Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Югославія (Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія)

Під час Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху партизанський рух. У листопаді 1942 р. тут утворилася Народно-визвольна армія (НВА) Югославії під командуванням комуніста, хорвата за національністю Йосифа Броз Тіто. Створене у 1942 р. Антифашистське віче народного визволення Югославії проголосило себе вищим законодавчим і виконавчим органом влади й утворило тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Новий уряд насамперед націоналізував промислові підприємства (до кінця 1945 р. понад 70 %) та провів аграрну реформу.

У листопаді 1945 р. після виборів до Установчих зборів (скупщини) влада повністю перейшла до рук комуністів, було ліквідовано монархію, проголошено утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ). До її складу увійшло шість республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, та два автономні краї - Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країни належали сербам. Прийнята в січні 1946 р. Конституція ФНРЮ узаконила однопартійну систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.

Тіто проводив самостійний політичний курс. Так, без погодження зі Сталіним він надавав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію. Але головною причиною радянсько-югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на межі 40-50-х років дещо іншої, ніж у СРСР, моделі суспільного розвитку - "самоврядного соціалізму". Сталін проголосив Тіто "агентом імперіалізму". Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій у 1948-1949 рр. під тиском Сталіна розпочало наклепницьку кампанію проти югославського керівництва. У вересні 1949 р. СРСР в односторонньому порядку розірвав договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 р. Відносини почали поступово нормалізову-ватися лише після приходу в СРСР до влади Хрущова.

Опинившись у міжнародній ізоляції (під тиском СРСР відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні країни), Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам-селянам. Було припинено прискорену індустріалізацію, підприємства передано в управління трудовим колективам. Поширилися ринкові відносини. Комуністична партія була реформована у Союз комуністів Югославії (СКЮ) за національно-територіальним принципом. З 1963 р. країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ).

У 60-х роках режим Тіто, залишаючись авторитарним за своєю суттю, зазнав подальшої лібералізації в економічному плані. Реформи 1966-1970 рр. розширили права підприємств, республік і країв щодо питань економіки й політики. У1974 р. була прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. Президентом СФРЮ довічно обрали Й. Тіто, який у цьому самому році став довічним головою СКЮ.

Однак весь час діяла "міна сповільненої дії" - міжнаціональні суперечності у СФРЮ й протиборство 6 республік і 2 автономних країв за державні пости, розподіл коштів, більшу самостійність тощо. Особливо обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї Косово. У1981 р. там відбулися заворушення, що спалахнули з новою силою навесні 1988 р.

Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 р. був запроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік ставав представник кожного з 8 суб'єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне нове керівництво використовувало власні повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема особливо загострилися суперечності між Сербією (православні) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією. "Штучне дитя" Версальської системи (СФРЮ була спадкоємницею довоєнної Югославії), утворене значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій - західної (Словенія і Хорватія), православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і мусульманської (Боснія та Герцеговина) - стало розпадатися. В республіках дедалі гостріше ставилося питання про самовизначення.

На виборах 1990 р. до республіканських парламентів перемогли прокомуністичні сили. Це означало загальмування ринкових реформ і згасання надії на перетворення Югославської федерації на конфедерацію. Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ припадали на червень 1991 р., коли Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська демократична співдружність на чолі з Ф. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером блоку "Демос" М. Кучаном, проголосили свою незалежність. У 1992 р. таке саме рішення прийняли Боснія та Герцеговина і Македонія. У квітні 1992 р. на уламках СФРЮ було утворено Союзну Республіку Югославія (СРЮ), до складу якої увійшли Сербія і Чорногорія. Сербія, де при владі залишався комуністичний уряд на чолі з С. Милошевичем, під гаслом збереження федерації розпочала війну з Хорватією.

Хорватські серби проголосили утворення на території Хорватії незалежної республіки Сербська Крайна. Поступово війна між Хорватією і Сербією поширилася на територію Боснії та Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а анклавами (регіонами), проголосили Боснію та Герцеговину мусульманською державою (1992). Немусульманське населення почало шукати допомоги у сусідів - сербів або хорватів, тому бойові дії розгорілися на всій території колишньої Югославії. У конфлікт були втягнуті й миротворці ООН, і війська НАТО. У 1995 р. за ініціативою анг-ло-американської дипломатії в США було підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни. Протягом 1996- 1998 рр. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак становище в регіоні ускладнилося внаслідок шовіністичної політики Сербії, яку очолили колишні комуністи, а також сепаратизму косовських албанців, які вимагали приєднання до Албанії. На початку 1999 р. ситуація досягла такої гостроти, що НАТО змушене було вдатися до крайніх заходів - застосувати військову силу і здійснити бомбардування Югославії. Ця акція була неоднозначно сприйнята у світі, зокрема засуджена Росією.

Після воєнних дій НАТО та вимушеної капітуляції керівництва СРЮ на чолі з С. Милошевичем югославське суспільство розкололося на прихильників тоталітарного курсу президента і прибічників демократизації та співробітництва із західними країнами. Загострення економічних, політичних і міжетнічних відносин в югославському суспільстві спричинило наростаючий спротив С. Милошевичу з боку демократичної опозиції.

На президентських виборах у СРЮ (у складі Сербії та Чорногорії) у вересні 2000 р. (президент С. Милошевич склав повноваження президента) перемогу здобув професор Белградського університету В. Коштуница. У червні 2006 р. конфедерація держав Союз Сербії та Чорногорія розпалася. 28-29 жовтня 2006 р. на референдумі було прийнято Конституцію Сербії, яка замінила Основний закон 1990 р. В січні 2007 р. відбулися вибори в парламент країни - Скупщину, 250 депутатів якої обираються на 4-річний термін. Націоналістична Сербська радикальна партія і колишня правляча Соціалістична партія опинилися в опозиції. Уряд сформували ліберальні партії, які отримали понад 50 % місць у парламенті, - партія президента Бориса Тадича, партія прем'єр-міністра В. Коштуници і рух "Дж-17" міністра фінансів країни М. Дин-кича. У 2008 р. президентом Сербії було обрано Б. Тадича, а прем'єр-міністром - Мірко Цвєтковича.

20 жовтня 2007 р. була затверджена Конституція Чорногорії, відповідно до якої Чорногорія є вільною демократичною державою соціальної справедливості, побудованою на засадах верховенства закону. Президент обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих таємних виборах. Законодавчу владу здійснює однопалатний парламент - Скупщина, до складу якої входить 81 депутат, термін повноважень яких - 4 роки. Виконавчу владу здійснює уряд, склад якого затверджує Скупщина за поданням президента.

Словенія, яка вийшла зі СФРЮ та отримала незалежність у 1991 р., стала у травні 2004 р. членом НАТО та ЄС. Голова Словенії - президент, який обирається кожні 5 років. Виконавчу владу забезпечують президенті кабінет міністрів. З грудня 2007 р. президентом Словенії є Данило Тюрк. Прем'єр-міністром, який призначається парламентом Словенії, з листопада 2008 р. є Борут Пахор.

Конституція Хорватії, прийнята в грудні 1990 р., була проголошена 25 червня 1991р. Хорватія- унітарна держава, парламентська республіка з президентською формою правління. Законодавчим органом є двопалатний парламент, який складається з палати округів і палати депутатів. Глава держави - президент.

Після розпаду Югославії в 1992 р. Чорногорія увійшла до союзної федерації з Сербією. Була створена Союзна Республіка Югославія (СРЮ). У 2002 р. країна отримала нову назву - Сербія і Чорногорія. Народний референдум у Чорногорії в травні 2006 р. підтримав відокремлення від Сербії і з червня Чорногорія формально проголосила незалежність. Президент Чорногорії обирається на 5 років. У травні 2003 р. президентом став Філіп Ву-джанович (у квітні 2008 р. переобраний на другий термін). У лютому 2008 р. за поданням президента однопалатний парламент - Асамблея - затвердив на посаді прем'єр-міністра Чорногорії Міло Джукановича.

Боснія та Герцеговина проголосила декларацію про незалежність від Югославії в березні 1992 р. Напруженість у міжетнічних і міжконфесійних відносинах поступово переросла у збройне протистояння. Впродовж майже трьох років на теренах Боснії та Герцеговини точилась жорстока громадянська війна між сербами, мусульманами й хорватами, в яку втручалися і Сербія, і Хорватія. У листопаді 1995 р. у Дейтоні (США) президенти Сербії, Хорватії та голова Президії Федерації Боснії та Герцеговини підписали угоду про припинення вогню й схвалили план поділу Боснії та Герцеговини. До жовтня 2007 р. міжнародні миротворчі сили забезпечували виконання Дейтонської угоди. Законодавча влада належить двопалатному парламенту - Скупщині, що складається з палати представників (Представницький дом) і палати народів (Дом народа). Депутати обираються на 4 роки. Виконавчу владу здійснює тріумвірат президентів (серб, хорват і босняк). Кожні

8 місяців відбувається ротація голови президентів. Президенти обираються на 4 роки. В жовтні 2006 р. членами тріумвірату були обрані: серб - Н. Радманович, босняк - Н. Силайджич, хорват - 3. Космич.