Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Початок "холодної війни". Формування військово-політичних блоків

У1945 р. і частково в 1946-1947 рр. СРСР і країни Заходу до-сягли згоди з багатьох важливих питань світової політики. Це виявилось у момент створення ООН, під час Потсдамської конференції, у процесі підготовки й остаточного прийняття мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Проте вже у 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження про-радянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємну недовіру. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків. Так, 5 березня 1946 р. колишній прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності президента США Г. Трумена довів, що ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля США і Великої Британії.

Важливу роль у формуванні нових підходів до СРСР відіграв американський дипломат, фахівець з питань Росії Джордж Кен-нан. У лютому 1946 р., працюючи в посольстві США в Москві, він у телеграмі у Вашингтон виклав головні принципи політики стримування. Уряду США, на його думку, необхідно жорстко і послідовно реагувати на будь-яку спробу СРСР розширяти сферу свого впливу, уникаючи втручання в його внутрішні справи. Для успішного протистояння проникненню комунізму, країнам Заходу необхідно намагатися створити здорове, щасливе, впевнене в собі суспільство, яке не сприймало б комуністичних ідей. Політика стримування розглядалася Кеннаном як засіб попередження війни і не була спрямована на завдання СРСР воєнної поразки.

І Черчілль, і Кеннан були одностайні в тому, що саме США має взяти на себе головну роль у стримуванні СРСР. Американське керівництво не відмовилося від такої ролі. 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв 'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією та Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн дол. Трумен визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як спрямований на капіталістичне уярмлення Європи Америкою і змусив східноєвропейські країни відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес переходу влади до рук комуністів. 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). Радянське керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

Комінформ, В умовах розгортання "холодної війни" та формування двополюсного світу радянське керівництво робило рішучі кроки, спрямовані на консолідацію та взаємодію комуністичного руху. У вересні 1947р. в польському місті Шлярська Поремба (поблизу Варшави) відбулася нарада дев'яти компартій Європи, на якій було засновано Інформаційне бюро комуністичних партій Болгарії, Італії, Румуни, Польщі, СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Франції, та Югославії (скорочено - Комінформ). Метою нової міжнародної структури було проголошено координацію та інформаційну діяльність компартій, але насправді вона перетворилась на знаряддя запровадження в країнах Центральної та Південно-Східної Європи радянської моделі соціалізму. Зловісну роль Комінформ відіграв у спровокованому Й.Сталіним конфлікті між БКП(б) та КП Югославії. В червні 1948 р. на засіданні Інформбюро в Бухаресті в резолюції "Про становище в КП Югославії" суворо засуджувалась позиція керівництва югославських комуністів. Кульмінацією конфлікту стала резолюція "КПЮ під владою вбивць та шпигунів", прийнята на нараді Комінформу в Будапешті у листопаді 1949р" результатом якої було остаточне "відлучення" Югославії від соціалістичного табору. "Югославська поразка" Й. Сталіна змусила його дещо переглянути у своєму догматизованому арсеналі та призвела до повної втрати будь-якого інтересу до Комінформу, яке фактично вже навіть і не збиралось. На XX з'їзді КПРС було оголошено про припинення діяльності Комінформу.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. в жодному з урядів Західної Європи комуністів уже не було. Розкол Європи став реальністю.

План Маршалла. 5 червня 1947р. у промові перед студентами Гарвардського університету державний секретар США генерал Джордж Маршалл виклав план оздоровлення Європи. План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові "ін'єкції" в економіку Європи мали на меті фінансове та господарське оздоровлення і підвищення життєвого рівня людей. Американська допомога пропонувалась також соціалістичним країнам, у тому числі СРСР, але Радянський Союз не тільки не прийняв План Маршалла, а й, грубо нехтуючи правами східноєвропейських країн, які мали намір його прийняти (наприклад, Чехословаччина), не дозволив їм це зробити" 16 західноєвропейських країн - Велика Британія, Франція, Австрія, Бельгія, Данія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, котрі прийняли План Маршала, протягом 1948-1951 pp. отримали 17 млрд дол. Ці кошти допомогли відновити західноєвропейську економіку на новій науковій та технічній основі, відвернути небезпеку соціальних потрясінь. Разом із тим План Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, посилив їх економічний і військовий вплив. Водночас американська присутність в Європі жодною мірою не обмежувала незалежності або інтересів тієї чи іншої західноєвропейської країни.

Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн- Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. - ФРН. Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. - Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО; англ. South-East Asia Treaty Organization- SEATO)- військово-політичний блок, створений з метою стримування комуністичного впливу в Південно-СхіднійАзії. Оформлений договором, підписаним у Манілі (Філіппіни) 8 вересня 1954 р. представниками Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії, Пакистану (в 1973р. вийшов з організації), США, Таїланду, Філіппін, Франції (до 1974 р.). У вересні 1975р. було прийнято рішення про розпуск організації. В червні 1977р. СЕАТО припинила існування.

Організація Центрального договору (СЕНТО; англ. Central Theaty Organization - CENTO; до 1958р. - Багдадський пакт) - військово-політичний блок, спрямований на стримування комуністичного впливу на Близькому і Середньому Сходи Створений 1955р. у складі Великої Британії, Туреччини, Іраку (вийшов з організації в 1958р.), Ірану і Пакистану. Після виходу з організації у березні 1979р. Ірану і Пакистану за ініціативою уряду Туреччини СЕНТО припинила існування в серпні 1979р.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'язку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз- Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) - міжурядова організація економічного співробітництва країн соціалістичного табору. Створена в січні 1949р. за рішенням наради представників шести держав - Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини. В лютому 1949р. до РЕВ вступила Албанія, яка з 1962р. не брала участі в роботі організації, а в 1968 р. заявила про вихід з неї. До РЕВ увійшли також НДР (1950), Монголія (1962), Куба (1972), В'єтнам (1978). Підтримувала відносини з понад 60 міжнародними організаціями, з 1974р. мала статус спостерігача в ООН. Основні органи: Сесія (найвищий орган), Виконавчий комітет, комітети та постійні комісії, Секретаріат. Припинила існування в червні 1991 р.

Організація Варшавського договору (ОВД) - військово-політичний союз європейських держав з комуністичними режимами (1955- 1991). Створений на основі Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, укладеного у Варшаві 14 травня 1955р. Албанією, Болгарією, НДР, Польщею, Румунією, СРСР, Угорщиною і Чехословаччиною. 31962р. Албанія не брала участі в роботі органів ОВД, а в 1968р, денонсувала Варшавський договір. Створена на противагу НАТО Організація ставила за мету забезпечення безпеки країн - учасниць ОВД і підтримання миру в Європі, зобов'язувалася поважати незалежність, суверенітет і не втручатися у внутрішні справи одна одної та інших держав. Однак уже в 1956р. війська ОВД взяли активну участь у придушенні Угорської революції, а в 1968 р,- у насильницькому поверненні тоталітарного режиму в Чехословаччині. Держави - учасниці ОВД створили Об'єднане командування збройних сил, котре разом із Військовою радою і штабом управляло діяльністю Об'єднаних збройних сил. Найвищий орган ОВД - Політичний консультативний комітет. Договір укладався на 20 років з автоматичним продовженням на наступні 10 років для тих держав, які не денонсують його за рік до закінчення цього терміну. У квітні 1985 р. держави - учасниці ОВД підписали протокол про продовження дії договору ще на 20 років. Однак політичні перетворення в країнах Центральної та Південно-Східної Європи наприкінці 80-х років призвели до розпуску ОВД (зі липня 1991 р.).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угруповань, відбувалося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована.

Перша відкрита конфронтація СРСР зі своїми колишніми союзниками виникла у зв'язку з розколом Німеччини, зокрема внаслідок радянської блокади Берліна в 1948 р. Перекривши транспортні зв'язки Берліна із західними секторами окупації, СРСР протягом 10 місяців змушував західні країни здійснювати постачання своїх військ у Берліні та двомільйонного населення Західного Берліна за допомогою авіації. Найбільш драматично розвивалися відносини між СРСР і США у зв'язку з корейською війною. У червні 1950 р. війська Північної Кореї перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі і почали просуватися на південь. Війська США під прапором ООН надали допомогу Південній Кореї. На боці КНДР у війні брали участь китайські добровольці і радянські військові радники. Корейська війна продовжувалася з перемінним успіхом до 1953 р. і закінчилася розколом Кореї на дві країни. У Південно-Східній Азії у повоєнні роки ситуація також набула загрозливого характеру. Тут комуністи Північного В'єтнаму за підтримки СРСР і КНР вели кровопролитну війну проти французьких колонізаторів, які у 1954 р. зазнали поразки, і Франція була змушена залишити територію Індокитаю.

Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Дипломатична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період "холодною війною". Обидві держави готувалися до "гарячої війни", розглядали одна одну як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, але жодного разу не використали їх одна проти одної. Це пояснюється тим, що початково жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронтація стала фактом, то ні перша, ні друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачу-ваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовхувала обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

"Холодна війна" втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два військово-політичні й економічні угруповання, дві суспільно-політичні системи. Світ став біполярним. "Холодна війна" непосильною ношею лягла на економіку її учасників. Розпад СРСР 21 грудня 1991 р. значною мірою став наслідком підриву радянської економіки змаганням у "холодній війні".