Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Утворення Німецької імперії

Невдала спроба національного об'єднання Німеччини шляхом ліберальних реформ у ході революції 1848-1849 рр. змінилася спробами досягти цієї мети через консервативне державне управління. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імперську корону з рук ліберального Франкфуртського парламенту, але був зовсім не проти очолити національну федерацію, в якій головні принципи королівської влади залишалися б недоторканими. В той час коли австрійські війська за допомогою росіян придушували революцію в Угорщини, Берлін розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на залучення німецьких держав до Прусського союзу. Шляхом дипломатичного тиску вдалося приєднати до Союзу переважну більшість німецьких держав. Навесні 1850 р. зібрався новий парламент, який мав затвердити конституцію нового конфедеративного утворення.

Австрію зовсім не влаштовувало створення опозиційно налаштованого до неї союзу держав у центрі Європі під егідою Пруссії. Тому після поразки угорської революції Відень почав відновлювати позиції в Німеччини, користуючись тим, що значна частина німецьких держав увійшла до Прусського союзу лише з остраху перед сильною Пруссією. Метою австрійського імператора Франца Йосифа стало відновлення Німецького союзу. Таким чином, німецька нація була поділена на два потенційно конфліктні табори - Прусський союз і Німецький союз. Коли у Гессені спалахнула суперечка між прибічниками і противниками місцевої влади, в який втрутилися Пруссія та Австрія, Німеччина опинилася на порозі громадянської війни. Лише втручання російського царя Миколи І, який підтримав Австрію, змусило прусського короля відступити. 29 листопада 1850 р. між Пруссією та Австрією була підписана Оломоуцька угода про відновлення Німецького союзу під верховенством Австрії. Так закінчилася ще одна невдала спроба Пруссії об'єднати Німеччину.

Настали роки реакції. Будь-які спроби кинути виклик королівській владі нещадно переслідувалися, каралися вигнанням, в'язницею або смертельними вироками королівського суду. Поступки громадськості, зроблені у роки революції під тиском народних рухів, обмежувалися або скасовувалися. В державах Німецького союзу, які перебували під впливом Австрії, де була скасована конституція 1849 р., були відновлені принципи централізації, законності й клерикалізму державного управління. В таких умовах конфедерація німецьких держав залишалася несприйнятливою до будь-яких політичних реформ.

Конфедерація (від лат.- союз, об'єднання) - союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але одночасно створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (військовій, зовнішньополітичній тощо). Історично форму конфедерації мали Рейнська конфедерація (1264-1350), Ганзейська ліга (1367-1669), Швейцарський союз (1291-1798 і 1816-1848), Німецька конфедерація (1815-1866), Нідерланди (Республіка сполучених провінцій, 1579-1796). У США Конфедерацією називали Конфедеративні Штати Америки, встановлені в 6 (згодом вії) південних штатах у лютому 1861 р., коли вони вийшли з федеративного союзу. Американська Конфедерація припинила існування після поразки її армії в 1865р. Серед сучасних конфедерацій можна назвати Британську Співдружність Націй. Конфедерацією називаються також деякі громадські організації (наприклад. Загальна конфедерація праці у Франції, Загальна італійська конфедерація праці, Конфедерація британської промисловості).

Конституція Пруссії 1850 р. зберігалася, але дія її обмежувалася складною системою виборів та високим майновим цензом. На законодавчий орган справляли значний вплив великі землевласники, духовенство та фінансова аристократія. В Берліні панували настрої пригнічення та розгубленості. На короля впливали консервативні радники і релігійні ортодокси. До того ж виявилися симптоми його душевної хвороби. Уряд не наважувався проводити активну зовнішню політику, зате компенсовував це жорстокими утисками і переслідуваннями інакодумців усередині країни. Суспільство, втомлене повстаннями та репресіями, перебувало в стані політичної апатії.

Політична депресія супроводжувалася величезними економічними успіхами Німеччини, навіть попри економічну кризу 1857 р. та значну еміграцію в Північну Америку. Матеріальний прогрес зумовлювала низка чинників: по-перше, пригнічена енергія нації, спрямована на політичне об'єднання і досягнення громадянських свобод, знайшла вихід у діловій ініціативі, створенні передумов для економічного процвітання; по-друге, політична реакція забезпечила стабільність у суспільстві, розкріпачила підприємництво, позбавила ділові кола страху перед соціальним переворотом та насиллям натовпу. У середині століття у більшості німецьких держав було ліквідовано залишки феодальних порядків на селі. Селяни отримали можливість викупити землю, користуючись фінансовою підтримкою держави, яка надавала їм довготермінові позички. Формувався ринок землі та вільнонайманої праці. Все більше селян влаштовувалися на роботу на промислових підприємствах. Успішне завершення промислового перевороту і впровадження машинної техніки сприяли індустріалізації країни. Активно розвивалися текстильна, гірничодобувна промисловість, машинобудування, металургія. Могутні промислові центри поєднала широка мережа залізниць. Змінювалася структура фінансів, де переважали інвестиційні банки, страхові компанії тощо. Великі капітали переміщувалися з сільського господарства в промисловість, від аристократії до буржуазії та вкладалися у перспективні галузі виробництва. Невпинно відбувався процес урбанізації - швидкими темпами зростали міста, які перетворювалися на великі промислові та культурні центри.

Істотну роль в економічному процвітанні Німеччини відігравав Митний союз, який охоплював практично всі землі (за винятком Австрії). Єдині митні правила та низькі митні збори для його членів забезпечували створення єдиного економічного простору та залучення німецьких держав до міжнародної торгівлі.

Змінювалася соціальна структура німецького суспільства. Його провідною фігурою ставав підприємець-буржуа, зацікавлений у розширенні виробництва на основі наукових досягнень і правового захисту з боку держави. Зростав робітничий клас. Хоча відсоток сільського господарства в економічній структурі був великим, сільські жителі ставали буржуазними підприємцями. Економічні та соціальні зміни підривали політичну систему, консервативні представники якої обстоювали непорушність традиційних абсолютистських інститутів влади. Наприкінці 50-х років визріли умови для нового конфлікту між ліберальними та консервативними силами.

Відродження руху за ліберальні реформи та національне об'єднання наприкінці 50-х років відомі в історії Німеччини як "нова ера". Повсюдно в Центральній Європі почала зростати національна свідомість. У Німеччині діяли патріотичні організації (Національний союз та Союз реформ), які закликали до створення нового федеративного союзу під егідою Пруссії. Ліберальні публіцисти та політичні діячі закликали до оновлення Німецького союзу, проведення ліберальних реформ. У деяких німецьких державах у цих умовах на зміну консервативним урядам приходили помірковані державні діячі.

Найбільшого розмаху ці процеси досягли у Пруссії. У 1857 р. внаслідок тяжкої душевної хвороби відійшов від державних справ король Фрідріх Вільгельму. Наступного року регентом став спадкоємець престолу Вільгельм, хоч і схильний до консерватизму, але реалістичний державний діяч. Він звільнив консервативний уряд, проголосив програму обережних реформ і заручився підтримкою лібералів, які у 1858 р. виграли вибори до прусського парламенту. Виникла нова можливість для політичної реорганізації. Однак стратегія лібералів цього разу відрізнялася від їхньої стратегії у 1848-1849 pp. На їхню думку, головною причиною попередньої поразки стали нехтування державотворчою діяльністю і надії на ентузіазм та самовідданість народу. Вирішено було взяти на озброєння принципи "реалістичної політики", коли успіх досягається не революційною риторикою, а переговорами та компромісами.

Надії німецьких лібералів підігрівалися кардинальними змінами в Австрії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у війні проти Франції та П'ємонту і втратила великі території в Північній Італії, де з новою силою розгорнувся національно-визвольний рух. Авторитет Австрійської імперії в Європі тримався лише на її силі, а після поразок австрійської армії в імперії почалися антиурядові виступи. Франц Йосиф змушений був заявити про створення законодавчого органу (двопалатного парламенту) та введення в країні конституції.

У 1861 р. Вільгельм І (1861-1888) став королем Пруссії. Поступово він займав консервативні позиції. Найрадикальніші представники лібералів у 1861 р. утворили Прогресивну партію з метою посилення тиску на уряд для прискорення введення нового законодавства, проте король був безкомпромісним. Отже, назрівав конфлікт між ним і лібералами.

Власне, конфлікт між королівською владою та парламентом почався ще у 1859 р. Саме тоді військовий міністр фон Роон запропонував провести армійську реформу, яка передбачала збільшення регулярних полків за рахунок зменшення частин народного ополчення - ландверу. Депутати-ліберали вбачали в цьому спробу влади зміцнити армію шляхом збільшення чисельності офіцерів-аристократів, які тільки й могли обіймати офіцерські посади в регулярній армії, а Фрідріх та уряд звинуватили депутатів у спробі взяти під свій контроль армію, що була у віданні королівської влади. Ландтаг було розпущено і призначено нові вибори.

У 1861 р. після того, як на виборах до ландтагу перемогу здобули прогресисти - кандидати від Прогресивної партії, конституційний конфлікт розгорівся з новою силою. Парламент відмовився затверджувати поданий урядом бюджет. Упродовж року король звільнив усіх міністрів ліберального спрямування і створив новий, відверто консервативний уряд. Однак розв'язати конфліктну ситуацію він був неспроможний. Його останньою надією був прусський посол у Парижі Отто фон Бісмарк, відомий відданістю прусській монархії та ненавистю до демократів.

Отто Едуард Леопольд фон Шенгаузен Бісмарк (1815- 1898)- князь, дипломат, німецький державний діяч. У 1847- 1848рр. - депутат 1-го і 2-го з'єднаних ландтагів Пруссії. В1851- 1859 рр. - представник Пруссії в бундестазі у Франкфурті-на-Май-ні, 1859-1862рр.- посланник у Роси, в 1862р.- у Франції, У 1862-1871 рр, Бісмарк - міністр-президент і міністр закордонних справ Пруссії. У 1871-1891 рр. - рейхсканцлер Німецької імперії. Об'єднав Німеччину під верховенством Пруссії за допомогою воєн: 1864 р. - з Данією, 1866р. - з Австрією, 1870-1871 рр. - з Францією. В 70-ті роки під час так званого культуркампфу вів боротьбу проти клерикальнопартикуляристської опозиції, підтримуваної католицькою церквою. В 1878р. запровадив виключний закон проти соціалістів. Здійснював політику онімечування польського населення в Познані та Сілезії. Реалізував програми соціального законодавства (пенсійне забезпечення, страхування на випадок хвороби і каліцтва). Бісмарк - ініціатор російсько-австрійсько-німецької угоди 1873р. ("Союз трьох імператорів"). Один із головних організаторів Троїстого союзу 1882 р" спрямованого проти Росії та Франції.

Під час переговорів короля з Бісмарком була досягнута домовленість про основні напрями діяльності нового уряду на принципах збереження всіх прерогатив королівської влади. Отже, 23 вересня 1862 р. Пруссія отримала нового керівника уряду, політичні погляди якого спрямовувалися на зміцнення консервативних засад в управлінні. Бісмарк почав свою діяльність, нехтуючи законодавчим органом. Оскільки депутати не затвердили бюджету, уряд обійшовся без законодавчого оформлення фінансової діяльності. Ліберали звинуватили міністра-президента в порушенні конституції та вимагали його відставки. Бісмарк заявив, що навіть широка підтримка опозиції з боку суспільства не змінить напряму діяльності уряду. Для підтвердження своїх слів він обмежив свободу друку та звільнив чиновників ліберальних поглядів.

Бісмарк розумів, що врегулювати конфлікт між виконавчою та законодавчими гілками влади можна лише шляхом збереження сильної монархічної влади. Його ідеалом було створення політичної системи, де принципи парламентаризму е лише фасадом будівлі, за якими перебуває сильна авторитарна влада. Саме вона здатна виконати головне завдання - політичне об'єднання Німеччини, що може бути здійснене, за його словами, "не прусським лібералізмом.., а залізом і кров'ю". Бісмарк був переконаний, що політична інтеграція в Центральній Європі є неминучою, оскільки середній клас німецького суспільства зацікавлений у національному об'єднанні. Воно було в інтересах консерваторів, що давало змогу створити нову систему влади, сумісну зі збереженням монархії та аристократичних традицій. Отже, ідея об'єднання, націоналізм були для Бісмарка засобами боротьби з лібералами і радикалами, давали можливість знайти компроміс між короною та буржуазією, яка теж мала б економічну вигоду від політичного об'єднання.

Міжнародна ситуація сприяла планам Бісмарка щодо об'єднання Німеччини. Росія зазнала принизливої поразки у Східній (Кримській) війні (1853-1858) і не могла активно втручатися в європейські справи. Англійський уряд зосередив увагу на внутрішній політиці, тому поблажливо ставився до зміцнення Пруссії, яка могла стати противагою Франції на континенті. Отже, Бісмарк міг готуватися до боротьби з Австрією, не боячись втручання європейських держав.

Першим випробуванням сил стала війна з Данією за герцогства Шлезвіг та Голштайн, які у 1852 р. за Лондонським протоколом на правах автономії були передані під управління Данії, але зберігали етнічну та культурну близькість до Німеччини. У1863 р. новий датський король намагався зробити Шлезвіг невід'ємною частиною Датського королівства, відокремивши його від Голштайну. Національні почуття німців було ображено і Бісмарк, який був присутній на конгресі Німецького союзу у Франкфурті замість Вільгельма І, запропонував австрійському імператору захопити герцогства. Бісмарк був переконаний у нейтралітеті великих держав, оскільки Данія порушила умови Лондонського протоколу 1852 р. Австрійський імператор погодився на пропозицію, тому що не міг допустити зростання авторитету Пруссії.

Війна союзників проти Данії почалася у 1864 р. Протягом кількох місяців австрійська та реорганізована прусська армії завдали поразки датчанам, які марно сподівалися на допомогу європейських держав. 30 жовтня 1864 р. у Відні було підписано мирний договір, за яким герцогства перейшли під спільне управління Пруссії та Австрії.

Легка перемога союзників не поліпшила відносин між ними, а навпаки, спричинила нові конфлікти. Відень наполягав, щоб Шлезвіг та Голштайн стали членами Німецького союзу, а Берлін сподівався на їх захоплення або хоча б установлення свого контролю над ними. Очевидно, Бісмарк був не проти поділити з Австрією Німеччину на сфери впливу: північну під контролем Пруссії та південну під управління Австрії. Однак австрійський імператор не бажав поступатися владою і відмовився обговорювати запропонований план. Напруженість між двома державами вдалося частково зняти у 1865 р., коли Берлін і Відень підписали Гаштайнську угоду і домовилися, що Голштайн відходить до Австрії, а Шлезвіг - до Пруссії. Однак це було лише тимчасове перемир'я.

У першій половині 1866 р. Пруссія та Австрія готувалися до війни. Берлін підписав антиавстрійський договір з Італією, яка зобов'язувалася виступити на боці Пруссії й отримувала за це Венецію. Відень заручився підтримкою Франції, яка погодилася дотримуватися нейтралітету в майбутній війні. Однак головна боротьба розгорнулася за держави Німецького союзу. Майбутня війна розглядалася ними як громадянська і неоднозначно тлумачилися в суспільстві. Південні німецькі держави загалом підтримували Австрію, вбачаючи в Пруссії потенційного агресора. Щоб залучити їх на свій бік, Бісмарк запропонував союзному парламентові розробити нову конституцію Німецького союзу з рівним представництвом і ва основі загального виборчого права для чоловічого населення. Австрія сприйняла це як замах на свої інтереси і запропонувала переглянути домовленості про герцогства Шлезвіг і Голштайн у союзному парламенті. Берлін наказав армійським загонам виступити зі Шлезвігу і вигнати австрійців із Голштайну та вийшов з Німецького союзу. Австрія звернулася до держав Німецького союзу за допомогою.

Пруссько-австрійська (Німецька) війна почалася 16 червня 1866 р. і тривала сім тижнів. На боці Австрії виступили Баден, Баварія, Вюртемберг, Ганновер і Саксонія. Союзником Пруссії стали північні німецькі держави. План війни розробляв талановитий прусський стратег, начальник генерального штабу Г. фон Мольтке, який був прихильником активних наступальних дій, мобілізації всіх сил для рішучого удару по ворогу, використання всіх можливих шляхів сполучення для швидкої передислокації військ тощо. Мольтке рішучим ударом розколов війська противника та, ізолювавши армії південних німецьких держав, 3 липня завдав поразки Австрії у вирішальній битві поблизу фортеці Кеніггрец у Богемії. Прусські війська відкрили для себе шлях на Відень.

Бісмарк не планував ліквідувати Австрійську імперію, що порушило б баланс сил у Європі. Подальше продовження війни також загрожувало втручанням Франції у німецькі справи. 26 липня у Нікольсбурзі між Австрією і Пруссією було підписано перемир'я, а 23 серпня 1866 р. обидві держави в Празі уклали мир. Німецький союз було ліквідовано. Замість нього створювався Північнонімецький союз, до якого не мала права вступати Австрія. Вона погоджувалася на приєднання до Пруссії Шлезвіг-Голштайну, Ганноверу, Кургессену, Нассау та м. Франкфурта-на-Майні. Венеція відходила до Італії.

Перемога над Австрією означала завершення конституційного конфлікту в Пруссії. Напередодні війни Бісмарк безуспішно намагався порозумітися з лібералами. Після поразки Австрії ситуація змінилася. Сп'яніле від успіхів прусське суспільство висловлювало довіру уряду та підтримувало курс Бісмарка. Міністр-президент не збирався повертатися на консервативні позиції, як того чекали реакційні урядовці та політики. Він хотів залучити лібералів до державотворення. Ті, хто був готовий до співробітництва з урядом, створили Національну ліберальну партію, яка стала опорою уряду в парламенті.

Перемога над Австрією змінила розстановку сил на європейській арені та впритул наблизила Пруссію до об'єднання Німеччини, У серпні - вересні 1866р. 21 німецька держава увійшла до Північнонімецького союзу, який створювався на конфедеративних засадах. Відтепер Пруссія об'єднала чотири п'ятих території Німеччини на північ від річки Майн. Південнонімецькі держави - Баден, Баварія, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт - до Союзу не увійшли й тяжіли до Австрії, Тут посилювалися анти прусські настрої,

У Північнонімецькому союзі виконавча влада належала бундесканцлеру та створеному ним урядові. Законодавчий орган складався з федеративної ради - бундесрату, члени якого призначалися правителями держав, та нижньої палати парламенту - рейхстагу, який обирався чоловічим населенням Союзу на основі рівного виборчого права. Переважні права належали Пруссії. Наприклад, у бундесраті із 43 голосів Берліну належало 17. Це давало змогу Бісмарку легко управляти законодавцями, нав'язуючи їм свою волю. Не випадково історики називали Північнонімецьку конфедерацію "союзом гіганта та 21 пігмея". В опозиції до уряду міг бути рейхстаг, однак політичні партії в ньому розкололися.

Федеральна конституція не забезпечувала реальних громадянських прав і відповідальності виконавчої влади, громадянського контролю над армією тощо. Натомість вводилися єдині судочинство, грошова одиниця, система мір та ватів, загальні правила для функціонування економіки та фінансів. Отже, створювався спільний економічний простір, що стимулювало підприємницьку ініціативу німецької буржуазії.

Австро-прусська війна остаточно зруйнувала систему міжнародних відносин в Європі, встановлену Віденським конгресом 1815 р. Утворення Північнонімецького союзу на чолі з сильною Пруссією поставило під сумнів європейську гегемонію Франції. Французький імператор Наполеон III сподівався, що Австрія і Пруссія виснажать себе у ході війни і Франція без труднощів зможе оволодіти прикордонними німецькими землями. Наполеону III потрібен був зовнішньополітичний успіх, щоб заспокоїти внутрішню опозицію і зменшити незадоволення діяльністю уряду. Готувався до війни з Францією і О. Бісмарк. Завершити національне об'єднання можна було тільки шляхом входження південних німецьких держав до Північнонімецького союзу. Зважаючи на сильні анти прусські настрої на півдні, тільки спільна патріотична боротьба проти іноземного агресора могла здолати їхнє небажання до політичного об'єднання.

Безпосереднім приводом до війни стали суперечки щодо кандидата на іспанський престол, який звільнився у 1868 р. Бісмарк змусив іспанські кортеси визнати найкращим кандидатом принца Леопольда фон Гогенцоллерна-Зігмарінгена, брата прусського короля Вільгельма І. Передбачити реакцію Парижа було не важко, оскільки в такому разі Франція опинялася в оточенні держав з королями з династії Гогенцоллернів. Наполеону ІП вдалося переконати Вільгельма І зняти кандидатуру Леопольда. Однак цього йому було замало і він почав вимагати від прусського короля гарантій, що Пруссія ніколи не претендуватиме на іспанський престол. Німецький імператор, який відпочивав в Емсі, спочатку не прийняв французького посла, однак пізніше переговори відновилися і він підтвердив відмову Леопольда від іспанського престолу. До Берліна була надіслана телеграма у примирливому тоні. Однак це не входило у плани Бісмарка, який скоротив її для публікації в пресі так, що здалося нібито Вільгельм І не прийняв французького посла (так звана Емська депеша): "Його Величність відмовився приймати французького посла і звелів передати, що більше нічого не має повідомити йому". Розрахунки Бісмарка виправдалися: Франція сприйняла публікацію телеграми як образу і 19 липня 1870 р. оголосила війну Пруссії.

Вільгельм І закликав німців об'єднатися в боротьбі зі спільним ворогом і південні німецькі держави приєдналися до Північнонімецького союзу. Попри всі оптимістичні заяви Наполеоне III напередодні війни Франція виявилася непідготовленою до боротьби з добре налагодженою військовою машиною Пруссії. Оборонні споруди залишилися недобудованими, фортеці не були забезпечені запасами продовольства та боєприпасів, якість озброєння, зокрема далекобійність артилерії, поступалася німецьким. Незначна кількість залізниць не дала змоги французам швидко переміщувати війська та підвозити резерви.

У перших прикордонних битвах французькі війська зазнали поразки. Німецькі війська оточили армію маршала Базена поблизу фортеці Мец та армію під командуванням Наполеоне Ш і маршала Мак-Магона в районі фортеці Седан на північному сході Франції. 1 вересня 100-тисячна французька армія на чолі з Наполеоном ПІ здалася. 319 вересня 1870 р. Париж опинився в облозі прусських військ, ставка короля Пруссії Вільгельма І розташувалась у резиденції французьких королів- Версалі. 27 жовтня 1870 р. капітулювала армія Базена в Меці. Наприкінці 1870 р. була зроблена спроба прорвати дипломатичну ізоляцію Франції: уряд національної оборони направив А. Тьєра в Австро-Угорщину, Велику Британію, Італію та Росію, щоб домовитися з ними про підтримку Франції у війні з Пруссією, проте успіху не досяг. У Парижі було створено новий республіканський уряд, який намагався організувати оборону столиці. 28 січня 1871 р. Пруссія та Франція підписали перемир'я. Для ведення переговорів про мир Франція мала провести вибори в парламент та сформувати уряд. 8 лютого 1871 р. відбулися вибори до Національних зборів Франції, які відкрилися в Бордо, й обрали А. Тьєра прем'єр-міністром. До повної виплати контрибуції німецькі війська залишалися у Франції. 1 березня 1871 р. Національні збори схвалили мирний договір, але подальшу розробку його остаточних умов перервало проголошення 18 березня 1871 р. Паризької комуни, у придушенні якої взяли участь і прусські війська. Тривалий переговорний процес завершився 10 травня 1871 р. Франкфуртським мирним договором. Франція поступалася Німеччині Ельзасом та третиною Лотарингії і мала сплатити переможцям 5 млрд франків контрибуції.

Ще до закінчення війни з Францією процес національного об'єднання був завершений. На початку війни Бісмарк почав переговори з правителями південних німецьких держав, які в умовах патріотичного піднесення погодилися увійти до Північнонімецького союзу. 18 січня 1871 р., коли німецькі гармати обстрілювали Париж, Вільгельм І у ставці німецького командування в Дзеркальній залі Версальського палацу був проголошений німецьким імператором. На політичній карті Європи з'явилася нова могутня держава. Того самого року було прийнято загальнонімецьку конституцію, відповідно до якої Німецька імперія була союзом 22 монархій, у яких зберігались свої правителі, місцеві конституції та представницькі установи і в компетенції яких залишались місцеві справи. Найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики належали до компетенції імперського уряду, головою якого був канцлер, котрого призначав імператор. Імперське законодавство визначалось імперським парламентом, що складався з двох палат - союзної ради і рейхстагу.

Після утворення Німецької імперії завершилось формування німецької нації" були усунені перешкоди в економічному розвитку країни та остаточно сформувався внутрішній ринок. Об'єднана Німеччина перетворилась на одну з наймогутніших держав Європи.