Історія України - Литвин В.М. - Російсько-польсько-турецькі війни за Правобережжя. Загибель Правобережного Гетьманату

Оговтавшись від потрясіння 1672 р., польське керівництво відмовилося від ратифікації Бучацького договору, натомість ухваливши програму підготовки до нової війни з Портою. У контексті цієї підготовки за ініціативи Я.Собєського польська сторона налагодила контакти з гетьманом Дорошенком. Започаткувати переговори було не так уже й складно, адже український зверхник був невдоволений Бучацьким миром, який не приніс бажаного для козацької України, натомість породив чимало проблем, зумовлених впровадженням турецької адміністрації на теренах західного Поділля. Для того, щоб виправити ситуацію та досягти незалежності козацької України, гетьман був готовий спробувати в черговий раз піти на переговори з Варшавою. Як передумову відмови від протекції турецького султана та налагодження стосунків з королем Дорошенко розглядав реанімацію постанов Галицької комісії 1659 р. Найбільш далекоглядні польські політики, зокрема Я.Собєський, виступали за прийняття умов українського гетьмана, аби лишень відірвати його від Туреччини. Однак переважна більшість оточення короля Михайла не бажала йти на поступки.

У вересні 1673 р. армія Речі Посполитої під командуванням Собєського перейшла у наступ. Завдавши декілька поразок дрібним турецьким гарнізонам, поляки оволоділи Язлівцем, Сатановим, Ярмолинцями та ін. На початку листопада було завдано поразки передовим частинам турецької армії Гусейнапаші під Хотином та здобуто Хотинську фортецю.

Скориставшись із того, що Османська Порта та Річ Посполита були зайняті боротьбою між собою, з початком 1674 р. спробу прилучити Правобережжя вчинили російський уряд та лівобережний гетьман Іван Самойлович. Наприкінці січня лівобережні полки під командою самого гетьмана та російські війська на чолі з воєводою князем Г.Ромодановським форсували Дніпро і вступили на терени Правобережжя. Владу Самойловича визнали козаки Черкаського та Канівського полків. Зіткнувшись з опором під стінами Чигирина, основні сили російсько-українських військ повернулися на Лівобережжя.

На початку літа 1674 р. Самойлович і Ромодановський знову з військами підійшли до Чигирина. Взявши місто в облогу, вони два тижні бомбардували Чигиринський замок, але здобути його так і не змогли.

Тим часом турецький султан, мобілізувавши війська для походу проти Польщі, довідавшись про події на Правобережжі, повернув із Молдавії в напрямку Чигирина. Вже поява в Україні передових частин турецької армії засвідчила, що після авантюри Самойловича та Ромодановського з приведенням місцевого правобережного населення до присяги цареві, турки до нього ставилися не як до підданих свого васала, гетьмана Дорошенка, а підданих царя. Було дощенту зруйновано цілий ряд міст і містечок Східного Поділля, їх жителі забрані в неволю. Непоправних втрат зазнало населення Ямполя, Вінниці, Стіни, Куничів, Ладижина. Особливо жорстокі бої розгорілися під стінами Умані. Там турецька армія втратила до 10 тисяч вояків. Відповідно й розправа над містом була найжорстокішою. Коли туркам вдалося врешті увійти до Умані, всі мирні жителі були страчені, а місто спалене.

На шляху до Чигирина до армії Мехмеда IV приєдналася орда на чолі з Селім-Гереєм, котрого султан відправив на допомогу Дорошенку. Тільки-но татари наблизились до Чигирина, як Ромодановський і Самойлович зняли облогу міста та спішно залишили Правобережжя на поталу сильнішій стороні. Рятуючись від репресій переможців, правобережне населення масово переселялось на Лівобережжя та Слобожанщину. Край лежав у руїнах і згарищах.

Після цього від колишньої популярності гетьмана Дорошенка не залишилось і сліду. Один за одним його залишали колишні соратники та побратими, які масово переходили до Самойловича та Гоголя. Після смерті в серпні 1675 р. його дорадника митрополита Й.Тукальського гетьман остаточно зневірився в можливостях продовження боротьби і вирішив зректися гетьманства.

У вересні 1676 р. під стінами Чигирина з'явилася 30-тисячна українсько-російська армія. 19 вересня Дорошенко, уникаючи непотрібного кровопролиття, здав гетьманські клейноди Самойловичу та присягнув перед ним і Ромодановським на вірність цареві. Так закінчилося буремне понад десятилітнє гетьманування Петра Дорошенка, наповнене як величчю перемог, так і гіркотою поразок і незворотних втрат.

Капітуляція Петра Дорошенка не припинила збройне протистояння на Правобережжі. І хоч на цей час Чигиринщина та Східна Брацлавщина являли собою справжню пустиню, наповнену руїнами та згарищами, упродовж 1676-1781 рр. Росія, Польща, Туреччина та Крим не припинили своїх спроб включити цей край до своїх державних територій.

Лише на початку 1681 р. між Росією та Туреччиною було укладено перемир'я терміном на 20 років. У відповідності з ним турецький султан визнавав зверхність російського царя над Лівобережною Україною та Києвом разом із прилеглою до нього округою - на Правобережжі, а також - Запорозькою Січчю. Натомість російська сторона визнавала належність Поділля та Південної Київщини до земель, підвладних султану. Кримські татари та залежні від хана орди діставали підтвердження своїх прав на кочування у південноукраїнських степах. На вимогу української сторони Туреччина не повинна була заселяти "козацькі землі" між Південним Бугом і Дніпром.

У лютому 1686 р. розпочалися переговори, що увінчалися підписанням "Вічного миру" між Російською державою та Річчю Посполитою. Мирний договір 1686 р. у принципових своїх моментах повторював домовленості, досягнуті в Андрусово та модифіковані в ході російсько-польських комісій і з'їздів. Зокрема, уся територія Лівобережної України та Чернігово-Сіверщини мала перейти "навічно" під владу російського царя. Польський король остаточно відмовлявся і від Києва з навколишніми землями. Запорозька Січ, яка за домовленостями 1667 р. перебувала під протекцією обох монархів, тепер переходила під зверхність царя. Значна частина придніпровських правобережних земель, колишніх володінь гетьмана П. Дорошенка, оголошувалася "пусткою" і не могла належати жодній стороні.

Як "Вічний мир" між Росією та Річчю Посполитою 1686 р., так і Бахчисарайський мир 1681 р., були негативно зустрінуті українською політичною елітою, адже ці міжнародні правові акти розчленовували Україну між сусідніми державами та створювали серйозні перепони на шляху об'єднання українських земель в єдиному державному організмі. Найбільш послідовним у своєму неприйнятті політики територіального розподілу України був лівобережний гетьман Іван Самойлович, однак сил для того, аби ефективно протидіяти значно сильнішим сусідам, у козацької України після кількох десятиліть украй виснажливої боротьби вже не залишилося. Відтепер можна було лише сподіватися на більш сприятливий для України розвиток геополітичних процесів у Центрально-Східній Європі, аби за нових обставин спробувати знову поставити питання про здобуття незалежності Українською державою та об'єднання в її межах усіх українських земель.