Історія України - Литвин В.М. - Розбудова Української держави наприкінці 1640-х - початку 1650-х рр.

Зборівська угода 1649 р. могла стати лише тимчасовим компромісом, зважаючи на те, що ані українська сторона, ані польська не були вдоволені ухваленими рішеннями й плекали надії коригування їх у вигідному напрямку вже найближчим часом.

Великі проблеми виникли з укладенням 40-тисячного козацького реєстру, адже насправді участь у походах 1648-1649 рр. брала, принаймні, в декілька разів більша кількість охочих. Масового характеру набувають селянські виступи, спровоковані поверненням до своїх маєтностей шляхти та намаганням реставрувати дореволюційні порядки. Внаслідок цього на кінець року в більшості випадків шляхті так і не вдається відновити свої володільницькі права й вона засипає скаргами короля та українського гетьмана. Проти політики компромісів з козацтвом рішуче виступали лідери "яструбів" у польському керівництві, очолювані князем Вишневеньким. Усе це перетворювало справу ратифікації угоди на вальному сеймі, що розпочався у Варшаві 22 листопада (н. с.) 1649 р., у справжню словесну війну. Шляхта усунула з тексту Зборівської угоди положення про ліквідацію церковної унії, про виділення київському православному митрополиту та двом православним єпископам постійних місць у сенаті (як це було зроблено для вищого католицького та уніатського духовенства) тощо.

Таким чином, український гетьман і його уряд потрапили у вельми непросту ситуацію, що вимагала прийняття надзвичайно зважених рішень. Адже відверте ігнорування зборівських постанов і прояви відкритої конфронтації з Варшавою загрожували відновленням війни, причому цього разу на боці короля цілком реально міг виступити кримський хан. Занадто ж активні спроби реалізації цих постанов могли призвести до внутрішнього конфлікту в Україні, до вибуху, як класифікував сам гетьман, "війни Русі з Руссю". Ще наприкінці жовтня 1649 р. гетьман скликає старшинську раду, яка ухвалює рішення розпочати складання козацького реєстру, але робити це таким чином, аби не спровокувати вибуху невдоволення виписчиків. З цією метою старшинам, які проводили перепис, рекомендується вписувати до реєстру насамперед родовитих козаків, а тих, хто до нього не потраплятиме, - залишати при козацькому війську обозними та військовими слугами. Не став Хмельницький і різко реагувати на факти перевищення фактичної кількості козаків у окремих полках (у Брашіавському полку Д.Нечая перебувало аж ЗО тисяч товариства!).

Мирна передишка, яку гетьманський уряд отримав за результатами Зборівського договору, дозволяє йому розпочати системну роботу з формування політико-адміністративної структури нового державного організму в Україні.

Уже реалізація заходів із впорядкування козацького реєстру дає змогу досягти збалансованості структурної побудови козацького війська, адже хоч козацькі полки залишалися різночисельними, проте в них уводилась чітка структурна побудова, уніфікувався командний склад тощо. Паралельно проходить формування адміністративного устрою території козацької держави. В його основу покладається принцип підпорядкування військово-мобілізаційним потребам. Унаслідок цього на землях Київського, Чернігівського та Брашіавського воєводств постає 16 політико-ад-міжстративних одиниць, а саме: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (згодом Вінницький) і Київський полки на правому березі Дніпра, та Переяславський, Кропивнянський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський - на лівому.

Утвердження козацького адміністративного устрою супроводжується становленням козацького судочинства, заснованого на козацькому звичаєвому праві. Відповідно - ліквідовуються гродські, земські, підкоморські та доменіальні (панські) суди і натомість постають суди генеральний, полковий, сотенний.

Зрив планів здобуття Україною незалежності за результатами літньої кампанії 1649 р. значною мірою був обумовлений провалом зовнішньополітичних планів гетьмана Хмельницького, зокрема щодо організації комбінованого удару на Польщу. Важко переживаючи цю невдачу, Богдан восени 1649 р. проводить ревізію зовнішньополітичного курсу Війська Запорозького і вносить до нього певні корективи. Крім московського напряму зовнішньополітичної діяльності Чигирина, на початку 1650-х рр. важливого звучання набувають стосунки з турецьким султаном. Розвиток турецького вектора міг гарантувати як військово-політичну підтримку султана, так і давав можливість через Стамбул здійснювати тиск на кримське керівництво, яке, як відомо, перебувало у васальній залежності віл Високої Порти. У середині року в листі до великого візира Хмельницький висловлює побажання прийняти протекторат Порти. Наприкінці року тодішній правитель Османської імперії Магомет IV надсилає в Чигирин свого посла із запевненнями в тому, що гетьман і Військо Запорозьке можуть розраховувати на султанську протекцію. Тоді ж гетьманський уряд укладає угоду з представниками султана про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем та про перебування в Стамбулі постійного представника гетьмана - резидента.

Вельми активною на початку 1650-х рр. була зовнішня політика Хмельницького в Придунайському регіоні. Там розташовувалися близькі сусіди України - православні Молдавія та Валахія і протестантська Трансільванія. Усі вони перебували у васальній залежності від Османської імперії та були у близьких стосунках з Річчю Посполитою.

Налагодження дипломатичних контактів із протестантською Трансільванією сприяло й зав'язуванню стосунків зі ще однією досить потужною регіональною силою, що була антагоністично налаштована до католицької Європи та мала серйозні політичні та територіальні претензії до Речі Посполитої, - Швецією. Завдяки перемогам шведського війська на чолі з Густавом Адольфом у Тридцятилітній війні, яка щойно завершилася в 1648 р., Швецьке королівство виросло в одну з наймогутніших європейських потуг. Починаючи з 1650 р., Хмельницький намагається залучити Стокгольм до війни з польським королем, сподіваючись, що наступ шведської армії на півночі Речі Посполитої, в районі королівських Прус у Помор'я, може суттєво допомогти Війську Запорозькому досягти успіхів на східних землях Корони Польської.

Загалом же активна дипломатична діяльність уряду Хмельницького на початку 1650-х рр. переконує в тому, що українське керівництво розглядало Зборівську угоду як певний проміжний етап, за яким неминуче настане пора нових збройних протистоянь з королем і Річчю Посполитою. А ще така активність переконливо вказувала на той факт, що гетьман стає фактично главою незалежної держави, яка проводить самостійну зовнішню політику, підпорядковану досягненню власних інтересів.