Історія України - Литвин В.М. - Спроба українсько-польського примирення. Галицька угода 1658 р.

Після отриманої під Полтавою перемоги над опозицією Виговському не довелося почивати на лаврах переможця. Адже невдовзі, в середині червня 1658 р., в Україну вступають російські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським. На початку липня в обозі воєводи з'являється один з лідерів антигетьманського заколоту Я.Барабаш, котрому місяцем раніше на чолі декількох сотень кінноти вдалося вирватися з-під Полтави. По Україні поповзли чутки, що царський достойник обдарував колишнього кошового булавою і бунчуком, а також передав виділені з царської казни гроші, аби той мав змогу мобілізувати війська на боротьбу з урядом Виговського. До відвертої ворожнечі доходить і в стосунках українського гетьмана і російським воєводою в Києві В. Б. Шереметєвим.

Такий вельми небажаний для української сторони розвиток стосунків з російською владою і стає тим тлом, на якому інтенсифікуються переговори Павла Тетері з представником польського короля С.К.Бєньовським, що з початком липня проходять на Волині в Межирічі. Характерною особливістю цих українсько-польських переговорів було те, що до них сторони вперше у своїй історії приступили не за результатами воєнної кампанії, а демонструючи власну добру волю. Крім того, впадає у вічі обопільна зацікавленість сторін у налагодженні мирних стосунків. Для уряду І. Виговського об'єднання з польським королем породжувало сподівання на остаточне приборкання антигетьманської опозиції всередині держави та успішну протидію намаганням зовнішніх сил обмежити український суверенітет. Гостру зацікавленість у політичному розв'язанні конфлікту в цей час демонструє й польське керівництво. Для нього пріоритетними виступають як намагання повернути втрачені землі на сході, так і прагнення залучити Військо Запорозьке як важливого союзника в боротьбі зі Швецією та Росією на зовнішньополітичній арені, а також використання його потенціалу під час здійснення задуманих оточенням короля реформ, спрямованих на зміцнення королівської влади та обмеження шляхетського всевладдя.

Важливою передумовою для посилення прагнення гетьманського уряду до налагодження стосунків з королем є те, що цього разу було знайдено таку модель організації співпраці з Річчю Посполитою Війська Запорозького, яка дозволяла зберегти максимальну автономію останнього. І в цьому, вочевидь, велика заслуга належала Ю.Немиричу, котрий не лише замолоду вивчав політологічну теорію в Сорбонні, а й був добре обізнаний з практикою існування конфедеративних утворень на території Швейцарії та Голландії, де він також навчався.

Результатом українсько-польського зближення стає угода, укладена в таборі під Гадячем 6(16) вересня 1658 р. Головна концептуальна ідея угоди полягала в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) мала постати Річ Посполита Трьох Народів, тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське. Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов'язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави.

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського, до складу якого входили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, мали бути виборні Національні Збори. Главою виконавчої влади - пожиттєво обраний гетьман Війська Запорозького, який одночасно виступав і в ролі київського воєводи та першого сенатора князівства. За зразком Польської Корони та Великого князівства Литовського формувалися місцеві органи влади та система судочинства. Князівству належали власна скарбниця та право карбування монети. На його території створювався виший судовий трибунал. Автономні збройні сили князівства мали становити ЗО тисяч козаків-реєстровців і ще 10 тисяч найманого війська.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.

Культурно-освітній блок угоди передбачав такі прогресивні положення, як визнання Києво-Могилянської колегії академією та зрівняння її в правах із Краківським університетом, проголошення доцільності заснування на руських землях ще однієї православної академії. Проголошувалися свобода друку, в тому числі й релігійно-догматичної літератури, дозвіл на відкриття в Україні в необхідній кількості друкарень, а також шкіл і колегіумів.

Менш привабливими для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану. Адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини й селяни мали повернутися до "зниклого послушенства" своїм панам.

Нехтування ж витвореними в ході революції стосунками у сфері поземельних відносин, взаєминами селянин-пан, а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами осіб становили смертельну загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Скликаний для ратифікації угоди в травні 1659 р. вальний сейм вилучив з угоди положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, вирішення релігійних проблем відкладалося на майбутнє, винятковий привілей православної шляхти на зайняття державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а в двох інших - Чернігівському та Брацлавському - посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Крім того, обмежувалося право вільної гетьманської елекції.

Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини на ці малоприємні нововведення, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Зважаючи ж на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість насправді являла для Виговського та його оточення своєрідного "троянського коня". Угода з королем і "ляхами", яка й так була не вельми прихильно зустрінута широкими козацькими верствами, тепер набрала ще більш одіозного вигляду.