Історія України - Коваль М.В. - Розпуск Центральної Ради

Від уряду УНР чекали пояснень: чи умови окупації змінять його попередній курс, чи він залишиться незмінним. Розуміючи це, Центральна Рада 1 березня 1918 р. заявила, що все має бути так, як було: як віддала вона всю землю робочому народу, так на тім і стоїть, а закони, видані на користь робітників, також залишатимуться в силі. Рада готувалася до скликання проголошених III Універсалом Українських Установчих Зборів. Вони мали підтвердити її соціально-економічні реформи, поміж них соціалізацію землі. Було оголошено дату скликання — 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що пройшли наприкінці 1917 р. та на початку 1918 р., але не скрізь, бо перешкодила війна. З 301 депутата Установчих Зборів тоді було обрано 172 (поміж них 115 есерів, 34 більшовики, 9 представників єврейських партій сіоністського напрямку). Довибори у замирених тепер окупаційними військами районах планувалося здійснювати негайно.

Проте діячі Центральної Ради не враховували, що політична обстановка змінилася кардинально, Півмільйонна окупаційна армія самою своєю присутністю ліквідувала попередній стан революційної ситуації, за якого здійснювалися соціально-економічні реформи. Спираючись на солідарність буржуазно-юнкерського офіцерського корпусу кайзерівської і цісарської армій, поміщики перейшли в наступ на селянство і зажадали повернення конфісковано! власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні та безпосередньо до командування Другої австрійської армії з настійними вимогами примусити селян виплатити або одробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола руба поставили питання про скасування або перегляд робітничого законодавства. У багатомільйонному селянстві зросла активність більш заможних верств, настроєних поновити приватну власність на землю, тобто відмовитися од її соціалізації. Разом з тим незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких за умов окупації особливо різко погіршилося, знаходило вияв у партизанському русі, що поширювався, мов пожежа. Нарешті, природне в умовах громадянської війни та інтервенції послаблення державних інститутів, що їх Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхом, призводило до повсюдного хаосу й безладдя. Що далі, то більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.

Усі ці процеси не пройшли повз пильну увагу окупаційних властей, які розглядали ситуацію під одним кутом зору: як організувати вивіз з України матеріальних ресурсів? Наприкінці березня австрійський міністр закордонних справ отримав від них реферат під назвою "Наша політика на Україні", в якому були такі знаменні рядки:

"Досі ми обмежувалися військовою окупацією й прогнанням більшовицьких військ, управління ж краєм ми принципіально залишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаючись питання про його добру волю — є в стані постачити нам потрібні продукти або утворити такі умови, які б дали нам змогу добути ці продукти через закупку? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має правильної і певно працюючої організації. І це не може швидко перемінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція)^ в своїм розпорядженні".

Серйозний конфлікт між Центральною Радою та окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Значна площа під зерновими могла залишитися навесні 1918 р. незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків братися до засіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб урожай зменшився внаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, опублікованому 6 квітня без узгодження з українським урядом, що селяни під загрозою "заслуженої кари" не повинні перешкоджати поміщикам у засіві ланів. Міністр земельних справ М. Ковалевський на це відповів, що не може потерпіти втручання німецьких начальників у свою галузь, а тому подає у відставку. Мала Рада відставки не прийняла й опублікувала таку резолюцію:

1. німецьке військо закликане українським урядом на Україну для допомоги в справі заведення порядку і лише в тих межах, які зазначить уряд Української Народної Республіки;

2. ніяке самовільне втручання германського й австро-угорського вищого командування в соціально-політичне й економічне життя України не допустиме;

3. такі втручання, як наказ фельдм. Ейхгорна, можуть тільки дезорганізувати господарське життя на Україні, ускладнити соціально-політичні відносини І між іншим зробити неможливим виконання тих економічних договорів між УНР і центральними державами, котрі в ці дні виробляються і підписуються представниками згаданих держав".

Неприємний для Центральної Ради інцидент зовні не набув дальшого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили в українському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі. Ці сили знайшлися серед заможного селянства.

Починаючи з осені 1917 р. в корінних українських губерніях і на Катеринославщині став ширитися рух Вільного Козацтва. Почасти він спирався на романтизовані історичні традиції колишнього козакування, але мав і цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його прапорами гуртувалися селяни-власники, неприхильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам.

Серед селян, які прагнули відродити козацький стан" користувалася впливом українська демократично-хліборобська партія, заснована на Полтавщині у травні 1917 р. Вона організувала наприкінці березня 1918 р. в Лубнах хліборобський з'їзд, що мав широке відлуння в усій державі. В його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані земельними комітетами засоби виробництва. У порозумінні з поміщицькою Спілкою земельних власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед "хліборобів" швидко поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради одноособовою диктатурою сильної людини, вибраної з-поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. П. Скоропадського.

24 квітня фактичний керівник німецької адміністрації в Україні генерал В. Гренер вперше побачився з цим кандидатом на пост голови держави. За спогадами Скоропадського, під час цієї зустрічі німці висунули умови, на яких давали згоду підтримати майбутній український уряд: визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих Зборів, недопущення виборів у законодавчі інститути до "повного заспокоєння" краю, поновлення права приватної власності на землю, усунення від влади земельних комітетів і всіх "непевних елементів", оплата Україною перебування на її території німецьких та австро-угорських військ.

П. П. Скоропадський походив із старовинного роду. Засновником його був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708—1722 рр. був гетьманом України. Безпосередній предок П. П. Скоропадського, брат цього гетьмана Василь дослужився до чина генерального бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьманування Кирила Розумовського. Павло Скоропадський народився в 1873 р., виковувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований учбовий заклад при царському дворі — пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 р, українізував 40-тисячний корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. Щоб попередити поширення радянської влади на всю Україну після жовтневого перевороту, він зупинив збільшовизовані війська, що прямували з фронту на Київ, роззброїв їх і відправив до Росії. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного Козацтва України. Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста вкрай недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократії. Скоропадський змушений був залишити службу і зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного Козацтва утворили так звану "Українську народну громаду". Ця організація почала проштовхувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їх погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Скоропадський.

Сприяючи діям Скоропадського, окупанти внесли власну частку в підготовку перевороту. 25 квітня Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження німецьких воєнно-польових судів в Україні. В ніч на 27 квітня за його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбільш боєздатних військових частин УНР — дивізію синьожупаиників. Свого часу вона формувалася в Німеччині з військовополонених-українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися озброєні німецькі солдати, наказали всім підняти руки вгору (головуючий М. С. Грушевський цьому не підкорився), обшукали їх і заарештували двох міністрів.

Наступного дня Центральна Рада провела останнє засідання. Зранку в найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло з усіх губерній України майже 8 тис. делегатів. Коли у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки "Хай живе гетьман!" Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура "виборів" завершилась. У ніч на ЗО квітня прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради — галицькими січовими стрільцями — загинуло троє офіцер і в-гетьманців. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.