Історія України - Литвин В.М. - Частина 3. Українські землі в добу модернізації

Розділ 11. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА ГАБСБУРЗЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Остаточна інкорпорація Гетьманщини та Слобожанщини до складу Російської імперії

Початок "тихої соціальної революції" на теренах Лівобережної України поклали заходи уряду щодо скасування Гетьманату, руйнації Запорозької Січі та централізаторські реформи П.О.Румянцева. Утім, до 80-х рр. українське суспільство зберігало ще свої особливості в соціальному складі, в господарчому житті, судовій системі та місцевому судочинстві.

Проведення адміністративної реформи започатковане поширенням на терени Гетьманщини у 1779 р. т. зв. Статуту для губерній (1775). Ним передбачалося створення трьох малоросійських намісництві Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського. Намісництва у свою чергу поділялися на менші адміністративні одиниці - повіти.

Новим політико-адміністративним і культурним центром північного регіону Лівобережної України стає колишнє сотенне містечко Новгород-Сіверський, який перетворюється на губернський центр Новгорода-Сіверського намісництва, у межах якого опинилися дві колишні гетьманські столиці - Батурин і Глухів. У Новгороді-Сіверському були зосереджені губернські установи, кафедра нової єпархії, Головне народне училище (що було перетворено на гімназію), духовна семінарія, губернське чиновництво і шляхетне панство; усе це пожвавило громадське і культурне життя старовинного княжого міста, перетворило його на культурно-політичний центр усієї північної Гетьманщини. Тут була зосереджена адміністративна і культурна еліта краю.

Зі змінами адміністративного устрою тісно координувалася і військова реформа, яка передбачала перетворення полкової козацької організації на регулярне військо. У 1784 р. колишніх 10 козацьких полків були реорганізовані в так звані карабінерські, що мали статус підрозділів регулярного війська. Зазнала реформувань і судова система. Гродський, земський та підкоморський суди скасувалися, а їх повноваження передавалися повітовим судам. У 1786 р. Малоросійська колегія як найвищий апеляційний трибунал була ліквідована.

Сходження на імператорський престол Павла І, котрий був вороже налаштований проти політики своєї матері та перебував під певним впливом вихідців з України (О.Безбородька, А.Гудовича), давало підстави сподіватись на лібералізацію урядового курсу. Зокрема, в українських столичних колах побутувала думка, що син Павла І, великий князь Костянтин, може стати гетьманом за регентства при ньому А Тудовича. Втім, незважаючи на українські симпатії Павла, його політика щодо України не пішла далі т. зв. напівреформ. Указом Павла І скасовувалися намісництва і на їх місці постала єдина Малоросійська губернія, з центром у Чернігові. Павло І частково відновив судові інституції Гетьманщини: нижчі суди - земський та підкоморський, що розглядали цивільні справи. Відновлений був і Генеральний суд як найвища інстанція для цивільних і карних справ на території Лівобережної України.

Уряд Олександра І, декларуючи повернення до курсу Катерини II, ліквідував "напівреформи" Павла І. Указом від 27 лютого 1802 р. було здійснено поділ Малоросійської губернії на дві територіально-адміністративні одиниці: Полтавську і Чернігівську губернії. Центр адміністративно-політичного і культурно-громадського життя Лівобережної України перемістився до Полтави. Як протидію заходам Павла слід розглядати й скасування традиційного судоустрою на лівобережних землях, де в недоторканності залишилися лише підкоморські суди. Разом з тим, політика Олександра 1 виявилася більш гнучкою, ніж у його попередника, і балансувала на межі централізму та регіоналізму. Зокрема, він повертається до ідеї регіонального управління у формі генерал-губернаторств, і 1802 р. на території Лівобережної України було створене Малоросійське генерал-губернаторство. На чолі генерал-губернаторства було поставлено намісника (генерал-губернатора), котрому дозволялось враховувати особливості регіону при реалізації політики центру.

Важливим чинником "української" політики наступника Олександра І, Миколи І, стає польське повстання 1830 р. Замах на устої російського самодержавства викликав його жорстку реакцію, поширивши наступ і на традиційні українські установи і норми. У 1831 р. в містах Лівобережної України, а в 1834 р. й у Києві було ліквідовано магдебурзьке право. Відбулися й чергові адміністративно-територіальні зміни: Малоросійська губернія була поділена на Полтавську і Чернігівську. У 1834 р. уряд скасував підкоморський суд. У1843 р. замість Литовського статуту набули чинності норми російського законодавства. А з 1837 р. з офіційних документів зникає навіть сама назва "Малоросія".

Тим часом на Слобожанщині ще маніфестом Катерини II від 28 липня 1765 р. козацька служба була замінена регулярною армійською. Слобідські козацькі полки було розформовано, а на їх місці створено 5 гусарських полків. Роком раніше на теренах Слобожанщини постала Слобідсько-Українська губернія, що поділялася на 5 провінцій, а ті у свою чергу-на комісарства. У 1781 р. замість Слобідсько-Української губернії постало Харківське намісництво з центром у Харкові, яке в 1802 р. було реформовано в Харківську губернію.

Ліквідація козацького устрою Слобожанщини привела до суттєвих соціальних перетворень. Реформи Катерини II виявилися корисними для козацької старшини, яка після розгляду їх справ у спеціальних комісіях отримала права на російське дворянство. Військові обивателі, позбавлені військової служби, могли займатися землеробством або промислами. Тих, хто жив у містах і мав у себе більше 500 крб капіталу, записували до купецького стану, хто менше - до міщанського.

У декілька стадій пройшов процес формування українського дворянства. Дворянство надавалося тим, хто перебував на урядовій службі, українські службовці отримували рівні з росіянами ранги. Як верховний головнокомандуючий П.О.Румянцев використовував своє право надавати найнижчий офіцерський чин в російській армії - чин корнета, що автоматично означало дворянські права, і роздавав його українським землевласникам та урядовцям. Після скасування полкового устрою ті урядовці, які не залишили службу, отримали російські ранги, тобто права дворянства.

"Жалуваною грамотою дворянству" 1785 р. уряд Катерини II зрівняв статус російського дворянства з тим, що мала литовсько-польська шляхта за нормами Литовських статутів. Зокрема, заборонялися тілесні покарання дворянина; його було звільнено від обов'язкової державної служби, від сплати податків і військового квартирування в маєтках; надано право володіти маєтком, кріпаками, майном у місті, судитися судом рівних (тобто впроваджувалися станові суди), утворювати свої організації - дворянські збори, подорожувати за кордон і поступати на військову службу тощо. Після цього українська старшина більше не вимагала від уряду статусу окремої української шляхти, а масово намагалася вступити до корпорації російського дворянства. У зв'язку з цим розпочинається кампанія зі збирання документів, грамот, указів, які б підтвердили шляхетське походження претендента. Якщо документів для отримання дворянства не вистачало, для доведення своїх дворянських прав необхідно було виставити 12 свідків.

На кінець XVIII ст. кількість українського дворянства становила 23- 25 тис. осіб. Разом з тим, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х pp. XIX ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами, яким раніше в цьому відмовляли.

Перетворення козацької старшини на дворянство виступало одним з переконливих свідчень модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність процесу модернізації полягала в уніфікації соціального статусу імперської і регіональної української еліт, а також уніфікації владних структур в Лівобережній Україні. Уніфікація апарату управління здійснювалася руками місцевої еліти. Так, представники українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю: І.Гудович з 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії, А.Милорадович з 1781 р. був правителем Чернігівського намісництва, М.Миклашевський з 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії, а з 1801 р. - Катеринославським цивільним губернатором; намісником Новгород-Сіверського намісництва був І.Журман, а віце-губернатором - В.Туманський.

Інтегровані в імперську бюрократичну систему представники української еліти відігравали важливу роль у процесі європеїзації Росії. Наприкінці XVIII ст. в обох російських столицях було багато української знаті, які служили в гвардії, Сенаті, Священному синоді, колегіях, Петербурзькій академії наук, у вищих військових навчальних закладах тощо.

За часи правління Катерини II починається перший етап соціальної трансформації козацтва як окремого соціального стану Малоросії. Виборні козаки і підпомічники отримали козацький статус за ревізією 1782 р. Багато з претендентів не змогли це підтвердити і були зареєстровані як селяни, що викликало соціальні конфлікти.

Указ Сенату від 1803 р. стверджував, що право на реєстрацію козацького статусу мали ті, хто був виборним козаком на 1782 р., а претензії підпомічників навіть не розглядалися, вони автоматично вважалися селянами. Щоб зняти соціальне напруження і розв'язати тим самим козацьку проблему, започатковувалася козацька еміграція на Південь та Кубань. У 1811 р. були підтверджені основні економічні права козацтва на землеволодіння, винокуріння і продаж алкогольних напоїв.

Під час російсько-французької війни уряд був змушений знову повернутися до ідеї утворення козацьких полків. Перші козацькі полки створюються на Правобережжі з кріпаків Київської та Подільської губерній. Цар обіцяв по закінченні війни залишити козаків вільними. У війні взяли участь 3 тис. козаків, з них загинула майже третина. Свої обіцянки зробити колишніх кріпаків, що вступили до козацьких полків, вільними цар не виконав, і правобережні козацькі полки в 1814 р. були перетворені на регулярні уланські полки.

У 1812 р. козацькі полки створювалися і в Лівобережній Україні. В Чернігівській губернії було організовано 6, Полтавській - 9 козацьких полків кількістю 18 тис. осіб. Прибули ще 500 бузьких козаків та ескадрон у 1800 осіб, сформований на кошти сподвижника О.Суворова, великого землевласника Півдня В.Скаржинського.

Під час польського повстання 1830 р. генерал-губернатор М.Г.Рєпнін запропонував створити козацькі полки. Цар підтримав цей проект, і на кошти місцевого населення в Малоросії було організовано 8 козацьких полків. Втім, польське повстання було придушене і козацькі полки були розпущені. Князь М.Г.Рєпнін виступив з новими проектами відновлення колишнього військового статусу козаків, але уряд на це не погодився.

Разом з тим, враховуючи імперську лояльність малоросійського козацтва, Микола І надав козацькому стану деякі привілеї. Указом 1832 р. козацькі землі навічно передавалися козакам та їх нащадкам (землю можна було продавати лише козакам, а купувати у інших станів, наприклад, шляхти); козакам гарантувалося право продажу алкогольних напоїв; військова служба обмежувалася 15 роками (проти 25 років); подушний податок не перевищував податку державних селян тощо. У 1834 р. була утворена спеціальна установа - Головна господарська контора, до компетенції якої передавались справи регулювання козацького землеволодіння, оподаткування, еміграції та рекрутчини. У 1837 р. козаки були переведені під юрисдикцію Міністерства державного майна, де залишалися до 1860-х рр.

В цілому ж, незважаючи на протекціоністські заходи російського уряду, козацтво втрачало ознаки окремого соціального стану. Причиною цього було економічне становище козацтва: зубожіння козацьких господарств, їх подрібнення внаслідок зростання населення і, нарешті, обезземелення козацтва. За своїм асоціальним статусом і матеріальним становищем козацтво мало чим відрізнялося від державних селян.