Історія України - Литвин В.М. - Ліквідація Запорозької Січі 1775 р. Останній кошовий Петро Калнишевський

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. не лише стала приводом для розпуску Законодавчої комісії, а й дещо загальмувала інкорпорацій"^ заходи російської влади на Лівобережжі. Таке становище спричиняли як небажання ускладнювати суспільно-політичну обстановку в найближчому тилу російської армії, так і зайнятість головного українського командира - генерал-губернатора Петра Румянцева, призначеного головнокомандуючим російськими військами на турецькому фронті.

Війна 1768-1774 рр. велася набагато організованіше, аніж це було в часи імператриці Анни Іоаннівни та фельдмаршала Мініха. Російські війська, в складі яких досить успішно воювали й українські козаки з Лівобережжя, Запорожжя та Слобожанщини (лише одні запорожці за виявлену в ході війни доблесть отримали 17 золотих медалей на Андріївській стрічці), зайняли цілий Крим, Молдавію, Валахію, розбили турецьку армію в декількох вирішальних боях і перенесли кампанію за Дунай, на землі сучасної Болгарії. Понесені втрати змусили османське керівництво запросити в Росії миру, який було укладено влітку 1774 р. в Кучук-Кайнарджі.

За умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору Росія отримала частину Чорноморського узбережжя, а Кримський ханат було проголошено вільним від османської залежності й він потрапив під протекторат Росії.

Перенесення російських кордонів далеко на південь, по суті, вирішувало долю земель, що й досі носили горду назву Вольностей Війська Запорозького. Встановлення протекторату над Кримом позбавляло Січ її військово-стратегічного значення. Бурхливий же розвиток запорозького господарства, базованого на використанні вільної праці, різко контрастував з пануючими в імперії надзвичайно жорсткими формами кріпосницької залежності, а тому викликав у російського дворянства різке неприйняття. Крім того, величезні запаси надзвичайно плодоносних південноукраїнських земель вабив ласих до нових земельних надбань російських поміщиків. Усі ці обставини й стали тим комплексом аргументів, що остаточно вирішив долю Запорозької Січі.

У ніч на 17 червня 1775 р. російська армія, що поверталася з турецької війни, п'ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командою російського головнокомандувача генерала-поручника Петра Текелія перебувало 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами, - всього понад 100 тисяч вояків. У Січі на той час перебувало лише декілька тисяч запорожців. Решта ж після завершення війни роз'їхалась по паланках і зимівниках. Генерал Текелій оголосив волю імператриці Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі, й січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Останній кошовий Січі Петро Калнишевський у супроводі військового писаря Івана Глоби, військового судді Павла Головатого та інших старшин прийняв умови російського генерал-поручника. Після цього всі січові укріплення і споруди російські війська зруйнували, архів Коша та військову скарбницю з регаліями і коштовностями вивезли до Петербурга, а січову старшину заарештували.

За вироком імператриці Павла Головатого та Івана Глобу було вислано до Сибіру, звідки вони більше вже й не повернулися, зустрівши свою смерть відповідно у 1795 та 1790 рр. в Тобольському та Туруханському монастирях. А кошового Калнишевського, котрому на той час уже виповнилось 85 літ, було ув'язнено в напівпідвальній камері Соловецького монастиря. Там він провів наступних 25 років свого життя, аж поки в 1801 р. ліберально налаштований молодий імператор Олександр І "дарував" йому прощення. Втім, глухий і сліпий Калнишевський вирішив нічого не змінювати у своєму житті, так і залишившись у монастирі, де й помер ЗІ жовтня 1803 р., маючи аж 113 літ від роду.

Рядове ж запорозьке козацтво після здачі Січі Текелію було відпущене по домівках, але без права козакування. Частина ж козаків зуміла вислизнути з січових укріплень ще напередодні їх захоплення російськими військами. Саме вони, а також ті з козаків, які не хотіли миритися з новими порядками, частина - човнами, а частина - суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську Січ.

Тим часом землі Вольностей Війська Запорозького стали ареною для демонстрації щедрості царської влади. Так, 200 тисяч десятин землі отримав генерал-прокурор сенату князь О.Вяземський, 150 тисяч - граф Г.Потьомкін, 35 тисяч - екс-гетьман, граф К.Розумовський, 21 тисячу - графиня Є.Браницька тощо. Для того, щоб найшвидше колонізувати край, що отримав назву Новоросії уряд Катерини II запровадив практику, відповідно до якої кожен російський дворянин міг дістати 1,5 тисячі десятин землі за умови, що він на ній упродовж декількох років оселить не менше 13 селянських дворів. Аби закріпити землі за собою, російські поміщики масово переміщують на українські землі своїх кріпосних, а також намагаються прикріпити до землі вчорашніх запорозьких козаків, що залишилися на насиджених землях. Подібні практики значно прискорюють впровадження в Україні кріпосницьких порядків у тому найбільш жорсткому вигляді, в якому вони побутували на російських землях.

Одночасно відбувається й масова іноземна колонізація. Найпершими переселенцями на нові землі стали серби, котрі з'явилися тут ще в часи існування Запорозької Січі. Згодом до них приєдналися болгари, вірмени, греки та молдавани. Але найбільш масовим було переселення іноземців, що мали німецьке коріння. Німецька колонізація була започаткована в 1789 р. переселенням з Пруссії 230 родин, які, отримавши по 65 десятин запорозьких чорноземів, навіки звільнювались від несення військової служби та на тридцять років - від сплати податків. Благодатні фунти та значні пільги зумовлять ситуацію, за якої дуже швидко кількість німецьких колоністів у краю досягне 100 тисяч.