Історія України - Литвин В.М. - Розпад козацької України на два Гетьманати та розгортання громадянської війни

Непримиренна позиція О.Трубецького щодо пропозицій української сторони не могла не викликати в неї глибокого розчарування та обурення. Для того, аби пом'якшити негативні наслідки від переяславських подій, скликана гетьманом старшинська рада виряджає до Москви посольство, покладаючи на нього завдання анулювати неприйнятні для Війська Запорозького статті договору. Але візит завершується цілковитою невдачею.

Тим часом, з початку літа 1660 р., коли врешті-решт вдалося залагодити справу замирення зі Швецією, активну підготовку до нового походу в Україну розпочинає польське командування. Для того, аби випередити супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід.

17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В.Б.Шереметєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шереметєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Ти-моша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикриваючи тили головних сил і не даючи можливості татарам вторгнутися на українські землі - На полки Хмельницького покладалося також завдання завадити об'єднанню орди з коронною армією.

Затримка з початком походу та нескоординованість дій російських і українських військ призвели до того, що на початку вересня 1660 р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося об'єднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього утворилася величезна армія. Здійснивши блискавичний маневр, ця армія на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрила Шереметеву та Цицюрі шлях на захід.

У ході локальних сутичок, що розгорілися 15- 16 вересня, деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік. Шереметеву та Цицюрі вдалося відійти від Любара, але поблизу міста Чудні в українсько-російські війська були заблоковані.

Хмельницький заклав табір за 20 км від Чуднова, поблизу містечка Слободи ще (тепер село Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Скориставшись із цього, польний гетьман Любомирський, залишивши частину військ пильнувати табір Шереметева, на чолі вибраних військ перед світанням 7 жовтня здійснив блискавичний марш до Слободищ і з ходу атакував супротивника. Зважаючи на динамізм дій Любомирського, йому вдалося завдати українським військам відчутних втрат (загинуло близько 4 тисяч осіб), однак, з огляду на приблизну рівність сил, становище жодної зі сторін не виглядало як виграшне. Інша справа, що вже самі можливості польського командування перекинути з-під Чуднова такі потужні сили засвідчували скрутність становища Шереметева та Цицюри. Крім того, не увінчалися успіхом і спроби українського гетьмана налагодити взаємодію з російським воєводою.

Зважаючи на поточну військову скруту та політичні прорахунки російського керівництва, яке чинило брутальний тиск на українську сторону восени 1659 р. - на початку зими 1660 р., пропольські настрої серед правобережного козацтва набувають поширення і уряд Ю.Хмельницького погоджується розпочати переговори з польськими гетьманами щодо умов замирення.

За результатами переговорів, що проходили в польському таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 р. було укладено угоду, яка передбачала відновлення чинності Галицького договору, за винятком статті про перетворення козацької України у Велике князівство Руське. Український гетьман брав також на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметєвим й іншими російськими воєводами.

За умовами підписаної 1 листопада 1660 р. капітуляції російських військ передбачалися відмова Москви від претензій на Україну, виведення всіх залог з українських міст та залишення ними на місцях артилерії, пороху й боєприпасів, виплати татарам 600 талярів контрибуції. Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі продовжували залишатися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю та вийти з табору, віддавшись на волю коронних гетьманів. Коли ж вони почали виходити обеззброєні з табору, на них зразу ж накинулися татари, хапаючи їх у полон. Козаки спробували порятуватися в таборі, але їх не пустили туди поки що озброєні російські ратники. Байдужими до їх долі залишилися й польські гетьмани. Внаслідок цього до татарського полону потрапили приблизно 8-9 тисяч козаків.

Щойно довідавшись про укладений Юрієм Хмельницьким мир з поляками та про завдані лівобережному козацтву жертви від нього, наказний гетьман Яким Сомко відмовився визнавати гетьманські повноваження Юрія та укладений ним мир. Позиція Сомка знайшла підтримку й серед Сіверського козацтва, очолюваного ніжинським полковником В.Золотаренком та чернігівським О.Силичем. Сомко й козацька старшина Лівобережжя підтвердили свою вірність складеній раніше присязі цареві. Аналогічну заяву зробив і тодішній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брю-ховецький.

Восени 1661 р. Хмельницький, об'єднавшись із татарськими загонами, вчинив спробу подолати спротив лівобережної опозиції та об'єднати козацьку Україну під одним гетьманським проводом. Але переломити розвиток подій на свій бік і досягти переконливої перемоги йому так і не вдалося. Черговий масовий похід на лівий берег Дніпра Хмельницький учинив разом з татарськими ордами вже влітку 1662 р. Але успіхи кампанії були ще менш вражаючими, аніж взимку. Становище Ю.Хмельницького на осінь 1662 р. стало критичним. Авторитет гетьмана впав до рекордно низької відмітки. Юрій дедалі наполегливіше відмовлявся від гетьманської булави, шукаючи собі притулок то в Польщі, то в Криму. За таких умов реальна влада на Правобережжі дедалі більше зосереджується в руках генерального писаря Павла Тетері. Наприкінці ж 1662 - початку 1663 р. Хмельницький зрікається гетьманства й на його місце обирається П.Тетеря. Юрій же приймає чернечий постриг і під іменем Гедеона йде в монастир.

Зречення гетьманської булави Ю.Хмельницьким та обрання на гетьманство колишнього секретаря польського короля, одного з найбільш активних творців Гадяцької угоди Павла Тетері не залишало для Москви шансів на повернення Правобережжя під владу царя за допомогою політичних методів. А тому з початку 1663 р. розпочинається завершальний етап боротьби за булаву гетьмана окремішнього лівобережного Гетьманату. Власне, ця боротьба розпочалася ще з 1661 р., коли свої претензії на неї висловив переяславський полковник Яким Сомко. Згодом до нього приєднався ніжинський полковник Василь Золотаренко.

Суттєвої різниці між програмами претендентів не існувало. Справа полягала лише в суперництві регіональних козацьких еліт Чернігово-Сіверщини та Переяславщини за політичне домінування на Лівобережній Україні. Значно серйознішими були розходження між політичними гаслами, під якими боролися за булаву, з одного боку, Сомко та Золотаренко, а з іншого - претендент на гетьманство - висуванець Запорозької Січі, її кошовий отаман Іван Брюховецький, котрий активно включається в цю боротьбу з осені 1661 р. У той час, як Сомко та Золотаренко проголошували міцну гетьманську владу, активно виступали за приборкання анархії козацьких низів і запорозької вольниці, а також сповідували жорстке дотримання принципу васальної залежності Гетьманату від царя, без втручання адміністрації останнього у внутрішні справи України, Іван Брюховецький щедро обіцяв тісне включення козацької України в орбіту російської політики. Уловивши наростання невдоволення з боку рядового козацтва, міщанства та духовенства процесами виділення козацької старшини в привілейовану соціальну верству, Брюховецький уміло використовував його для формування широкої соціальної опори в боротьбі за владу. Для себе претендент наполегливо формує імідж палкого поборника інтересів "черні", тобто соціальних низів, називає її не інакше як "святою". А боротьбу за зрівняння рядових козаків і старшини в правах і маєтностях - проголошує своєю головною турботою.

На Ніжинській "чорній" (у значенні такої, на якій була присутня чернь, тобто соціальні низи) раді 1663 р. Брюховецького підтримувало 8-тисячне російське військо на чолі з окольничим, князем Данилом Вєліко-Гагіним, а також численні юрби запорозького козацтва, декласовані елементи та рядові козаки Лівобережжя, які повірили демагогічним обіцянкам претендента.

Це і визначило результати виборів. 28 червня булава перейшла до Брюховецького. Сомка та Золотаренка, а також ряд інших генеральних і полкових старшин було взято під варту. Частину з них, в тому числі й головних опонентів Брюховецького - Сомка та Золотаренка, за вироком військового суду 28 вересня 1663 р. стратили в Борзні. Решту відіслали спочатку до Москви, а згодом - на заслання до Сибіру.

В Україні запанувала соціальна деструкція - сп'янілі від своєї перемоги представники соціальних низів упродовж декількох днів грабували майно козацьких старшин з Ніжина та навколишніх місць, прибулі ж на раду вчорашні прибічники Сомка та Золотаренка намагалися або засвідчити свою лояльність новообраному правителю, або, перевдягнувшись у мужицькі свитки, якнайдалі втекти звідси.

Уже в перші години свого перебування на гетьманстві Брюховецький кардинальним чином оновив старшинський корпус Лівобережного Гетьманату. Більшість полкових посад обійняли запорозькі старшини, котрі допомагали Брюховецькому виборювати гетьманську булаву. Повністю було змінено склад генеральних старшин. Однак, незважаючи на ейфорію учасників Чорної ради від досягнутих успіхів, вона не привела до загального благоденства та соціального урівняння. Дуже швидко новообраний гетьман припинив насильства черні над старшиною. Загони ж запорозьких козаків, які його супроводжували всі ці роки і тепер вимагали відповідних почестей, Брюховецький, розділивши на окремі частини, розмістив по полках. Цим було досягнуто зразу дві мети: поставлено під контроль вірних гетьману запорожців діяльність місцевої старшини, а також виведено гетьманську владу з-під контролю вчорашніх союзників.

Наступні кроки гетьмана ще більше переконали в тому, що щедрі елекційні обіцянки мали демагогічний характер, а в реальній політиці він намагатиметься наслідувати своїх попередників і зміцнюватиме гетьманську владу. Чи не єдиною непоправною шкодою від проведення елекційної Чорної ради під Ніжином стало те, що вона закріпила територіальний розподіл Гетьманату та зміцнила позиції російської влади на Лівобережжі.

Тим часом 15 серпня 1663 р. Ян Казимир оголошує початок походу в Україну. Разом з коронною армією у виправі на Лівобережжя беруть участь шість козацьких полків на чолі з правобережним гетьманом П.Тетерею та його наказним гетьманом І.Богуном (всього близько 15 тисяч осіб), а також татарські орди.

Похід короля лівобережними землями супроводжувався масовою розсипкою його універсалів, де містилися заклики відступати від Москви та повертатися під його "батьківську опіку". Долаючи менш чи більш затятий опір захисників Воронкова, Баришполя, Монастирища та Остра, коронні війська та козаки наказного гетьмана І.Богуна за наказом короля були зупинені під стінами останнього для перепочинку.

Так само успішно розвивався і наступ військ Я.Собєського та П.Тетері на південному напрямі. Тут, на просторі між Кременчуком та Гадячем, було здобуто Говтву, Миргород, Ромни, Лохвицю, Прилуки, Лубни та інші міста і містечка, всього понад півсотні населених пунктів. Деяким все ж удалося відбитися, наприклад Гадячу, деякі здалися без бою. І тут велику роль відігравала агітація правобережного гетьмана та небажання лівобережного населення далі терпіти над собою владу російського царя. Аналогічна картина спостерігалася й на Сіверщині, де проти кровопролиття закликав наказний гетьман І.Богун та колишній ніжинський полковник, герой конотопської оборони Г.Гуляницький.

Щоправда, із середини грудня ситуація починає докорінно змінюватися. Головним проявом цього стало вкрай вороже ставлення місцевого населення до війська польського короля, що було спровоковане передовсім насильствами та грабунками останнього. На початку січня 1664 р. надзвичайно жорстокі бої розгорілися під містом Салтикова Дівиця, під час штурму якого загинуло чимало польських офіцерів і понад 300 жовнірів. Увірвавшись у місто, жовніри винищили всіх козаків і міщан ненависного міста, а його саме спалили. Ще більш впертий опір було вчинено захисниками Батурина, яким так і не вдалося оволодіти полякам, незважаючи на декілька приступів. А наприкінці січня 1664 р. розпочалася облога останнього населеного пункту, яким хотів оволодіти Ян Казимир під час цієї кампанії, - Глухова. На той час гетьман Тетеря на чолі трьох козацьких полків уже повернувся на Правобережжя, де розпочалося антипольське та анти гетьманське повстання.

29 січня польське командування розпочало перший штурм Глухова, оборону якого очолював київський полковник Василь Дворецький. Зазнавши значних втрат, поляки були змушені відступити. 8 лютого за наполяганням С.Чарнецького було вчинено другий приступ міста, але його результати були такими ж невдалими, як і перед тим. Загалом же, втративши під Глуховом за два тижні облоги близько 4 тисяч жовнірів, з них майже 350 офіцерів, 9 лютого Ян Казимир зняв облогу міста й попрямував на з'єднання з литовським військом у район міста Сєвськ.

Аби мати змогу контролювати завойовані території та реально загрожувати російським землям, польсько-литовська армія вчинила спробу укріпитися в Новгороді-Сіверському. Але оволодіти містом з ходу королю не поталанило. Велика заслуга в цьому належала наказному гетьману Івану Богуну, котрий остаточно зневірившись у доцільності продовження братовбивчої війни, ще під час облоги Глухова повідомляв лівобережну старшину про плани польського командування та навіть переправляв у місто запаси пороху. Довідавшись про діяльність козацького зверхника, король наказав взяти під варту наказного гетьмана, аби згодом стратити. Але під час арешту, найвірогідніше, Богун учинив опір і загинув, як і належало воїнові, зустрівши смерть у бою.

На початку 1664 р. польському командуванню стало відомо про підготовку старшиною анти польського та анти гетьманського виступу на Правобережній Україні. Аби його упередити, король надає надзвичайні повноваження полковнику С.Маховському, котрий уже на початку лютого заарештовує Ю.Хмельницького, якого спроваджують подалі від України, до фортеці Мальборк. Але цей крок уже не міг зупинити розвиток повстання, підготовленого всією попередньої політикою польського уряду. У середині лютого на Правобережжя, в напрямку Брацлава, із Січі виступають запорожці на чолі з кошовим І.Сірком. Наприкінці місяця повстання в Торговиці піднімає місцевий сотник Дмитро Сулимка. Йому на допомогу з військами приходить полковник Семен Височан, котрий вже восени 1648 р. очолював анти польські виступи на Покутті.

Судимі вдається оволодіти Лисянкою і захопити до своїх рук козацьку артилерію, яка там знаходилася. Після цього повстання швидко поширюється на землях Київщини та Брацлавщини. У розпорядженні Сулими та Височана на початок березня перебувало вже понад 15 тисяч вояків. Увесь цей час київський воєвода І.Виговський перебуває в постійному контакті з керівництвом повсталих, кошовим Сірком, готуючись відкрито приєднатися до антипольського виступу в слушний для цього час.

Однак у середині березня завершується невдачею спроба повстанців оволодіти Білою Церквою, де засіла міцна польська залога, а місцеві козаки та міщани не підтримали повстання. Сюди ж стягнули свої сили гетьман Тетеря та полковник Маховський. Спільними зусиллями вони не лише відбили приступ, а й близько півтори тисячі повстанців захопили в полон. Усіх їх за наказом українського гетьмана було страчено, а старшин до того ж піддано жорстоким тортурам.

Із допитів полонених Маховському та Тетері стало відомо про безпосередню причетність Виговського до вибуху повстання. Незважаючи на тс, що він як перший сенатор Київського воєводства не підлягав військовому трибуналу, його було підступно захоплено в полон і на світанку 27 березня розстріляно.

Страта Івана Виговського стала відчутним ударом по організації повстання, адже саме він, володіючи широтою стратегічного та політичного мислення, координував дії розрізнених загонів повстанців, а крім того, саме його кандидатура, вірогідніше всього, розглядалася не лише як реальна альтернатива Тетері, а і як така, що могла об'єднати всю козацьку Україну.

Жорстокі розправи, до яких вдається воєвода Чарнецький на правобережних землях (наприкінці серпня він похвалявся, що під час його каральних експедицій було знищено щонайменше 100 тисяч українців), відсутність ефективної допомоги з боку лівобережного гетьмана та російського командування - змушують повстанців поволі припиняти свою боротьбу. На середину жовтня склали зброю та присягнули на вірність королю захисники Ставищ, згодом капітулювали Буки, Боярка, Романівка, Торговиця та інші центри повстання. Невпокореними залишилися лише Умань, КалКальник, Лисянка та Медвин.

З початком 1665 р. на Правобережжі знову вибухають повстання. Першими повстали непокірні жителі Ставиш, котрі знищили залогу та відмовилися визнавати владу польського короля та гетьмана Тетері. Корогви полковника С.Маховського, спрямовані на приборкання цього виступу, були розбиті, а сам польський воєначальник заледве врятував власне життя втечею. Утім Чарнецькому все ж вдалося стрімким нападом оволодіти Ставищами. Після цього всі його жителі були вирізані, а місто зруйноване та спалене.

Показове покарання непокірних Ставищ не приборкало хвилю нових виступів. Наприкінці зими в полум'ї повстань вирувала Уманщина, Полісся. Навесні стає очевидним той факт, що новий командувач коронної армії М.Замойський та правобережний гетьман Тетеря не в змозі контролювати ситуацію. Ще більше вона ускладнюється для правобережного гетьмана, коли в умовах розгортання громадянського протистояння в самій Польщі з України виводиться більшість коронних військ. На середину червня Тетеря остаточно втрачає контроль над ситуацією та залишає Україну.

Таким чином, на Правобережжі повстання увінчується перемогою. Щоправда, вельми великою виявляється її ціна у вимірі людських жертв. Лише за час літніх боїв 1664 р., згідно із заявою воєводи Чарнецького, йому вдалося знищити 100 тисяч українців, а загалом загинуло та було виведено до Криму в якості ясиру близько 200 тисяч осіб. Вкрай негативними були наслідки виснажливої боротьби і у сенсі суспільно-політичної дезорієнтації. Край перебував у стані загальної анархії та міжусобиць.