Історія України - Коваль М.В. - Політика заборон у художній творчості

Головною темою, творча розробка якої офіційно заохочувалася в літературі й мистецтві, була боротьба — класова, збройна, за виконання виробничих планів, за врожай, за піднесення продуктивності праці тощо. А головними героями виступали насамперед переможці й переможені — чи то у війнах, чи то у мирному житті.

У творах письменників, як того вимагала система, звучали революційні мотиви, розповідалося про подвиги народу у Великій Вітчизняній війні, відображалося життя села, а також процеси, що відбувалися в робітничому середовищі. Було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання. Поміж них романи

О. Гончара "Собор", "Циклон", "Бригантина" та ін., М. Стельмаха — "Дума про тебе", "Чотири броди", новаторська поезія I. Драча, публіцистично спрямовані вірші Б. Олійника, пристрасна поезія Д. Павличка, літературні твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін. На жаль, до читача практично не доходили сміливі поезії В. Стуса, літературно-критичні та публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Офіційна влада вважала творчість цих людей шкідливою для народу і забороняла її.

Водночас масовими тиражами видавалася сіра, позначена штампом література, яка свідчила про низький рівень професіоналізму авторів. Ці, а також інші проблеми літературного процесу в Україні були предметом багатьох розробок критиків-літературознавців І. Дзеверіна, М. Жулинського, В. Дончика та інших, хоча на їхню творчість суттєво впливала атмосфера диктату з боку літературознавчого керівництва республіки.

Незважаючи на постійний тиск системи, на всілякого роду заборони, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя республіки, країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й вказував на причини такого становища. Так, у "Червоному соло" наприкінці 60-х рр. М. Данько слушно зауважував деяким письменникам: "Своїм мовчанням, невтручанням, байдужістю, дурною глухотою, зневірою, бездумністю сліпою ти люте зло привабиш на поріг".

У своїх художніх творах О. Гончар розкрив небезпечні явища, які зароджувалися у суспільстві й незабаром перетворилися на серйозні життєві проблеми, на "мерт-вущі води застою" (вислів, який він ужив ще в 1966 р.). Та до голосу письменника не прислухалися. Більше того, коли в 1968 р. було опубліковано роман "Собор", відразу ж почалося його організоване шельмування. Тодішній перший секретар Дніпропетровського обкому компартії України О. Ф. Ватченко упізнав себе в одному з негативних персонажів. Розраховуючи на свою всесильність, підтримку Брежнєва та згоду Шелеста, він розгорнув шалену кампанію проти автора і його твору. Митця було грубо усунуто від керівництва Спілкою письменників України.

Тяжкою в ті роки була доля не тільки в "Собора".

Одним із перших змалював модель застійного суспільства В. Дрозд у романі "Катастрофа" (1969 р.), що був підданий нещадній критиці як ідейно хибний. Така ж доля спіткала й твір І. Білика "Меч Арея". Своєю книгою "Інтернаціоналізм чи русифікація?" кинув сміливий виклик ідеологічній машині, яка ретельно перемішувала всі нації, І. Дзюба. І через це на тривалий час став невгодним. Багато років не міг друкуватися І. Чендей після виходу в світ його збірки повістей та оповідань "Березневий сніг" (1968 р.), у якій, насамперед у повісті "Іван", йшлося про суперечності життя, за що її кваліфікували як "наклеп на радянську дійсність".

До поетів, яких так і не змогли примусити замовкнути, належить В. Голобородько — "надія української літератури", як його назвав О. Гончар. Народився він на Луганщині в 1945 р. Ще студентом писав вірші, за які юнака виключали то з одного, то з другого вищого учбового закладу. Ґрунтовний аналіз і високу оцінку світобачення В. Голобородька дав І. Дзюба ще в 1965 р. Та офіційні власті дотримувалися іншої думки. Внаслідок цього поетові довелося покинути Київ і вирушити, так би мовити, "у внутрішню еміграцію" — переїхати на постійне місце проживання в рідне село Адріанопіль. Там з 1974 р. він став працювати на шахті, через рік — у радгоспі. Перша збірка віршів, створена ще в 60-і рр., в Україні не була видана. Вона побачила світ у 1970 р. в Парижі під назвою "Летюче віконце". В. Голобородько став знаним у світі, а сусіди, що живуть через тин, не читали жодного його рядка. Це також наслідок більшовицького володарювання над розумом громадян.

Розправи з письменниками, політичні арешти розпочалися в ті роки, коли першим секретарем ЦК компартії України працював П. 10. Шелест, який любив показати себе захисником мистецьких талантів, і продовжувалися при новому політичному керівникові — В. В. Щербицькому.

Одночасно відверто заохочувалися фальсифікація дійсності, оспівування всезагального благоденства. Ті, хто пильнував культуру, зокрема секретар ЦК компартії України з питань ідеології В. Ю. Маланчук та його апарат, директивними вказівками визначали шлях її розвитку, вели ретельні пошуки і реєстрацію "ідеологічних збочень". У виступі В. В. Щербицького на квітневому (1973 р.) пленумі ЦК компартії України надумано відзначалося, що в ряді публікацій були відступи від класових партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів, виявлялися національне чванство й обмеженість, з Ідейно хибних позицій самобутності висвітлювалося історичне минуле українського народу.

Подібні накреслення вкупі з репресивними акціями завдавали шкоди творчому життю в республіці, негативно позначалися на літературному процесі, придушили післясталінське відродження. Через неприйняття догматичного мислення на багато років змушена була замовкнути талановита поетеса Л. Костенко, у 1980 р. вдався до самогубства Григір Тютюнник, у 1981 р.— В. Близнець.

Адміністративно-командна система по суті вбила літератора, перекладача, правозахисника В. Марченка. Валерій Веніамінович народився у Києві в 1947 р. Навчався в КДУ на факультеті філології, водночас студіював тюркську групу мов. У 1970—1973 рр. працював у газеті "Літературна Україна", вчителював, займався перекладами, журналістською та науковою діяльністю. Під час арешту в 1973 р. йому інкримінувалося виготовлення статей про занепад національної культури в Україні. Київський обласний суд кваліфікував це як антирадянську агітацію й пропаганду І, незважаючи на слабке здоров'я, засудив В. Марченка на 6 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання.

Після відбуття покарання він повертається до Києва, де продовжує літературну й правозахисницьку діяльність, публікується за кордоном. За це у 1983 р. його знову заарештовують. Київський міський суд — як суд середньовічної інквізиції — засуджує смертельно хвору людину до 15 років каторги. Іменем "Української Радянської Соціалістичної Республіки" В. Марченка десятки днів зумисне пересилають з одного етапу на другий, поки людину не доконали остаточно.

Із Спілки письменників України під час чергової чистки було виключено І. Дзюбу, Г. Кочура, М. Лукаша, Б. Чичибабіна. Позбавлено членства і в Спілці І в КПРС й вислано за кордон В. Некрасова. У таборах як "націоналісти" і "антирадянщини"—хто вперше, а хто вдруге — опинилися О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо та ін.

Життєвий шлях кожного з цих літераторів логічно привів їх до участі в національно-визвольному русі. Ще на початку 60-х рр. у літературних колах значним авторитетом користувався І, Світличний. Навколо нього гуртувалася молода прогресивна інтелігенція. Народився він у 1929 р. на Луганщині. У 1962 р. закінчив Харківський університет, працював в Інституті літератури АН УРСР. Виступав зі статтями та рецензіями в радянських газетах і журналах, присвячуючи багато уваги творчості молодих поетів. За свою публіцистичну діяльність у 1965 р. був заарештований, проте внаслідок широких акцій протесту як в Україні, так і за рубежем після восьмимісячного ув'язнення був звільнений. Через заборону друкувати свої праці в періодичній пресі України виступав зі статтями в закордонних виданнях. Працював як перекладач з французької мови. У 1972 р. заарештований вдруге й засланий у табори.

Літературний критик і публіцист Є. Сверстюк народився у 1928 р. в с. Сільце Горохівського району Волинської області в селянській родині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, а в 1956 р.— аспірантуру. Був учителем, інститутським викладачем, редакційним працівником, науковцем. Як літератор дебютував у гурті шестидесятників. Автор багатьох віршів, поем, перекладів, десятків наукових і літературно-критичних публікацій. За такі самвидавівські праці, як "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється" та ін., у 19/2 р. був заарештований і засуджений на 7 років таборів та 5 років заслання.

Юрій Васильович Бадзьо закінчив із золотою медаллю десятирічку й з відзнакою — університет. У студентські роки зробив моральний громадянський вибір — викривати соціальну й національну несправедливість. Кілька років учителював, навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Активно друкував серйозні літературознавчі статті й наукові розвідки з національного питання. Водночас входив до ради Клубу творчої молоді, брав участь у громадських дискусіях, поетичних вечорах, які сприяли формуванню громадянської та національної свідомості у слухачів. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі "Україна" разом із своїми однодумцями бере участь у політичному мітингу протесту проти масових арештів Того року. За ці сміливі вчинки його позбавляють можливості наукової роботи в інституті, виключають з партії, він на тривалий час стає безробітним. В ті роки Ю. Бадзьо досліджує проблеми національно-культурного становища українського народу в складі СРСР, тоталітарний характер радянського суспільного ладу тощо. Нову хвилю масових арештів 1972 р. Ю. Бадзьо оцінює як наступ неосталінізму з метою розгрому національного відродження в Україні. Діяльність літератора кваліфікується як "наклепницькі вигадки щодо національної політики в СРСР", у 1979 р. його заарештовують і засуджують на 7 років табору суворого режиму та 5 років заслання.

Високо оцінював громадянську позицію ряду українських письменників А. Д. Сахаров. Він, зокрема, виступив на захист В. Стуса — не тільки талановитого поета, а й благородної, кришталево чесної людини. Народився Василь Семенович у Донецьку. Після здобуття вищої освіти працював учителем, навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Після участі у відомому мітингу-протесті 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі "Україна" був звільнений з інституту. Його становлення як громадянина і поета відбувалося за умов, коли у суспільстві процвітали байдужість і страх, лояльні глухота і сліпота, рабська покора і полохлива благопристойність. Незважаючи на це, він органічно не сприймав фарисейство і облуду. Сформувався як поет тоді, коли таких у державних видавництвах та офіційній пресі вже перестали друкувати. Тому книжка поезій "Зимові дерева" була видана в Бельгії, що значно ускладнило його долю на батьківщині.

Піклування про демократію, про долю України, її народу, що знаходило свій вияв у його віршах, літературно-критичних статтях, листах, звернених у вищі партійні інстанції, слідчими органами було кваліфіковано як "наклепницькі вигадки на радянський устрій". За це поетові й присудили у 1972 р. 5 років позбавлення волі у таборі суворого режиму й 3 роки заслання. Після відбуття каторги у 1979 р. Стус повернувся до Києва, де продовжив лравозахисну діяльність. У 1980 р. його знову заарештували, визнали особливо небезпечним рецидивістом і визначили максимальне покарання — 10 років табору особливого режиму й 5 років заслання. І у в'язницях, і в таборах В. Стус поводив себе мужньо, гнівно заявивши своїм катам, що вони ніколи не зроблять із нього раба.

У листі від 12 жовтня 1980 р., адресованому "учасникам Мадрідської наради для перевірки Хельсінських угод, главам держав — учасників Хельсінського акта", А. Д. Сахаров розцінив вирок Стусу як ганьбу радянської репресивної системи й закликав письменників усього світу, своїх колег-учених, усіх, кому дорога людська гідність, виступити за скасування вироку Стусові, як і всім неправедно засудженим. На жаль, ні Стусу, ні іншим вирок не було відмінено. 4 вересня 1985 р. під час сухого голодування В. Стус помер, кинутий до карцеру.

Дедалі більше політизувалося мистецтво. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки соціальними та ідеологічними категоріями. А це не могло не позначитися на творчому доробку тих, хто вже сформувався як художник, на зростанні молодшого покоління митців та на сприйнятті глядачами і слухачами духовних здобутків українського мистецтва.

У республіці збільшувалася кількість театрів (за 1965—1985 рр. з 61 до 89), поміж них дитячих та юного глядача — більше, ніж удвічі, хоча їх було ще вочевидь недостатньо для такої населеної республіки, як Україна. В театрах ставилися п'єси української драматургії, щоправда, лише ті, в яких не зачіпалися вади нашого суспільного життя. До таких сюжетів керівництво республіки ставилося вкрай вороже і забороняло їх. На сцені йшла також класика, твори письменників інших республік СРСР та інших країн. Заслуженою любов'ю глядачів користувалися такі майстри сцени, як Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальський, В. Добровольський, А. Роговцева, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко та ін.

Але вабили глядачів переважно столичні театри, а також театри Одеси, Харкова, Львова, тобто ті колективи, які славилися своїми виконавцями, професійно формували репертуар, сміливо ставили п'єси гостросюжетного характеру, що відповідали духовним запитам трудящих. У багатьох провінційних театрах вистави відбувалися не-зрідка при напівпорожніх залах, що свідчило про недостатній рівень акторської майстерності їхніх колективів, бідність репертуарів.

Разом із тим новаторство в театральному житті суворо дозувалося згори. Тому вечори й дискусії з приводу шляхів розвитку театру, організовані молодими митцями, зокрема Лесем Танюком, або замовчувалися, або шельмувалися. Його участь у роботі клубу творчої молоді не могла сподобатися ідеологічним наглядачам. Внаслідок цього митець змушений був залишити Україну й переїхати до Москви, де скоро став одним із популярних діячів театру. Його ім'я у всесоюзній пресі з'являється поряд з іменами М. Захарова, О. Єфремова та інших артистів-новаторів, прогресивних театральних митців.

Внеском у скарбницю музичного мистецтва були опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Фі-ліпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, С. Сабадаша та інших композиторів. Але в ті роки помітним ставав вияв нігілізму до національної, на-родної музики, зниження інтересу до неї. Цьому сприяла офіційна заборона транслювання по радіо і телебаченню українських обрядових пісень, колядок тощо. Це також було наслідком перекручень у розумінні суті національного, насаджуваних ідеологічним апаратом партії. Так, любителі народної музики та співів, утворивши у 60-х рр. етнографічний ансамбль "Гомін", майстерно і з успіхом виконували обрядові пісні, відроджували колядки та купальські пісні. Керував ним відомий знавець фольклору й обрядовості Л. Ященко. Але партійні органи та КДБ побачили в творчості "Гомону" вияви т. зв. буржуазного націоналізму. Відтак розпочалося переслідування учасників хору, аж поки в 1971 р. його не було остаточно заборонено, а Л. Ященка виключено зі Спілки композиторів України. Такі розправи над українською народною піснею не могли не позначитися на ставленні до неї багатьох людей, які під тиском примушені були зрікатися своїх уподобань. Одночасно молодь республіки дедалі більший інтерес виявляла до тих музичних творів, які були популярними в багатьох країнах світу, а в нас проголошені як розтлінна буржуазна музика й заборонені.

Розвивалося образотворче мистецтво. В центрі уваги художників, скульпторів, графіків (як годиться на той час) перебували образ В. І. Леніна, тема народу-творця. Успішно в пій тематиці працювали М. Божій, В. Касіян, О. Лопухов, В. Бородай, С. Шишко та ін. Але заборони в духовній сфері не обминули й художників-новаторів. Одні з них були позбавлені можливості працювати, твори інших забороняли, а то й знищували, як це сталося з 200-метровою композицією скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачук і В. Мельниченко, що являла собою центральну частину меморіально-обрядового комплексу "Парк пам'яті" на Байковій горі в Києві. У різноманітних гріхах було звинувачено скульптора, живописця, графіка, етнографа, збирача творів народного мистецтва І. Гончара. З формулюванням "за антипартійну діяльність" його виключили з лав

КПРС, навісивши ярлики націоналіста та відступника од норм радянської дійсності.

Українські кіностудії випускали багато нових фільмів, постійно зростала кількість кінотеатрів та кіноустановок, проте чисельність кіноглядачів мала сталу тенденцію до зменшення. Причина полягала в значній кількості слабких фільмів, хоча кінематографісти й прагнули відійти од шаблонів. Набувало поширення започатковане О. П. Довженком поетичне кіно, що відображало національну самобутність українського народу. З'являлися фільми, створені за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка — "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною відзнакою".

Про злет українського кіноматографа заговорили за межами республіки й країни. Та його розвиток у цьому напрямі, якому не було аналогів у світі, в першій половині 70-х рр. було припинено, а його представники С. Параджанов, 10. Іллєнко, І. Миколайчук, Л. Осика зазнали гонінь. Як і К. Муратова, яка присвячувала свої фільми не дуже парадним сторонам нашого життя.

Найбільш моральних і фізичних тортур зазнав С. Параджанов, який на 15 років був відлучений од кіно. З них кілька років митець провів у в'язниці й на засланні. "У багнети" партійними функціонерами — делегатами XXIV з'їзду Компартії України був зустрінутий фільм "Білий птах з чорною відзнакою". Тільки присудження йому головного призу Московського міжнародного фестивалю в 1971 р. врятувало його творців від більш сум? них наслідків. За в'язничими мурами опинився кінематографіст і письменник Г. Снєгірьов — один із тих, хто в 70-х рр. виступав за оновлення суспільства.

Отже, поряд із досягненнями в літературі та мистецтві мали місце деформації, що зумовлювалися негативними процесами в усьому житті суспільства.