Історія України - Литвин В.М. - "Правління гетьманського уряду". Україна в часи російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Гетьман Данило Апостол помер наприкінці січня 1734 р. Скликана зразу ж по отриманні трагічної звістки надзвичайна нарада Кабінету міністрів прийняла ухвалу: "гетьману надалі бути не мислиться, а бути Правлінню в шести персонах". У виданих грамотах козацькій старшині, Війську Запорозькому та всьому "малоросійському народові", а також "Інструкції" новому Правлінню гетьманського уряду декларувалися наміри імператриці Анни Іоаннівни й надалі зберігати в непорушності права і вольності Війська Запорозького, закріплені привілеями, наданими гетьману Б.Хмельницькому та його наступникам. Запровадження нової владної інституції трактувалося як тимчасовий крок, що мав забезпечити справне управління Гетьманщиною в умовах між гетьманства.

Проте вже 31 січня (с. с.) Анна Іоаннівна підписала таємну інструкцію князеві О.Шаховському, де йшлося про те, що Правління гетьманського уряду є інституцією не тимчасовою, а такою, що має замінити собою гетьмана. Але ухвалу про ліквідацію гетьманства Шаховський мав тримати в таємниці, аби не допустити вибуху невдоволення серед українського населення та особливо старшини.

До складу Правління гетьманського уряду були включені три російські чиновники: генерали О. Шаховський та І. Бара пінський, полковник Гур'єв; і три українські генеральні старшини: генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осавул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркович. Під час засідань Правління його членам було наказано "бути в равенстві", а саме: українська старшина повинна була сидіти з лівого боку столу, російська - з правого. Але в дійсності рівність була порушена тією обставиною, що фактичним главою Правління гетьманського уряду став князь Шаховський, котрий отримував з Петербурга різного роду таємні доручення російського уряду та реалізовував їх на свій розсуд в Україні.

На практиці головним завданням Правління гетьманського уряду стало мобілізування військових і матеріальних ресурсів Гетьманщини на потреби війни з Туреччиною, яка таки вибухнула в середині 30-х рр. Початок бойовим операціям у ході російсько-турецької війни другої половини 1730-х рр. було покладено походами армій фельдмаршала Б.Мініха під Азов та генерал-лейтенанта М.Леонтьєва на Крим, що розпочалися наприкінці літа 1735 р.

До складу 44-тисячної армії генерала Леонтьєва було включено й полки з Гетьманщини, Слобожанщини та запорозьких козаків. Як і наприкінці XVII ст., під час Кримських походів князя В.Голіцина, російська армія втратила чимало часу на підготовку до походу і в степ вступила лише на початку жовтня 1735 р. А вже в середині місяця розпочалися проливні дощі, після яких ударили незвично ранні й сильні морози, які паралізували подальше просування російсько-українських військ. На скликаній Леонтьєвим військовій раді 27 (16) жовтня було ухвалено рішення припинити похід. Незважаючи на відсутність великих битв у ході кампанії, загальні втрати армії генерала Леонтьєва склали близько 9 тисяч, головним чином тих солдатів і козаків, які загинули на зворотному шляху від перемерзання і хвороб. Крім того, лише в одних козаків з Гетьманщини загинуло від нестачі кормів близько 12 тисяч коней.

Вкрай невтішними були й результати походу фельдмаршала Мініха під Азов.

Весною наступного року російський головнокомандуючий очолив похід уже 95-тисячної армії на Крим. До походу було залучено 16 тисяч козаків-гетьманців (щоправда, більшість з них не мали коней, були погано озброєні й чимало - дезертирували), а також слобідські козаки та 3,5 тисяч запорожців. Для російського командування багато важила участь останніх, адже вони добре знали топографію північного Причорномор'я і були незамінними при проведенні розвідувальних операцій та визначенні маршрутів пересування військ.

У другій половині травня армія Мініха підійшла до Перекопської укріпленої лінії і після кількаденних сутичок із кримськими татарами вторглася на півострів. По мірі просування російських військ в напрямку Бахчисарая кримська орда не вступала у відкритий бій, а, супроводжуючи російський табір, вдавалась до дрібних сутичок, очікуючи на шанс увірватись усередину табору фельдмаршала Мініха. Крім того, кримський хан намагався відтіснити супротивника подалі від запасів питної води та продовольства і фуражу. У середині червня російські війська наблизились до Бахчисарая. В ніч на 28 червня відбувся бій із кримчаками, в ході якого деяка перевага була на боці наступаючої сторони. Але хан ухилився від продовження битви і відвів орду в гори.

Обернувши на попіл Бахчисарай і Султансарай, російська армія була змушена знову повернутися в Україну. До відходу спонукали як непідготовленість військ до проведення бойових операцій у гірській місцевості, так і значні людські втрати, до яких спричинили не стільки бойові операції, скільки нестача води та продовольства. Загальні втрати армії Мініха склали не менше ЗО тисяч осіб. Особливо великими були втрати серед козацького війська, про яке фельдмаршал турбувався найменше, вважаючи, що гетьманці даремно лише хліб їдять, не приносячи ніякої користі.

Втрати України від війни значно виросли на початку наступного року, коли кримська орда прорвала пограничні захисні лінії і вторглася на територію Полтавського та Миргородського полків. За декілька днів ґрасування на півдні Гетьманщини татари вбили або захопили в полон близько 7 тисяч людей, спалили декілька сотень сіл і хуторів, вивели чимало худоби, завдавши загальних збитків на суму близько 350 тис. руб.

Невдачі минулих років не похитнули віри російського командування у свій загальний успіх, і навесні 1737 р. було розпочато підготовку до нової кампанії. Цього разу планувалося спрямувати армію генерал-фельдмаршала П.Лассі (всього близько 50тисяч) на Кримський півострів, а ще 70 тисяч військ на чолі з фельдмаршалом Б.Мініхом кинути на оволодіння турецькою фортецею Очаків. Українські козаки були долучені до армії Мініха.

Російська армія мала у своєму розпорядженні понад 60 гармат, але в неї не було спеціальних штурмових споряджень - драбин, стінобитних машин, засобів подолання ровів і валів. Внаслідок цього штурм, на який 2 липня 1737 р. кинув свої війська Мініх, призвів до величезних людських жертв. У нападаючої сторони за таких обставин взагалі було дуже мало шансів на успіх. Але, на їх щастя, їм допоміг випадок. Ядро випадково влучило в пороховий погріб у фортеці, й турки в паніці кинулися до кораблів. Скориставшись з цього, російські та українські війська увірвалися в Очаків.

Взяття Очакова коштувало 24 тисяч життів російських солдатів і 5 тисяч українських козаків. Гостра нестача продовольства та фуражу, а також епідемії хвороб змусили Мініха вже 5 липня вивести війська з Очакова, залишивши в ньому 8-тисячний гарнізон. Відхід головних сил армії прикривала запорозька кіннота, яка за наказом російського командування була поділена на три партії. Перша партія була відряджена на Буг, друга - до Кизикермена, третя - до Перекопу.

При відступі армії Мініха загинуло ще декілька тисяч вояків і близько 40 тисяч коней і волів, реквізованих в Україні на потреби армії.

Більш успішно і, що головне, з меншими втратами розвивався похід військ генерал-фельдмаршала Лассі на Кримський півострів, де йому вдалося завдати відчутної поразки ордам хана Менглі-Ґерея, зруйнувати другу кримську столицю Карасу-Базар та з мінімальними втратами відійти в російські степи.

На наступний рік російське командування запланувало черговий похід на південь. Готуючись до нього, Мініх наказав реквізувати в населення Гетьманщини 46 тисяч волів, мобілізувати 15 тисяч козаків для участі в поході та викликати додатково 50 тисяч селян для несення обозної служби. Мобілізація 1738 р. остаточно руйнувала господарство Лівобережної України. Ще восени попереднього року відомий російський державний діяч, кабінет-міністр Артемій Петрович Волинський, прямуючи Лівобережжям, так змалював стан справ в Україні: "Аж до самого свого в'їзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена і яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо немає кому працювати та й немає чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу, а тих, що лишились, то тепер забирають. У самому лише Ніжинському полку взято 14 тисяч волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладних відомостей".

Похід 1738 р. в черговий раз пройшов за звичним сценарієм: одна російська армія увійшла на територію Кримського півострова, зруйнувала Перекоп та ряд інших укріплень і через відсутність належного тилового забезпечення була змушена повертатися назад. Тим часом величезна російсько-українська армія (всього близько 108 тисяч вояків) під командою Мініха була спрямована на оволодіння турецькою фортецею Бендери на Дністрі. Але зустріч зі свіжими турецькими військами та пошесть чуми змусили поспішно відводити війська на українські землі. Під час відходу російської армії її тили прикривали запорозькі та гетьманські козаки. В одному із найбільш запеклих ар'єргардних боїв, коли на колону російсько-українських військ напала 20-тисячна татарська орда, загинули генеральний бунчужний Семен Галецький та галицький полковник Григорій Граб'янка - відомий козацький літописець, один із соратників наказного гетьмана П.Полуботка.

Лише перенесення російським командуванням бойових операцій на землі Молдавії у 1739 р. та завдані там турецьким військам поразки принесли Росії відчутну перевагу над противником. Так, розбивши 17 серпня 1739 р. неподалік Хотина 90-тисячну турецьку армію під командою сераскира Веліпаші, російські війська майже без опору оволоділи Хотинською фортецею, а 1 вересня - вступили до Ясс. Активну участь у кампанії брали українські козаки. Зокрема, своєю доблестю уславились козаки Миргородського полку, очолюваного полковником Василем Капністом. За наказом російського командування Капніст здійснив глибокий рейд по ворожих тилах, імітуючи підготовку до переправи головних сил у напрямку Бендер. Спроби кримського хана, котрий вирядив проти Миргородського полку досить великі сили, перехопити Капніста успіху не принесли. А ось користь від цього рейду для головних сил армії Мініха, котрим вдалося безперешкодно форсувати Буг, була значною.

Успіхи російсько-українських військ стурбували керівництво Австрії, яке 12 вересня уклало сепаратний мирний договір з Туреччиною. Після цього Росії більше нічого не залишалося, як 29 вересня 1739 р. підписати з турецьким урядом Белградський мирний договір. Договір, що став ганьбою для російської сторони. У відповідності з ним Росія, по суті, поверталася до своїх попередніх рубежів. За умовами договору до Росії відходив лише Азов (Азовські укріплення Туреччина мала право знищити), а також за нею визнавалися права на землі, що споконвічно перебували у віданні запорозьких козаків.

Людські ж втрати і матеріальні збитки від війни були колосальними. Так, лише російська армія втратила в ході війни понад 100 тисяч солдатів. Лівобережна Україна, що впродовж усієї війни була найближчим тилом російської армії, зазнала збитків на неймовірну як на ті часи суму - 12 мли. рублів.

Величезними були матеріальні збитки від постою на українських землях 75 російських полків, з яких 23 були кінними. Крім їх утримання, з українського населення було стягнуто провіанту та фуражу на суму понад 170 тисяч руб., які так і не було повернуто. Ще близько 150 тисяч руб. втратила Гетьманщина від реквізицій на потреби російської армії коней і волів.

До стройової та обозної служби за роки війни російським командуванням було залучено 157 тисяч козаків та 205 тисяч селян, з яких близько 34 тисяч загинули.

Війна вкрай негативно позначилася на господарському розвитку України, підірвавши її матеріальні сили та занедбавши сільськогосподарське виробництво.