Історія України - Коваль М.В. - Підвищення суспільно-політичної активності населення

§ 48. Новий етап у розвитку національно-визвольного, демократичного руху

Підвищення суспільно-політичної активності населення

Впродовж семи десятиріч жоден з епохальних прогнозів Леніна не справдився — ні в матеріальній, ні в духовній сфері. Замість цього все суспільство заполонило гнітюче компартійне мислення. Лише в середині 80-х рр. у вищому партійно-державному керівництві країни почав прокидатися здоровий глузд. Ставало все очевиднішим, що необхідно кінчати з утопічним соціально-економічним експериментом, який тривав з 1917 р., постійно зазнаючи поразки за поразкою, і привів країну до кризового стану в усіх сферах життя, поставив її над безоднею катастрофи.

Про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному і духовному житті нашої країни вперше прилюдно було сказано на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС у доповіді М. С. Горбачова, якого у березні того ж року було обрано генеральним секретарем ЦК партії,

Одначе з самого початку фундатори перебудовних процесів, виходячи зі своїх комуністичних поглядів на суспільство, розраховували на здійснення лише косметичних заходів. Та з часом виявилося, що замало обмежитися хай навіть прискореними змінами в соціально-економічному житті країни. Вимагалася зміна всієї точки зору на соціалізм. Проте подібна концепція не влаштовувала тих, хто стояв при реальній владі, насамперед можливими наслідками для їхнього привілейованого становища. І вони поступово, відкрито чи завуальовано, але дружньо й настійно стали чинити опір, незрідка відчайдушний, усім прогресивним починанням, що одержали назву перебудови.

Після 1985 р. перед Україною, як і перед іншими республіками країни, з'явилася надія на злам існуючого тоталітарного устрою, виникла можливість національного відродження, досягнення свободи й незалежності — цієї універсальної загальнолюдської цінності.

З самого початку перебудови в республіці значно активізувалася творча енергія мас. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до критичної переоцінки досягнутого, пошуку нових підходів і шляхів розв'язання найрізноманітніших завдань. Трудящі сміливо висловлювали претензії до тих керівників партійних і радянських органів, які не виправдовували їхнього довір'я. Так, саме під тиском невдоволення мас у ряді областей республіки змушені були піти у відставку перші секретарі обкомів партії, деякі керівники державних установ і великих підприємств.

Одними з перших вписали нові сторінки в історію України, суспільно-політичного життя республіки львів'яни, зокрема під час масових мітингів і демонстрацій у 1988 р. Народні хвилювання розпочалися 13 червня у відповідь на заборону місцевих властей провести установчі збори Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. Обурені цим, жителі міста розпочали акції політичного характеру. Збираючись разом, вони обговорювали гострі соціальні й національні проблеми, висловлювали недовір'я керівництву ЦК КПУ, Львівського обкому партії та управлінню КДБ.

У відповідь на це влада вдалася до адміністративно-репресивних заходів та фізичних розправ. Поступово все помітнішим ставав опір процесам оновлення суспільства. Його чинили ті групи й окремі особи, які у перебудові вбачали загрозу своїм корисливим інтересам та привілейованому становищу в суспільстві. Внаслідок цього в Україні утворилася атмосфера протистояння, двобою між силами національно-демократичного відродження, з одного боку, і партійно-бюрократичним апаратом — з другого.

Адміністративно-командна система гальмувала будь-які прогресивні начинания. Навіть тоді, коли кризовий стан економіки країни став очевидний, з трибуни XXVII з'їзду компартії України (1986 р.) перший секретар її ЦК В. В. Щербицький продовжував запевняти, що економіка України зробила великий крок уперед. Таке проголошення бажаного за дійсне мало на меті будь-що стримати перебудову, віддалити час відповіді за фатальні прорахунки. А слід було відповідати і за напівколоніальне підпорядкування Москві, і за допущену наругу над природою колись квітучої України, і за спорудження поблизу Києва Чорнобильської АЕС, і за виявлену нерішучість і навіть боягузтво під час вибуху одного з її реакторів, і ще багато за що.

Населення України вже на початку перебудовних Процесів було переконане в необхідності відставки Щер-бицького, але вона все затягувалася. Це сталося лише на вересневому (1989 р.) пленумі ЦК компартії України, з трибуни якого лунали панегірики й бурхливі оплески на адресу багаторічного керівника республіки. Пост першого секретаря ЦК компартії України посів В. А. Іваш-ко, який, будучи обраним Головою Верховної Ради Української PCP навесні 1990 p., невдовзі змінив і цю посаду на місце заступника генерального секретаря ЦК КПРС.

Зростанню суспільно-політичної активності людей почасти сприяло вдосконалення виборчої системи, певна альтернативність у висуненні кандидатів у депутати під час виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. Самі ж вибори стали випробуванням авторитету партійного і державного керівництва республіки. Значна кількість секретарів партійних комітетів — від районних аж до ЦК, голів виконкомів Рад народниих депутатів різних рангів не було обрано народними депутатами СРСР.

З метою активізації перебудовних демократичних процесів в Україні одна по одній виникали громадські (неформальні) організації та об'єднання. У вересні 1989 р. з ініціативи київської організації Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР утворено масову суспільно-політичну організацію — Народний рух України за перебудову (НРУ), який протягом короткого часу набув авторитету у значної кількості людей. Його головою було обрано відомого поета І. Драча. До Руху ввійшли комуністи і безпартійні, комсомольці і священнослужителі, представники інтелігенції і робітників, люди різних національностей і політичних поглядів.

Вже на початковому етапі своєї діяльності ця нова організація здійснила чимало корисних справ. Відстоюючи право на своє існування за умов шаленого опору і тиску компартійних сил, Рух був організатором чи учасником багатьох масових акцій: мітингів, демонстрацій, відзначення дня злуки України, що відбулася у січні 1919 р., проведення ланцюгу єднання тощо.

Через рік відбувся II з'їзд (Всеукраїнські збори) Народного руху України, в якому взяли участь 2125 делегатів, що представляли майже 633 тис. членів цієї організації. Протягом року, що минув після першого з'їзду НРУ, ця громадсько-політична організація завоювала додаткові симпатії як в Україні, так і в світі, насамперед у колах української діаспори. Чисельність членів Руху більше ніж подвоїлася. З'їзд відбувався під гаслом: "Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України". Ця зміна орієнтирів, весь перебіг з'їзду, події поз'їздівського часу засвідчили дальше політичне розмежування, що відбувалося в Русі, певне непорозуміння його з окремими політичними партіями, а також відплив від Руху певної частки інтелектуальних сил.

До свого ПІ з'їзду (Всеукраїнських зборів), який проходив наприкінці лютого — на початку березня 1992 р., Рух прийшов, з одного боку, як організація, що весь свій авторитет поставила на підтримку президентської програми розбудови нової, незалежної України (Президент також заявив, що у проведенні своєї політики буде співробітничати з цією масовою організацією). З другого боку, певна частина членів Руху виступила за перетворення його в силу, опозиційну Президентові України.

Метою своєї дальшої діяльності Рух на цьому з'їзді визначив утвердження свободи і незалежності України, а відтак активізацію ініціативи крайових і районних організацій, місцевих осередків, яка має спрямовуватися на практичну участь в усіх сферах життя нової України. Для здійснення керівництва дальшою діяльністю Руху, згуртування представників різних поглядів і позицій, вироблення компромісних рішень з'їзд обрав трьох співголів — М. М. Гориня, І. Ф. Драча та В. М. Чорновола.

Наприкінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації "Зелений світ", яку очолив письменник, народний депутат СРСР Ю. Щербак. Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства "Меморіал", мета якого полягає у збереженні й увічненні пам'яті про жертви безпідставних репресій, надання допомоги тим, хто постраждав від сталінської сваволі й адміністративно-командної системи. Однією з акцій, що її провело це товариство разом з іншими організаціями, був міжнародний симпозіум "Голодомор 1932—1933 років на Україні" (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьох десятиріч замовчування аналізувалася небувала в історії людської цивілізації трагедія українського народу. Того року товариству було присвоєно ім'я Василя Стуса, а його головою обрали Леся Танюка.

На хвилі демократизації виникли десятки інших громадських організацій, зокрема молодіжних. Поміж них — Спілка незалежної української молоді (СНУМ), ряд студентських організацій. На основі студентського об'єднання "Громада", яке існувало з 1989 р., в грудні того ж року виникла Українська студентська спілка (УСС). Крім того, було створено такі впливові молодіжні організації, як Демократична спілка студентів (ДСС) та Солдатське братство.

У липні 1991 р., незважаючи на протидію Міністерства оборони СРСР та командування розташованих на території республіки військових округів, відбувся І з'їзд офіцерів-громадян України. 320 його делегатів, з яких більше половини становили офіцери дійсної служби, представляли всі області України та інші регіони країни. Вони майже одностайно дійшли висновку про те, що Україна повинна мати власні збройні сили. А кілька старших офіцерів тут же, на з'їзді, присягли "із сьогоднішнього дня служити Українській національній армії". З'їзд утворив Спілку офіцерів України (СОУ) — громадську організацію, головним завданням якої є творення парламентсько-правовим шляхом Збройних сил України та повернення на батьківщину офіцерів-громадян України з інших республік. Головою СОУ було обрано полковника В. Мартиросяна. На II з'їзді Спілки в листопаді того ж року було вже 790 делегатів, з них 81 % — офіцери діючої армії, а на III в квітні 1992 p.—918 делегатів.

У 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації й розмежування політичних сил — створення політичних партій, як правило, альтернативних комуністичній, а то й антикомуністичних.

Улітку 1988 р. Українська Хельсінська група перетворюється на спілку (УХС). Очолити її запропоновано Л. Лук'яненку, який іще перебував на засланні. У січні 1989 р. він повертається в Україну, а в квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УХС, які представляли її прибічників з усіх областей республіки, заявили про розпуск УХС і створення Української республіканської партії (УРП). її мета — створення Української незалежної соборної (об'єднаної) держави. І обраний головою партії Л. Лук'яненко, і майже кожний другий делегат того установчого з'їзду — колишні політв'язні адміністративної системи. Ця партія на травень 1992 р. налічувала понад 14 тис. чоловік. Вона має чітку організаційну структуру, значний досвід політичної боротьби, випробувані кадри. Тільки депутатами Верховної Ради України обрано 10 її представників.

На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії, що проголосила себе центристською, відкололося радикальне її крило на чолі з С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП обрано М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка.

З найбільш радикального крила тих членів КПРС, які попервах об'єдналися навколо Демократичної платформи, а згодом вийшли з лав компартії України, утворено Партію демократичного відродження України. У травні 1991 р. утворилася Конституційно-демократична партія України. Головними її принципами є відсутність насилля при реформуванні радянської системи влади, здоровий глузд, приватна власність на засоби виробництва тощо. Одночасно набували досвіду діяльності Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія зелених України (колишня асоціація "Зелений світ"), Соціал-демократична партія та інші. Таке зростання чисельності нових політичних партій свідчило не стільки про демократизацію суспільства, скільки про слабість демократичних сил та розбрат у їхньому середовищі.

Одначе невдовзі керівники ряду партій збагнули, що подрібнення й розпорошення зусиль справді демократичних сил, їхня відрубність не можуть бути їм на користь. Розуміння цього виявилося, зокрема, в утворенні Демократичного конгресу, установча конференція якого відбулась у Харкові 26—27 січня 1991 р. Частина учасників конференції свідомо пішла на компроміс й організаційно оформила коаліцію демократичних сил задля координації подальших дій.

Та час не засвідчив практичних результатів його діяльності. У пошуках ефективнішого впливу на реальне життя ряд політичних партій разом із діловими колами на початку 1992 р. заснували об'єднання демократичних сил "Нова Україна", яке сформувало "тіньовий" кабінет міністрів.

В Україні з'явилася й незвична для нас форма розв'язання конфліктів — страйки. Це означало, що на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас. До такої крайньої форми протесту вдалися, зокрема, шахтарі, коли переконалися, що їхні сподівання на соціальну справедливість не виправдовуються. Страйкарі вимагали невідкладного вирішення побутових питань і висловили недовір'я місцевим партійним, профспілковим і господарським керівникам за їхнє зволікання з упровадженням нових методів господарювання, розв'язанням соціальних проблем. Вжиті урядом соціальні й матеріальні заходи сприяли поновленню роботи на всіх шахтах республіки. Проте виконувалися не всі вимоги шахтарів, до всього робилося це дуже повільно, що й зумовило посилення напруженості серед трудівників галузі і нову хвилю страйків у 1991 р.

Піднесення суспільно-політичної активності населення пов'язано з виборами до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів у березні 1990 р. Під час передвиборної кампанії йшла гостра політична боротьба. Депутатський корпус було значно оновлено. До складу рад обрали чимало кандидатів від різних громадських Політизованих організацій, альтернативних офіційним властям. А в трьох західноукраїнських областях — Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській — нові політичні утворення одержали на виборах переважну більшість депутатських мандатів усіх рівнів, тобто прийшли до влади. Комуністичні депутати опинилися тут в опозиції.

В цілому переважну більшість у парламенті — дві третини з 450 депутатських місць — здобули представники державного і партійного апарату, господарські керівпики різного рангу. Поміж депутатів Верховної Ради УРСР немає жодного рядового колгоспника, вкрай обмаль робітників і лише 13 жінок. Отже, новообраний склад Верховної Ради Української PCP далеко не відповідає соціальному складові населення республіки. Головою Верховної Ради після від'їзду В. А. Івашка на роботу до Москви було обрано Л. М. Кравчука.

Після виборів суспільно-політична ситуація в республіці помітно ускладнилася. Так, у ряді місць Донбасу політичні н економічні функції брали в свої руки шахтарські страйккоми. В Києві активізувало діяльність керівництво Руху. В тих областях Західної України, що складають історичне утворення Східну Галичину, до влади прийшли представники громадських організацій, що об'єдналися в демократичний блок, який дедалі помітніше виявляв опозиційні настрої, що згодом переросли в заперечення всього, що було пов'язано з КПРС та комуністичною партією України.

Одного із зачинателів національно-визвольного руху в Україні В. М. Чорновола було обрано головою Львівської обласної ради народних депутатів. Під його керівництвом почалися політичні перетворення — департизація державних підприємств і установ, узаконення національної символіки, створення широкої мережі демократичної преси, організація об'єднання демократичних сил Галичини, а також реформування економіки — роздача селянам десятків тисяч гектарів землі, розбудова фермерства, спроби роздержавлення промисловості та ін.

Невдача, яка спіткала багатьох кандидатів у депутати від партійних організацій під час цих виборів, а також виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися раніше, масова критика на адресу окремих партійних функціонерів і в цілому партії викликали розгубленість у багатьох парткомах і первинних партійних організаціях, подекуди навіть паралізували їх. В ряді місць комуністи перестали сплачувати членські внески, сотні й тисячі членів партії почали залишати її ряди. Із заводів, шахт, учбових і науково-дослідних інститутів республіки, інших установ і організацій було виведено партійні комітети. Позиції комуністів у виробничих і творчих колективах помітно ослабли. Тільки протягом 1990 р. понад 200 тис. чоловік покинули лави компартії України.

Незважаючи на таку ситуацію, керівництво компартії України не поспішало з перебудовою своєї позиції, з передачею влади в руки рад і, що викликало особливо різке невдоволення людей, вкрай повільно розставалося з привілеями, здебільшого незаконними. Питання про привілеї — це не просто безтурботне життя представників апарату і керівного складу партійних та інших громадських і державних організацій за рахунок трудящих, це — питання про владу.

15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала не один — два дні, як це було раніше, коли депутати тільки одностайно голосували за закони, підготовлені апаратом, а 60 робочих днів. Протягом цього часу відбувалися обмін і боротьба думок, яка нерідко переростала в дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи, що засвідчувало відсутність як парламентського досвіду, так І політичної, а то й елементарної культури. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань сесії, а й навколо будинку Верховної Ради, по вулицях і площах Києва, ряду інших міст республіки.

У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана "група 239" ("За суверенну Радянську Україну"), в якій поряд із реально мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій.

Водночас внутрішня обстановка в республіці дедалі більше ускладнювалася, загострювалася й політизувала-ся. Дедалі настійніше ряд партій і угруповань заявляли про своє негативне ставлення до комуністичної партії, організовували кампанії громадянської непокори, одна з яких була приурочена до дня відкриття другої сесії Верховної Ради України. Переважна більшість населення республіки не брала в цьому участі. Але представники ряду партій і рухів, передусім молодь, провели мітинги й демонстрації. Серед цих акцій найбільш вражаючим було голодування студентів у Києві, розпочате 2 жовтня 1990 р. І хоча ця подія викликала неоднозначне ставлення, вона не залишила байдужими багатьох громадян республіки.

Враховуючи загрозу для здоров'я юнаків і дівчат, які голодували, досить помітний рух на підтримку студентів, послаблення й без того підірваного довір'я народу до вищих органів влади, Верховна Рада УРСР 17 жовтня ухвалила постанову про розгляд вимог студентів. По кожній із п'яти вимог було прийнято конкретні рішення — щодо проведення нових виборів до Верховної Ради, щодо військової служби громадян України, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки, щодо ставлення до Союзного договору та відставки Голови Ради Міністрів України В. А. Масола. Цим було покладено край студентському голодуванню-протесту. Невдовзі головою республіканського уряду було обрано В. П. Фокіна.