Історія України - Коваль М.В. - Виробниче змагання

Якщо вивчати історію індустріалізації по газетах, в око впадають численні патріотичні починання робітників та інженерно-технічних працівників у виробничому змаганні, спрямованому на дострокове виконання першої п'ятирічки, самопожертва тисяч і тисяч ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, щоб найшвидше побудувати економічний фундамент соціалізму.

Почавши з суботників періоду громадянської війни, виробниче змагання наприкінці 20-х рр. перетворилося на масове, відоме як ударницький рух. З'явилися повідомлення про зростаючу кількість ударних бригад, а потім — ударних цехів і навіть ударних заводів і фабрик. За ініціативою робітників шахт "Центральна" і "Північна" тресту "Артемвугілля" 31 січня 1929 р. було укладено перший у країні "договір на соціалістичне змагання". 9 травня того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про соціалістичне змагання фабрик і заводів", у якій зазначалося, що змагання — не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним — на партію. Проте його економічна ефективність стала зменшуватися вже наступного року, а поліпшувалися тільки паперові показники. Відсутність економічних стимулів давалася взнаки.

Голова Держплану СРСР Г. М. Кржижановський вказував у цей час на граничну напруженість матеріального і фінансового балансів, викликаних підвищенням темпів виробництва, і підкреслював, що це виключає будь-яку можливість дальшого форсування індустріалізації. Та Сталін і Куйбишев уже готували нові поправки до затвердженого плану. В липні — серпні 1929 р. було прийнято ряд постанов ЦК ВКП(б) щодо прискорення темпів розвитку чорної і кольорової металургії, деяких галузей машинобудування, хімічної промисловості.

Плануючи прискорення темпів, В. В. Куйбишев та його команда технократів сподівалися на те, що робітничий клас без будь-якого матеріального стимулювання, лише завдяки своїй високій свідомості забезпечить виконання підвищених завдань. І справді, гасло прискорення, яке викликало величезну стурбованість у М. І. Бухаріна та інших поінформованих керівників, у робітничому класі було зустрінуте цілком позитивно. У серпні 1929 р. делегація Луганського паротягобудівного заводу, що приїхала в Москву для обміну досвідом ударної роботи, викликала робітників столиці на змагання за дострокове виконання п'ятирічок. Ініціативу луганських робітників підтримала газета "Правда". Так народилося гасло "П'ятирічку — за чотири роки!". Його підхопили трудящі всієї країни.

XVI з'їзд ВКП(б) (1930 р.) звернувся до робітничого класу із закликом взяти активну участь у плануванні виробництва. Колектив Ленінградського машинобудівного заводу ім. К. Маркса одним із перших переглянув затверджений трестом промфінплан і запропонував зустрічний, більш напружений варіант цього плану. Почин ленінградців доповнили робітники Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча, які організували зустрічне планування по змінах. Надалі на передових підприємствах почали розробляти техпром-фінплани—зустрічні плани, підкріплені конкретними технічними розрахунками й раціоналізаторськими пропозиціями. В Україні один із перших техпромфінпланів склали робітники та інженерно-технічний персонал Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. І. Петровського.

Технічні зрушення, якими супроводжувався розвиток промисловості в першій п'ятирічці, вимагали прискореної підготовки кадрів кваліфікованих робітників. Щоб не уповільнити темпів, було прийнято рішення готувати кадри безпосередньо на виробництві. Звичайно, ця прискореність приводила до частих випадків поломок устаткування і аварій на підприємствах, погіршення якості продукції. Отже, треба було не тільки швидко, а й якісно оволодівати новою технікою.

11 травня 1932 р. вибійник горлівської шахти "Кочегарка" М. О. Ізотов виступив у газеті "Правда" з розповіддю про свої методи високопродуктивної праці, якими, на його думку, можуть оволодіти всі. Ізотов розповів, що навчив професії вибійника десятьох шахтарів. Завдяки розгортанню ізотовського руху вдалося за короткий строк підготувати на виробництві сотні тисяч кваліфікованих робітників.

У 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п'ятирічки—за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 р.). 1933 р. став розглядатися як перший рік другої п'ятирічки. Одначе при співставленні натуральних показників першого п'ятирічного плану з обсягом виробництва у 1932 р. виявляється, що виконати п'ятирічку не вдалося. З окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва взагалі не було досягнуто в довоєнний час.

Підтримувана державною статистикою легенда про дострокове виконання першої п'ятирічки міцно трималася в історичній літературі. Насправді ж у 1932— 1933 рр. в економіці країни склалося неймовірно важке становище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної зацікавленості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-грошових відносин — усе це поставило країну перед економічною катастрофою. Сталін не спромігся відвести катастрофи, хоча йому вдалося перенести її вістря на село.

Після 1933 р. політика комуністичного штурму припинилася. На другу п'ятирічку були запропоновані середньорічні темпи приросту промислової продукції в розмірі 13—14 %. Це мало своїм наслідком пом'якшення народногосподарських диспропорцій. Стало можливим приділити більше уваги проблемам освоєння нової техніки, підготовці кваліфікованих кадрів, ліквідації збитків.

Зачинателем руху на зниження витрат виробництва в промисловості стали працівники Макіївського металургійного заводу. Щоб відмовитись од державної дотації, вони повинні були зекономити на запланованому в 1935 р. обсязі виробництва 32 млн. крб. Вони зекономили більше й одержали за підсумками року майже 10 млн. крб. прибутку. За їхнім прикладом у чорній металургії та в деяких інших збиткових галузях розгорнулася боротьба за зниження собівартості продукції.

У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати "виводилівку", тобто "стелю" в заробітках. Запроваджувалося правило — скільки виробив, стільки й заробив. Цим самим розв'язувалася ініціатива робітничого класу в підвищенні продуктивності праці. Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу продовольчих товарів через магазин створив можливість витратити додатково зароблені гроші і тим самим сприяв підвищенню матеріальної зацікавленості у праці. Наслідком цього стало розростання стаханов-ського руху.

У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти "Центральна-Ірміне" в Кадіївці (тепер — м. Стаханов) О. Г. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 тонни вугілля, тобто в 14,5 раза більше норми. Враховуючи те, що Стаханову кріпили лаву два робітники, які час від часу змінювалися (історія не зберегла прізвищ усіх співавторів знаменитого рекорду), справжнє перевищення норми було п'ятикратним. Незабаром стахановський рекорд перекрили інші вибійники. Абсолютний рекорд установив 1 лютого 1936 р. на шахті № 1 "Кочегарка" в Горлівці прославлений гірник М. І. Ізотов. За допомогою 12 кріпильників він нарубав 607 т вугілля.

Ефективність стахановського руху була високою. Якщо за перші три квартали 1935 р. Донбас заборгував 2,6 млн. тонн вугілля, то в останньому кварталі завдяки стахановському руху відставання було майже недолужене: річний видобуток мав становити 60 млн. тонн, а фактично дорівнював 59,7 млн. тонн.

Рекорди стахановців, одначе, були підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які розглядалися як саботаж або шкідництво.

У 1937 р. замість очікуваного зростання виробництва стався спад. У заробітній платі було поновлено "стелю", В обстановці масових репресій посилилася дезорганізація виробництва. Поширилася практика приписок, на під* приємствах з'явилися "липові рекордсмени", або, як звали їх у народі, "олівцеві стахановці".