Історія України - Коваль М.В. - § 15. Петлюрівці, денікінці та більшовики на Правобережжі

Війна на два фронти

З появою денікінської загрози Правобережна Україна тимчасово опинилася на манівцях історичного процесу. Події в ній мали другорядне значення. Але без їх розуміння неможливо розібратися в тому, що стало відбуватися на цій території у 1920 р., коли вибухнула радянсько-польська війна і Правобережна Україна опинилася в центрі уваги всього світу.

Деморалізовані війська Петлюри не могли опиратися Червоній армії, хоча Раковський не мав змоги застосувати на Правобережжі великі військові сили. Уряд УНР змушений був покинути спочатку Вінницю, потім Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. Тут проти нього повернув зброю отаман Оскілко. Заколот не вдався, але призвів до ще більшої дезорганізації армії. Фронт тріщав, і на початку травня Петлюра зі своїм штабом і уряд УНР змушені були евакуюватися в Радзивилів.

Стосунки головного отамана і голови Директорії Петлюри з президентом Української Національної Ради ?. Петрушевичем у цей час загострилися. Петлюрівське військо, яке тіснили більшовики, не могло реально допомогти Західноукраїнській Народній Республіці в її виснажливій війні з військами Пілсудського. Крім того, Петрушевич ще розраховував на підтримку Антанти, а тому прагнув зберегти відстань між собою і Петлюрою. Як він знав, в очах антантівських дипломатів Петлюра був "більшовиком" (тобто екстремістом). Одначе керівництву Національної Ради і ЗУНР довелося гірко розчаруватися в позиції Антанти. Антанту не цікавила доля УНР . або ЗУНР. Допомогу, як у цьому раніше зміг переконатися Петлюра, вона надавала тільки Польщі Пілсудського, яка вважала західноукраїнські землі своїми, і Росії Денікіна, що заперечувала навіть існування української мови на тій території, яку звично називали Малоросією.

Петрушевич дістав нагоду переконатися в цьому, коли добре вишколена і споряджена у Франції армія польського генерала Галлера відразу після того, як її переправили в Польщу, з'явилась у Галичині. її поява призвела до цілковитого порушення рівноваги на українсько-польському фронті. За короткий час було ліквідовано організований опір українських військ на Холмщи-ні, а в середині травня поляки здобули Луцьк.

Смертельна небезпека, що зависла над українськими землями, знову зблизила між собою керівників ЗУНР і УНР. Але тепер вони змушені були вирішувати питання— який фронт ліквідувати: проти більшовиків чи проти Польщі? Катастрофа під Луцьком, де польські війська захопили величезні склади військового майна, поставила під сумнів саму можливість активних дій на обох фронтах без шансів здобути десь військове спорядження й свіжі підкріплення.

Ліквідація одного з фронтів була воєнною необхідністю. По суті, вона означала, що діячам українського національно-визвольного руху доводилося обирати, на захисті якої української території зосереджувати сили. Вони мусили розв'язати трагічну за всіх можливих вирішень проблему: залишити денікінцям або більшовикам (хто переможе!) Наддніпрянську Україну й об'єднати військові сили в боротьбі з Польщею Пілсудського, чи покинути західноукраїнські землі з тим, або спробувати здобути Київ. Слід сказати, Що для Петлюри проблеми не існувало. Він бажав боротися за УНР до кінця, тобто йти на всі можливі компроміси з Пілсудським. Цілком зрозуміло, що Петрушевич не міг поділяти таку позицію. Компроміс із Пілсудським означав для нього політичну смерть.

У травні — червні головний отаман спочатку в Радзивилові, а потім у Тернополі спрямував великі зусилля, щоб реформувати армію, перетворити її з напів-партизанської в справді регулярну. Довелося подолати ще один заколот — виступ отамана Балбачана, якого усунули від керівництва Запорізьким корпусом. Ображений отаман піднявся проти Петлюри, але був схоплений козаками корпусу, переданий військово-польовому суду і після тривалої затримки (як голова держави, Петлюра мав затвердити вирок, але не зважувався це зробити і таки не зробив) розстріляний.

Реформа піднесла боєздатність армії, і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької влади через експерименти з комуністичним будівництвом, щоб повернутися в Україну. На початку червня петлюрівські війська прийшли в рух і просунулися до лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський.

Тим часом Українську галицьку армію (УГА) тіснили польські війська. Щоб запобігти занепаду дисципліни в її рядах, Є. Петрушевичу було надано права диктатора. На початку червня він підготував наступ і в районі Чорткова УГА розгромила зосереджені там польські частини. Цю звістку українське населення Галичини зустріло з великою радістю. З'явилося близько 90 тис. добровольців з вимогою зарахувати їх в армію. Але вдалося прийняти лише шосту частину добровольців: не вистачало зброї. Через брак набоїв довелося припинити й наступ.

Об'єднання петлюрівської і галицької армій. Проти військ Петлюри, що наступали, Антонов-Овсієнко кинув резервні частини, поміж них призначені для допомоги радянській Угорщині: мадьярський полк, два полки бес-сарабців, які перейшли через Дністер після невдачі Хотинського повстання, вінницький інтернаціональний полк. Підготовку до контрнаступу здійснював безпосередньо наркомвоєнмор УСРР М. І. Подвойський, котрий прибув на Правобережжя.

Контрнаступ розпочався з двох різних напрямків. Подвойський прагнув відрізати противника од Збруча, щоб перешкодити можливій допомозі Петлюрі з боку галичан, а потім оточити і знищити армію УНР. Жорстокі, але безрезультатні бої невдовзі припинилися.

З липня (якраз цього дня Денікін оголосив про похід на Москву) контрнаступ поновився. На проскурівському напрямку радянські війська дістали перевагу, захопили Проскурів і створили загрозу Кам'янець-Подїльському. Але праве крило петлюрівської армії успішно наступало на сході й захопило спочатку Могилів-ПодІльський, а відтак Жмеринку. Маючи можливість підтягнути резерви, радянське командування відбило Жмеринку у виснаженої й цілком відірваної од джерел постачання зброєю петлюрівської армії. Над нею зависла загроза знищення: відступати було нікуди, територію ЗУНР повністю окупувала Польща.

Якраз у цей час керівники Польщі дістали дозвіл Ради держав Антанти продовжити воєнні операції аж до Збруча, тобто на території, що належала царській Росії. Виникла ситуація, коли армії Петрушевича також нікуди було податися. Керівник ЗУНР зважував різні варіанти й навіть намагався порозумітися з Румунією, але безуспішно. Румунський уряд окупував частину земель ЗУНР (Північну Буковину) і зовсім не бажав, щоб 45-тисячна, загартована в тривалих боях Українська галицька армія з'явилася на його території. Після цього Петрушевич зняв свої заперечення про передачу армії Петлюрі. Об'єднання обох українських армій відбулось у вимушеній ситуації.

Самі бійці УГА І навіть її керівництво прагнули такого об'єднання. Перша бригада галичан перейшла Збруч із власної ініціативи вже 8 липня. Завдяки цьому радянське командування зупинилося перед Кам'янцем, щоб не потрапити в мішок між українськими арміями. 15 липня штаб петлюрівської армії дістав повідомлення такого змісту:

"З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької армії (перевага сил на боці поляків, а головне — брак мушкетних і гарматних набоїв) вся Галицька армія і галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну".