужена мережа яких охопила штати від Віргінії до Джорджи" та Алабами.

Свідченням динамічного індустріального розвитку СІНА була зовнішня торгівля. Експорт практично завжди перевищував імпорт і а 1877 по 1900 р. він зріс а 590 млн дол. до 1 млрд 870 млн дол. В експорті переважала продукція сільського господарства (бавовна, пшениця, борошно, м'ясо) і нафта. Наприкінці століття збільшилася частка машин і механізмів.

Вільна конкуренція визначала динамізм американської економіки. Держава намагалася боротися з усевладдям монополій. Так, у 1890 р. Конгрес лише за одного голосу проти прийняв анти-трестівський закон, запропонований сенатором із штату Огайо Дж. Шерманом. Поза законом оголошувалися будь-яка монополія і будь-яке штучне обмеження торгівлі між штатами. Президент-республіканець Т. Рузвельт скористався ним проти стального тресту Дж. Моргана, а пізніше йому вдалося поділити імперію Рокфеллера "Стандарт ойл" на 30 конкуруючих компаній.

Незважаючи на швидкий індустріальний розвиток" основою національної економіки США залишалося сільське господарство. Земля була головним джерелом американського багатства і на фермах працювала половина жителів країни. Закон про гомстеди 1862 р. сприяв освоєнню 80 млн гектарів вільних земель. 31860 по 1910 р. кількість ферм збільшилося з 2 млн до 6 млн, а їхні сільськогосподарські угіддя зросли з 160 млн до 352 млн гектарів.

У другій половині XIX ст. спостерігалося піднесення виробництва основних видів сільськогосподарської продукції - зернових, м'яса і бавовни. І хоча населення США подвоїлося, збільшилася частка міських жителів, американські фермери не тільки забезпечували їх харчуванням, а й експортували значну частину продуктів.

Успіхи сільського господарства США зумовлювалися низкою факторів, насамперед, освоєнням фермерами цілинних земель Заходу. Індійців витісняли з їхніх земель і заганяли в особливі зони- резервації. Законом 1887 р. їм дозволялося займатися фермерським господарством, однак фермерство у них не прижилося, оскільки їм відводили неродючі землі, а одноосібний характер фермерського господарства не відповідав традиційному племінному та общинному стилю життя. Розгалужена континентальна мережа залізниць поєднала сільськогосподарські райони з найважливішими промисловими містами та портами на Східному та Західному узбережжях. У сільському господарстві відбулася технічна революція: впроваджувалися жатки, снопов'язалки, механічні косилки, парові трактори тощо.

Допомагала розвитку сільського господарства і наука. У 1862 р. було засновано перший сільськогосподарський коледж, а на початку XX ст. такі заклади, які були не тільки освітніми, а й науковими, працювали в усіх штатах. Уряд та приватний капітал фінансували створення експериментальних сільськогосподарських лабораторій. Наукові розробки вчених активно впроваджувалися у практику. Так, М. Карлтон здійснив наукову подорож в Росію і привіз до США морозо- та корозійно стійкі сорти пшениці, які використовуються й донині, в Туркестану була завезена люцерна, а дослідження Дж. Молера допомогли успішно боротися з ящуром.

Проте американські фермери зазнали великих проблем - виснаження ґрунтів (особливо на Півдні, де протягом тривалого часу культивувалися бавовна та тютюн), корозії ґрунтів на Заході, шкідливих комах, перевиробництва основних зернових культур, недостатнього законодавчого забезпечення та браку допомоги з боку уряду. Швидка механізація сільського господарства заохочувала фермерів до великих капіталовкладень, розширення посівних площ та зосередження господарства на вирощуванні головної культури, що давало переваги великим фермерським господарствам і призводило до розорення середніх та дрібних фермерів. Прискореними темпами розвивалося орендаторство.

Постала гостра проблема співвідношення цін. Фермери продавали сільськогосподарську продукцію за цінами, які склалися на світовому ринку, де їхніми конкурентами були виробники зерна з Канади, Аргентини, Австралії та Росії. За виручені кошти вони купували механізми та обладнання у національних виробників, захищених від іноземної конкуренції високим митом. До того ж високі ціни на внутрішньому ринку встановлювали трести. Фермери залежали від власників залізничних компаній, що підвищували ціни за перевезення, та власників елеваторів, яким вони мусили продавати зерно за тією ціною, яку вони визначали. До цього додавалися високі відсотки за банківські кредити та податок на землю, що постійно зростав.

У США були встановлені республіка президентського типу і двопартійна система. Президент, котрий обирався на чотири роки, був главою держави і виконавчої влади. Офіційною резиденцією президента з 1800 р. став Білий дім у столиці США м. Вашингтоні. На чотири роки обиралися й члени законодавчого органу - Конгресу, який складався з палати представників і сенату. За ці ключові посади змагалися члени Республіканської та Демократичної партій. Міжпартійна боротьба була гострою. Кожна з них намагалася залучити на свій бік різні верстви населення, хоча значна його частина залишалася відлученою від участі у виборах. Виборчим правом користувалися тільки чоловіки.

Упродовж 20 років після Громадянської війни при владі перебувала Республіканська партія, а президентську посаду обіймали її представники - У. Грант (1869-1877), Р. Хейс (1877-1881), Дж. Гарфілд (1881), Ч. Артур (1881-1885). На виборах 1884 р. перемогла Демократична партія і на посту президента республіканця змінив С. Клівленд. У 1888 р. до влади повернулася Республіканська партія, президентом став Б. Гаррісон. У 1893 р. господарем Білого дому вдруге став кандидат від демократів С. Клівленд, який обіймав цей пост до 1897 р.

У XX ст. американська держава вступила на чолі з Республіканською партією. Після вбивства 6 вересня 1901 р. Уїльяма Мак-Кінлі посаду президента обійняв віце-президент Т. Рузвельт. Президентство Рузвельта (1901-1909) американські історики назвали "прогресивною ерою". Основна ідея реформаторської діяльності Рузвельта - "справедливого курсу" - полягала у тому, що держава має регулювати розвиток економіки і трудових відносин. Зокрема він прагнув обмежити негативні наслідки діяльності монополій. Відбулися десятки судових процесів проти монополій, які принесли Рузвельту славу "руйнівника трестів".

У період президентства Рузвельта було прийнято й інші популярні серед американців закони: про контроль залізничних тарифів; про контроль за виготовленням ліків і продуктів; про контроль за умовами праці тощо. Одним із важливих напрямів діяльності уряду Рузвельта стала охорона природи. Створювалися державні заповідники, спеціальні комісії стежили за чистотою річок, проводили меліорацію ґрунту, насаджували ліси.

Реформаторська діяльність Рузвельта здобула прихильність американців і забезпечила Республіканській партії перемогу на наступних виборах. З 1909 до 1913 р. президентом США був республіканець У. Тафт (згідно із законодавством США Т. Рузвельт не міг бути обраний президентом на третій термін), який продовжив реформи, спрямовані на розширення державного контролю над монополіями. Уряд Тафта організував 45 нових судових процесів проти наймогутніших трестів, очолюваних Дж. Рокфеллером і Дж. Морганом. Однак напередодні нових виборів у 1912 р. Республіканська партія розкололася. Від неї відокремилася група радикальних реформаторів на чолі з Р. Лафоллетом, до яких згодом приєднався і Т. Рузвельт. Вони створили нову політичну організацію - Національну прогресивну партію.

Розкол у Республіканській партії сприяв перемозі демократів на виборах 1912 р. Новим президентом США став В. Вільсон, який перебував при владі до 1921 р. Вільсон висунув програму під назвою "нова демократія". З його ініціативи було прийнято кілька законів, спрямованих на захист інтересів трудящих: про право на організацію робітничих спілок, страйків, пікетів; про заборону використання праці дітей у промисловості; про заборону судового переслідування працівників за участь у страйках, крім випадків заподіяння підприємству непоправної шкоди; про встановлення 8-годинного робочого дня робітників-залізничників та ін.

То мас Будро Вільсон (1856-1924) - державний і політичний діяч США. Закінчив Принстонський університет (1879). У1890- 1902рр. - професор права, в 1902-1910 рр. - ректор Принстонсь-кого університету, в 1910-1912рр.- губернатор штату Нью-Джерсі. У1913-1921 рр. - президент США від Демократичної парти. Здійснював прогресивні реформи, Ініціював закони, спрямовані на соціальний захист. Після закінчення Першої світової війни виступив з програмою активізації зовнішньої політики США.

Важливим внутрішньополітичним заходом уряду Вільсона було запровадження державної загальнонаціональної банківської системи. Згідно із законом про Федеральну резервну систему (1913) поряд з приватними банками створювалися "резервні", які контролювалися урядом. їм передавалися найважливіші банківські функції, у тому числі випуск паперових грошей.

Робітники боролися за 8-годинний робочий день. Рух набув таких масштабів, що для його придушення уряд використовував федеральні війська.

Провідним профспілковим центром США в другій половині 80-х років стала Американська федерація праці (АФП) (створена в 1886 р.), яка очолила рух за 8-годинний робочий день. Найвищим піком робітничого руху був загальний страйк 1 травня 1889 р., в якому брало участь 350 тис. осіб. Центром подій стало Чикаго, де відбулися сутички страйкарів з поліцією.

Зростання економічної могутності Сполучених Штатів зумовлювало прагнення до зовнішньополітичної експансії. Переконання більшості американців у тому, що США мають залишатися осторонь європейських справ, поступово змінювалося впевненістю у військовій могутності країни, яка базується на її швидкому економічному розвитку. Американські експансіоністські кола стверджували, що майбутні національна безпека і велич США можуть бути забезпечені великим військовим флотом та базами для нього в усьому світі. Для цього необхідно було вступити в боротьбу за панування на морі.

Американський колоніалізм зумовлювався необхідністю нових джерел сировини та ринків збуту для американського сільського господарства та промисловості. Експансіоністські настрої були поширені серед американських фермерів, які найбільше потерпали у кризові роки наприкінці XIX ст. Свій внесок зробили ідеологи соціального дарвінізму, стверджуючи, що міжнародна конкуренція у світі є неминучою і лише сильні нації здатні в ньому вижити. Впливові громадські діячі поширювали в суспільстві ідеї про "тягар білої людини", який мали взяти на себе американці, котрі повинні були нести "високу" культуру "відсталим" народам. Основну увагу США привертали Латинська Америка, басейн Тихого океану і Східна Азія.

Першим кроком експансіоністської зовнішньої політики США стало захоплення у 1898 р. Гаванських островів у центрі Тихого океану на перехресті морських шляхів в Азію, які мали велике стратегічне значення. Скориставшись слабкістю Іспанії та прикриваючись заявою про підтримку визвольної боротьби народів іспанських колоній, США у 1898 р. розв'язали першу війну за переділ світу між великими капіталістичними країнами. 1 травня 1898 р. американська Тихоокеанська ескадра знищила іспанський флот у бухті філіппінської столиці Маніли. При цьому американці не втратили жодного моряка. Влітку того ж року війська США висадилися на острів Куба, а американський флот розгромив іспанську ескадру, яка намагалася вирватися з бухти Сантьяго- де-Куба. Американці також зайняли острови Пуерто-Рико і Гуам. Залишившись фактично без флоту, 22 липня Іспанія змушена була капітулювати. За мирним договором, підписаним у Парижі 10 грудня 1898 р., США одержали острови Пуерто-Рико, Гуам, Уейк, Мідуей та ін. Водночас Іспанія відмовилася від влади над Кубою, яка була проголошена незалежною республікою. Однак у 1903 р. США нав'язали Кубі поправку до конституції, яка дозволяла американцям вводити на острів війська, створювати власні військово-морські бази і водночас забороняла Кубі укладати угоди з іншими державами без згоди США. За 20 млн дол. американці змусили Іспанію продати їм Філіппіни. Наслідком іспа-но-американської війни став вихід США на міжнародну арену та вступ на шлях імперіалізму.

Під час іспано-американської війни передислокація крейсера "Орегон" з Тихого океану в Атлантичний (навколо мису Горн) зайняла майже два з половиною місяці, що ще раз підкреслило необхідність будівництва каналу через Панамський перешийок. 18 листопада 1901 р. СИТА і Англія підписали договір про режим Панамського каналу. Передбачалося, що канал будуватимуть США, але він буде вільним для плавання торгових і військових кораблів усіх країн. Свободу навігації по каналу мали забезпечувати лише США, яким дозволялося утримувати в цій зоні озброєну охорону. У1902 р. американський уряд викупив у французької компанії концесійні права на спорудження каналу. У січні 1908 р. між США і Колумбією, на території якої знаходився Панамський перешийок, було підписано договір про надання Сполученим Штатам в оренду на 99 років території для спорудження каналу. Однак Конгрес Колумбії відхилив цю угоду. Тоді американський уряд підтримав прихильників відокремлення цієї частини від Колумбії, які у листопаді 1903 р. проголосили незалежність Панамської Республіки. США негайно її визнали, а їх кораблі перешкодили висадці колумбійських військ. Щойно створений панамський уряд підписав зі США договір, який надав їм виключне право на спорудження каналу.

Будівництво Панамського каналу тривало 10 років. Його відкриття для судноплавства відбулося 15 серпня 1914 р. Канал завдовжки 81 км мав велике стратегічне й економічне значення для США, оскільки істотно скоротив морський шлях між Атлантичним і Тихим океанами.

Якщо дії уряду США щодо втручання у внутрішні справи Куби і Колумбії отримали назву політики "великого кийка", то стосовно Китаю ще в 1899 р. було проголошено доктрину "відчинених дверей", яка зводилася до того, щоб "сфери впливу" держав (Англії, Франції, Росії та Японії), які раніше проникли в Китай, були відкриті й для американських товарів. 6 вересня 1899 р. державний секретар США Дж. Хей звернувся до великих держав з нотами, пропонуючи їм дотримуватися принципу "відчинених дверей". Англійський, італійський, німецький, французький і японський уряди погодились, а Росія ухилилася від конкретної відповіді. Одночасно з економічним проникненням в Китай США намагалися закріпитися на китайській території. Після повстання у Китаї 1900 р. проти іноземного впливу Сполучені Штати заявили, що політика "відчинених дверей" спрямована на збереження територіальної цілісності країни. Однак далекосхідна політика США до Першої світової війни не принесла очікуваних результатів, оскільки американські імперіалісти не були готові застосувати військову силу.

Тим часом політика "великого кийка", яка порушувала міжнародне право і викликала невдоволення в латиноамериканських країнах, була замінена іншою формою експансії - "дипломатією долара". Про необхідність застосування замість "куль і багнетів" доларів заявив президент У. Тафт у 1908 р. Надаючи економічну і фінансову допомогу країнам Латинської Америки, Сполучені Штати дедалі більше закабалювали їх як економічно, так і політично. Значні позики було надано Мексиці, Панамі, Гватемалі, Гаїті, Гондурасу, Домініканській Республіці, Нікарагуа та іншим латиноамериканським країнам.