Історія України - Коваль М.В. - § 41. Суперечливі процеси у розвитку культури і науки

Пошуки шляхів удосконалення народної освіти

Завдання, що поставали перед республікою в розвитку соціально-економічного життя суспільства, вимагали значного піднесення культурно-технічного рівня усіх трудящих, а це передусім вимагало вдосконалення системи народної освіти.

Значна увага в Україні приділялася запровадженню загальної середньої освіти. Відбувалося зростання чисельності учнів і вчителів. З 1956 р. було скасовано плату за навчання в старших класах. У другій половині 50-х рр. почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. На середину 60-х рр. їх у республіці налічувалося 533, а чисельність учнів у них становила 212,3 тис.

Найбільш помітно спроби реформувати систему навчання виявилися в законі про народну освіту, схваленому Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. відповідно до аналогічного закону, прийнятого Верховною Радою СРСР. За основу було взято принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Та через те, що реформа школи передбачала не стільки творчі, демократичні методи її здійснення, скільки адміністративні, казенні, політехнізація навчального процесу відбувалася повільними темпами. Реформа недвозначно проголошувала русифікаторські ідеї.

Невирішеною проблемою залишалися основні принципи виховного процесу, школа продовжувала дотримуватися того, що єдино вірним шляхом виховання підростаючого покоління є виховання через колектив, підкорення дитини його волі, диктатові. У цій концепції залишалося мало місця для індивідуального виховання, не враховувалася особистість учня, не бралися до уваги зацікавлення окремого школяра. А без цього не може бути й згуртованого колективу. Саме ці ідеї обстоювали й запроваджували на практиці видатний педагог В. О. Сухомлинський, учительський колектив Павлись-кої середньої школи Кіровоградської області, директором якої він працював з 1946 р. до кінця свого життя,' інші вчителі-новатори.

Проблеми, які не вирішувалися в системі шкільної освіти та професійно-технічного навчання, значною мірою позначалися на роботі вищої і середньої спеціальної школи. Кількість дипломованих фахівців, що їх готувала вища школа, в основному задовольняла потреби народного господарства. Протягом 1956—1965 рр. кількість осіб з вищою та середньою спеціальною освітою зросла в Україні майже в 2,5 раза. Різні галузі народного господарства, науки і культури одержали чимало кваліфікованих фахівців. Та в цілому професіональний рівень випускників вузів республіки не відповідав розвиткові науки і техніки.

Назріла нагальна потреба значно піднести рівень роботи вищої і середньої спеціальної школи. З цією метою було здійснено реорганізацію технікумів і вузів, розширено підготовку фахівців з нових галузей науки і техніки. Промисловим підприємствам, колгоспам і радгоспам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати у вузи здібну молодь. Для найбільш підготовлених випускників середньої школи та профтехучилищ встановлювалися пільги.

На базі вузів при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Однією з форм підготовки інженерно-технічних кадрів з персоналу підприємств стали заводи-втузи, як це було в 20—30-х рр. Широко застосовувалися такі форми суспільно-корисної праці студентів, як їхня участь у народно-господарських будовах під час літніх канікул, робота в студентських проектно-конструкторських бюро тощо. Вживалися заходи щодо підвищення теоретичного рівня майбутніх спеціалістів. Одначе вдосконалення вищої і середньої спеціальної освіти залишалося актуальним завданням і в подальшому.