Історія України - Коваль М.В. - § 29. Соціальна незахищеність людини

Складові структури населення

Процеси об'єктивного і суб'єктивного характеру, які відбувалися в житті суспільства, зумовлювали зміни в соціальній структурі населення. Розвиток народного господарства, надмірна індустріалізація України, керована з Москви, супроводжувалися значними кількісними та якісними змінами в складі робітничого класу. Його чисельність з 1928 по 1940 р. зросла з 1770 тис. чоловік до 4578 тис. чоловік, або в 2,6 раза.

Робітничий клас поповнювався як вихідцями зі свого середовища, так і представниками інших соціальних груп населення, насамперед селянства. При цьому найбільше селян вливалось у вугільну промисловість, найменше поповнювалися підприємства машинобудування, де потрібна була порівняно вища загальноосвітня й професійна підготовка робітників. Масове вливання до складу робітничого класу вихідців із села, а також жінок, непідготовленої молоді стримувало зростання кваліфікаційного рівня робітників. Цьому не сприяли також організація праці на фабриках і заводах, шахтах і будовах, ступінь її механізації. Головним тут залишалося використання мускульної сили робітника.

Глибокі соціальні зрушення відбулись у середовищі селянства. На рубежі 20—30-х рр. сталінщина здійснила примусову колективізацію, яка на зміну дореволюційному розшаруванню селянства, що зберігалося і в перші пореволюційні роки (батраки, бідняки, середняки, куркулі), сформувала зовні єдину соціальну верству — колгоспне селянство. У 1940 р. вона становила майже половину населення республіки.

Одночасно здійснювалося насильницьке розкуркулювання, яке зачепило сотні тисяч селян разом із їхніми родинами. Значну частину їх було виселено за межі України. Під час цієї масової кампанії постраждало багато середняцьких, а то й бідняцьких господарств. Мільйони селян загинули від згубної для них хлібозаготівельної політики, яку вольовим, насильницьким методом здійснювала партійно-державна влада, від голоду 1932— 1933 рр. та масових безпідставних репресій, або самі змушені були залишити свої домівки й розійтися по містах

1 будовах. Отже, в процесі колективізації і розкуркулювання, проведення некомпетентної і ворожої щодо селянства політики було загублено найбільш здібних і заповзятливих господарів землі. Значно зменшилася чисельність сільського населення, демографічна ситуація набувала катастрофічних рис. Зокрема, у 1927 р. в сільській місцевості України народилося 650 тис. дітей, а в 1935 р.—трохи більше 80 тис. Було непоправно порушено побут і звичаї українського села, воно перестало існувати як особливе соціальне явище, як феномен.

Розширення в 20—30-х рр. адміністративного апарату вело до зростання чисельності службовців. їхня кількість з 1928 по 1940 р. збільшилася з 549 тис. майже до

2 млн. чоловік, або у 3,6 раза. Понад чверть усіх службовців того часу становили фахівці, як правило, люди з вищою або середньою спеціальною освітою, котрі, професійно займаючись розумовою працею, створювали матеріальні або духовні цінності.

Незважаючи на високі темпи підготовки дипломованих фахівців, їх гостро не вистачало в усіх галузях народного господарства. До всього якісний склад нових кадрів не завжди відповідав завданням індустріального будівництва, потребам соціального та духовного прогресу. Нестача фахівців відчутно загострювалася внаслідок сталінських репресій.

Проголошення демократизації суспільства та її реальність

На середину 30-х рр. ціною неймовірних зусиль народу було досягнуто певних успіхів у розвитку народного господарства. У сфері ж політичного розвитку суспільства не лише залишалося чимало нерозв'язаних проблем, а й спостерігався дедалі помітніший відхід од демократичних принципів. З одного боку, це зумовлювалося нерозвиненістю політичної свідомості й культури населення, з другого — сформульованою Сталіним "теорією" загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва, "теорією", яка на практиці призводила до нарощування безпідставних репресій проти дедалі ширшого кола чесних людей. Наслідком застосування цієї "теорії" було також поширення надзвичайних заходів на всю систему господарювання.

Широкі народні маси сприймали все це як необхідне в боротьбі проти тих, хто начебто прагне перешкодити поступу суспільства вперед, і самі трудилися чесно, з ентузіазмом. Вони й гадки не мали про злочинність людини, яку офіційно пропаганда представляла як "мудрішого з мудрих", як "батька народів".

За таких умов комісія, яку очолив Сталін, підготувала проект нової Конституції СРСР, затвердженої 5 грудня J 936 р. На її основі було розроблено Конституції союзних та автономних республік. Конституцію Української PCP прийнято ЗО січня 1937 р. У ній лише побіжно відзначалися національні, господарські та культурно-побутові особливості республіки, але до неї було включено всі положення Конституції СРСР.

Відповідно до цього Основного Закону було скасовано всі попередні обмеження у правах окремих категорій населення, вибори до Рад і народних судів ставали загальними, прямими й рівними за таємного голосування. Істотно розширювався обсяг прав і свобод громадян. Проголошувалися недоторканність особи і житла, таємниця листування тощо.

Проте існувала велика відмінність між проголошеними правами та свободами громадян і можливість їх реалізації. Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечували фактичного втілення в життя багатьох своїх положень, насамперед справжньої демократизації суспільства. Мало того, реальна практика тоталітаризму (диктатури) сталінщини перекреслювала демократичність Конституції. І хоча з трибун чимало говорилося про жи^ ву,творчість мас, переважна більшість дорослого населення була відсторонена од реальної участі в державних і громадських справах. За все це наше суспільство заплатило дорогу ціну: вже тоді визрівали й поступово зростали байдужість і соціальна пасивність багатьох людей.

Не захистила Конституція УРСР і від перекручень у здійсненні національної політики. Так, ще в 20-х pp. поступово під тиском Сталіна та його спільників, українізація стала розглядатися як вияв націоналізму. Проти' неї вели боротьбу свої, місцеві керівники республіканської партійної організації, яку ніколи аж до самої смерті Сталіна не очолював жоден з українців. Помітного удару по українізації було завдано з прибуттям у січні

1933 р. до Харкова й обранням другим секретарем ЦК КП(б)У П. П. Постишева—особистого посланця Сталіна, якому той надав надзвичайні повноваження. Разом із ним в Україну прибуло багато членів партії з Росії, які зайняли високі республіканського і обласного рівнів посади. Практично повністю оновився керівний склад органів ДПУ, що його очолив В. А. Балицький, який знову прибув в Україну. Тоді ж активізувалися розгром української науки і культури, знищення українських партійних кадрів. Незабаром було ліквідовано всі українські школи, клуби, газети тощо за межами республіки.

Прихід у січні 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова ознаменувався квітневою постановою ЦК, в якій створення в Україні навчальних закладів національних меншин вважалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, тому їх визнано "недоцільними і шкідливими". Невдовзі вони були закриті, а наступного року ліквідували національні райони й національні сільські та містечкові Ради.

Згодом ці та інші деформації суспільно-політичного життя й національних відносин призвели до падіння престижності всього українського, передусім мови. Посилилися вияви національного нігілізму, заперечення, навіть ігнорування культури свого народу, що згодом ставало дедалі помітнішим у різних сферах життя, особливо в містах. То були наслідки політики сталінізму, яка здійснювала відвертий поворот від українізації до жорсткої лінії на русифікацію.