Історія України - Литвин В.М. - Розвиток української культури, науки та освіти козацької доби

Характерною стильовою ознакою української культури XVIІ- XVI11 ст. стала її належність до світу європейського бароко (з італійської мови - чудернацьке, химерне) - одного з провідних мистецьких стилів, що в європейському культурному просторі проявив себе з XVI ст. не лише в жанрі живопису, архітектури чи музики, а й у філософії, літературі, історіографії, педагогіці тощо.

Стильовою домінантою бароко виступає принцип метафоричності, а найхарактернішими проявами стилю стають пишна оздоба, вишукана декоративність, знамениті барокові "перебільшення" та "надмірності".

Важливим є те, що бароко мало здатність пристосовуватись до різних національних і регіональних умов та традицій, а відтак - містило в собі значну кількість модифікацій і варіантів. Так, якщо у протестантських країнах Півночі Європи бароковий стиль характеризувався наявністю складних інтелектуальних побудов і теологічних заглиблень, то в католицьких країнах більшого значення набуло висунення на передній план зовнішніх ознак - декоративності, пишності, контрастності. Зважаючи на той факт, що на формування барокових традицій в Україні все ж більший вплив справляли зразки польської барокової культури, українська модифікація загальноєвропейського процесу демонструвала перевагу чуттєвих елементів над розумовими.

Український бароковий стиль увібрав у себе чимало елементів народної культури, що спричинило його демократизацію. Фольклоризація стилю найбільш відчутно проявилася у широкому використанні народних орнаментів у образотворчому мистецтві. Особливо виразно тенденція позначалася на розвитку мистецтва різьблення по дереву та оформленні іконостасів. Декоративність українського бароко здебільшого тяжіє до використання флористичного орнаменту (зображення символів рути, дубового листя, квітів барвінку тощо). Причому образи рослин часто використовувалися і у філософських творах, уособлюючи собою алегорію природи, Божої сили чи життя душі.

Архітектура та образотворче мистецтво. Однією з мистецьких сфер, де найвиразніше простежуються впливи барокового мислення, є архітектура. У другій половині XVII - середині XVIII ст. архітектурна думка в Україні розвивалась як у руслі власної традиції, так і активно засвоювала європейський досвід.

На Лівобережжі друга половина XVII ст. позначена появою архітектурних комплексів Крупицько-Батуринського, Лубенського, Мгарського та Густинського монастирів. Вони являли собою інженерні системи оборонного будівництва. їх фортифікації поступово втрачали оборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу. Ця тенденція виявила себе при спорудженні нових мурів Києво-Печерської Лаври, стін чернігівського Троїцького монастиря та київського Софійського собору. Аналогічні процеси відбуваються і на прикладах католицьких кляшторів Правобережжя.

У світському оборонному будівництві виразно домінує парадний, резиденційний характер споруди при маргінальному значенні оборонних елементів. Ця тенденція виразно ілюструється прикладами палаців у Підгір'ях і Поморянах на Львівщині, палацу Синівських поблизу Бережан на Тернопільщині. З початком XVIII ст. елементи оборонної архітектури повністю вийшли з ужитку. В архітектурному стилі утвердився європейський тип парадної резиденції. Прикладами подібних тенденцій є палац Вишневецьких у Вишнівці, Чорторийських - у Корці, Потоцьких - у Христинополі.

Стиль парадної резиденції набуває поширення і в Гетьманщині. Однак на Лівобережжі, де в ролі еліти виступала неродовита козацька старшина, резиденції мали набагато скромніший вигляд. Уявлення про їх масштаби дають кам'яниці Лизогуба в Седневі та Чернігові, будинок І.Мазепи в Іванівні, так званий будинок Полуботка в Чернігові, а також резиденція київських митрополитів на подвір'ї Софійського собору. За своєю планово-просторовою побудовою названі зразки являли собою традиційні для України хати, поділені на дві половини. І лише з другої половини XVIII ст. стиль парадної резиденції у Києві та на Лівобережжі набуває характерних для європейської традиції ознак. Першими прикладами цього напряму стали збудовані в Києві Марийський палац (архітектор Б.Растреллі, 1755) та Кловський палац (архітектори П.Нєєлдов та С.Ковнір, 1754-1758). Аналогічні тенденції простежуються і у будівлях резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749-1751), резиденції фельдмаршала Петра Румянцева у Глухові (1768-1773) та палацах Петра Завадовського в Ляличах на Чернігівщині.

Яскравими прикладами світських споруд громадського призначення на Правобережжі є будівлі ратуш в Жовкві, Могилеві-Подільському, Бучачі. Як справжній шедевр української архітектури доби бароко фахівці називають Бучацьку ратушу. її ядро творить двоярусна, увінчана шоломом вежа, оточена двоповерховим, завершеним балюстрадою корпусом. Балюстраду прикрашав цикл скульптурних зображень, що висвітлював подвиги Геракла, а фронтон виділений пишним картушем з гербом власника міста.

Світські споруди громадського призначення Гетьманщини мали дещо скромніший вигляд. Одним з найвеличніших прикладів цього стилю є будівля Київського магістрату на Подолі. За своєю планово-просторовою структурою вона є варіантом хати на дві половини. Зовні будівлю увінчувала вежа зі шпилем і годинником. У зовнішньому оздобленні були присутніми скульптурні зображення, але виконані не з каменю, а в техніці металопластики.

Довершеними зразками лівобережного варіанта цього стилю є також полкові канцелярії в Козельці (архітектори А.Квасовта І.Григорович-Барський, бл. 1756) та в Прилуках, а також будівля Малоросійської колегії в Глухові (1782). Характерною ілюстрацією світської барокової архітектури є так званий Мазепинський корпус Києво- Могилянської Академії (1703).

Українське храмове будівництво у цей час розвивається у двох формах: муроване і дерев'яне, причому з виразною перевагою останнього. Незважаючи на їх принципову відмінність, еволюція мурованого та дерев'яного храмового будівництва відбувалася у тісному взаємозв'язку. В її основі лежала традиційна тридільна планувальна структура, яка доповнювалася п'ятидільною. Прикладами першого планування є церкви Різдва Христового в Стародубі, Святого Миколая у Глухові, Покровський собор у Харкові (1689), Воскресенський собор у Сумах (1703), церква Святого Миколая (Козацького) в Путивлі (1737).

Паралельно розвивався стиль хрещатого п'ятидільного храму. З дотриманням його канонів збудовано церкву Святого Миколая у Ніжині (1668), Троїцьку церкву Густинського монастиря (1674), церкви Максаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасо-Преображенські церкви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцах (1732). У Києві в стилі хрещатого п'ятидільного храму збудовано церкви Усіх Святих на Економічній брамі Києво-Печерської Лаври (1696-1698) та Георгієвську Видубе-цького монастиря (1701).

Із середини XVIII ст. у Києві та на Лівобережжі досить відчутними стають впливи європейської традиції будівництва соборів у плані квадрата. Найбільш раннім зразком цього стилю стала споруджена в Києві за проектом Б.Растреллі Андріївська церква (1747-1753). В аналогічному ключі спроектовано й церкву Різдва Богородиці в Козельці (архітектор А. Квасов, 1752-1762), святих Антонія і Феодосія у Василькові (1756-1758), Покрови Богородиці в Охтирці (1753-1762), Трисвятительська в Лемешах поблизу Козельця (архітектор І.Григорович-Барський, 1760-1761).

Як окреме явище розвитку архітектурної думки України XVIII ст. фахівці розглядають будівництво в Києві та на Лівобережжі високих кам'яних дзвіниць. Початок цій справі було покладено спорудженням в перших роках століття дзвіниці київського Софійського собору. Добудована за проектом Й.Шеделя дзвіниця була щедро орнаментована декором, виконаним в українських національних традиціях. На відміну від Софійської, в дзвіниці Києво-Печерської лаври було використано ордерну систему. У такому ж стилі спроектовано дзвіниці церкви Різдва Богородиці в Козельці (1766- 1770), Троїцького собору в Чернігові (1771 1773), Хрестовоздвиженского собору в Полтаві (1786).

Значно повільніше, аніж на Лівобережжі, кам'яне соборне будівництво розвивалося на Правобережжі та Галичині. Тим більше історичне значення мають збудовані в маєтку воєводи Адама Киселя в Низкиничах Успенська церква (1653) та оборонна Успенська церква в Підгайцях (1653), церква Різдва Христового в Жовкві (1690-ті), Покровська церква в Піддубцях поблизу Луцька (1743). Утім в цих регіонах значно відчутнішим є вплив класичних європейських традицій культового будівництва.

Найбільш довершеними зразками архітектури зазначеної доби є львівський кафедральний собор св. Юра та Успенська церква Почаївського монастиря. Собор св. Юра, який було споруджено упродовж 1745- 1760-х рр. за проектом Бернарда Імеретина, не має аналогів в українській архітектурі щодо акцентування фасаду скульптурною групою та двома монументальними постатями святителів. Крім того, архітектурний ансамбль надзвичайно вдало використовує рельєф місцевості, який додатково підсилює пірамідальність композиції.

Успенська церква Почаївського монастиря, збудована в 1771 - 1783 рр. за зміненим проектом австрійського архітектора Г.Гофмана, являла собою тип храму з двома поставленими під кутом симетричними вежами фасаду, демонструючи наслідування центральноєвропейських зразків культового будівництва.

У контексті розвитку костьольної архітектури у другій половині XVII- XVIII ст. провідні позиції на українських землях надалі відігравав Львів. З львівських костьолів XVIII ст. чи не найбільший інтерес становлять костьол Стрітення та збудований архітектором Яном де Вітте у другій половині 1740-х рр. домініканський собор. Досконалістю форм костьольної архітектури Волині відзначаються храми Іоанна Хрестителя в Дубровиці (1695-1702), святого Антонія у Великих Межиріччях (1702-1725). Оригінальністю архітектурної композиції виділяється костьол бернардинів у Збаражі, цілковито позбавлений декорації та виконаний у строгих монументальних формах, а також дві роботи архітектора П.Віжипького - ліцейський костьол у Кременці та костьол бернардинів у Луцьку. Широке визнання приніс архітектору Я ну де Вітте проект костьолу монастиря босих кармелітів у Бердичеві. З-поміж костьольних споруд Поділля виділяються домініканський костьол у Сидорові (1730- 1741), тринітатський - у Кам'янці-Подільському (1750-1768), парафіяльні - вТарноруді (1754)та Шаргороді (1760-1786).

Найпоширенішою формою малярства в цей час залишалося церковне монументальне малярство. Найбільшого розвитку воно набуло в Києві, Чернігові та деяких інших культурних центрах Лівобережжя. До числа найбільш помітних його зразків належали малярська декорація Успенського собору Києво-Печерської Лаври, виконана після пожежі 1718 р., а також розписи лаврської Троїцької надбрамної церкви. Поза межами Києва найвідомішимп зразками стали первісне оздоблення Троїцького собору в Чернігові та Троїцького собору Густинського монастиря, а також Спасо-Преображенського собору в Ізюмі, ряд медальйонів у Козелецькій церкві Різдва Богородиці. На Правобережжі монументальне малярство активно розвивалося в костьолах. Причому провідні ролі у його поширенні відігравали приїжджі майстри з Європи, переважно італійці.

На українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої, монументальне малярство набуло поширення і в світських будівлях. Окрім Львова, потужний малярський осередок склався у Жовкві. На Волині центром малярства була Степань, де жив і працював відомий тогочасний маляр Семен.

Збережені пам'ятки іконопису Київщини та Лівобережжя свідчать про інтенсивний розвиток малярства й на цих теренах. Найбільш відомими пам'ятками цього часу є епітафія лубенського полковника Леонтія Свічки з Вознесенської церкви села Олексіївка, ікона Єлецької Богородиці з Успенського собору чернігівського Єлецького монастиря, ікони Спаса та Богородиці з іконостаса Спасо-Преображенської церкви Спаського монастиря у Новгороді-Сіверському, "Богородиця'' в срібній оправі фундації гетьмана Івана Мазепи та інші. За оцінками фахівців, найповніше традиції іконопису козацької України втілені в іконостасі Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочин них, створеному на замовлення гетьмана Данила Апостола. Логічним завершенням традицій київського та лівобережного церковного монументального малярства є рання спадщина В.Боровиковського, зокрема, його парні ікони Христа та Богородиці, Богородиці на троні та Богородиці з херувимами з Троїцької церкви в Миргороді.

Надзвичайно поважне місце в мистецькому житті барокової України відігравала графіка, яка була представлена насамперед книжковою ілюстрацією. У технічному плані до кінця XVII ст. розвивалася переважно гравюра на дереві (дереворити), надалі домінуючі позиції зайняло гравірування на металі, переважно мідерити.

Найбільш відомим з-поміж граверів середини XVII ст. був майстер Ілля, творчий шлях якого розпочався наприкінці 30-х рр. у Львові, а у 50-х рр. розквітнув у Києві. У київський період свого життя майстер підготував унікальний за своїм змістом цикл ілюстрацій (загальним числом 47 позицій) Києво-Печерського патерика.

Розквіт гравіювання у Львові, що намітився наприкінці XVII ст., пов'язаний з іменем одного з найвидатніших українських майстрів Никодима Зубрицького, котрий успішно працював над оздобленням Служебника 1691 р., першого видання в Україні Ірмологіона (1700). Згодом гравер перебрався на помешкання до Почаєва, пізніше - до Києва, а ще згодом - Чернігова. Праці Зубрицького прикрасили не одне книжкове видання кінця XVII - першої чверті XVIII ст.

Незважаючи на безсумнівні заслуги Зубрицького, все ж найбільший розквіт гравюри в історії українського мистецтва культурологи небезпідставно пов'язують з київською школою графіки, біля витоків якої стояли Олександр та Леонтій Тарасевичі й Іван Щирський. Початки творчості О.Тарасевича пов'язані з Литвою, де він у 1670-х рр. підготував цикл гравюр до молитовника, виданого у Вільно 1677 р. Надалі митець, очолюючи університетську друкарню у Вільно, проілюстрував чимало книг як місцевих видавців, так і замовників із Польщі. Тарасевич став першим українським гравером, який активно звернувся до жанру портрета. Зокрема, йому належать портретні зображення архідиякона М.Слупського, короля Яна III Собеського, київського уніатського митрополита К.Жоховського, великого литовського писаря А.Завіші, російського князя В.Голіцина та царівни Софії Олексіївни, чернігівського архієпископа Лазаря Баранови-ча, охтирського полковника І. Перехреста та ін. Для київської друкарні Тарасевич підготував три ілюстрації панегірика Варламу Ясинському "Три вінці" (1683).

На зламі століть також у Вільно розпочався творчий шлях іншого видатного українського гравера Леонтія Тарасевича. Працюючи в Литві, майстер гравіював портрети литовських вельмож, виготовив ілюстрації панегірика київському митрополиту Варламу Ясинському (1690). Близько 1693 р. Тарасевич прийняв постриг у Києві, і наступна його мистецька праця пов'язана саме з цим містом. Як вершини української гравюри розцінюють фахівці виконані ним сорок п'ять мідеритів для ілюстрування Києво-Печерського патерика видання 1702 р. Крім того, в київський період свого життя Л.Тарасевич підготував ілюстрації до Нового Завіту (1703), п'ять гравюр для панегірика фельдмаршалу Б.Шереметеву (1695) та ін.

Неоціненний внесок у становлення та розквіт київської гравюри на металі вніс учень О.Тарасевича Іван (Інокентій) Щирський. Йому належить авторство ілюстрацій для панегірика Лазарю Барановичу "Благодать і істина" (1683), теза Прокопія Колачинського (1698) із усім відомим зображенням Києво-Могилянської академії та її студентів для панегірика Іванові Обидовському (1698), цілий ряд портретних зображень. Як унікальну розцінюють мистецтвознавці панегіричну гравюру майстра на честь російського фельдмаршала Б.Шереметева (1708).

Київська школа гравіювання, закладена О. та Л. Тарасевичами й І.Щирським, отримала свій розвиток у роботах цілого ряду талановитих майстрів, зокрема таких як: Лаврснтій Кщонович, Данило Галяховський, Іларіон Міі ура, Іван Стрільбицький, Аверкій Козачківський, Григорій Левицький та ін. Найбільш відомими їхніми роботами є теза Києво-Могилянської академії на честь гетьмана 1.Мазепи (1708) та портрети митрополитів В.Ясинського та Й.Кроковського, Данила Галяховського, панегіричні гравюри Іларіона Мігури.

Загалом же закріплений міжнародно-правовими нормами розподіл українських земель обумовив певні відмінності єдиного мистецького процесу на Лівобережній (з Києвом) та Правобережній Україні. Проте в цілому українське мистецтво, як і раніше, залишалося внутрішньо цілісним.

Розвиток науки. Докорінні зміни, що сталися в Україні в середині - другій половині XVII ст., найперше рельєфно проявили себе у формуванні принципових засад нової історичної свідомості українців. Прикметно, що тематично в історіографічних працях, які з'являються в Україні впродовж другої половини XVII-XVIII ст., найбільш чільне місце посідають саме історичні сюжети, що відбивають надзвичайно складні соціально-політичні та воєнні колізії, започатковані виступом Б.Хмельницького 1648 р. Події середини XVII ст. є обов'язковим атрибутом козацьких літописів, хронік, історичних нотаток, узагальнюючих викладів історії України.

Для українського літописного стилю, як тонко підмітив П.Сас, було характерним використання середньовічної методології історії, в якій превалювали компоненти так званої "провіденціальної історіографії", тобто виведення причин тих чи інших історичних подій і явищ з волі Божої ("Божий промисел"), а також безсистемність у поданні локальних фактів. Основні зусилля літописців зводилися до простої фіксації подій, сума яких і творила текстуальну канву твору. Прикладами такого історіє писання є "Межигірський літопис (1608-1700)", "Чернігівський літопис" (охоплює події історії України від найдавніших часів до 1765 р.), "Літопис Мі арського монастиря" (зберігся лише фрагментарно - у хронологічних межах кінця XVII - середини XVIII ст.), а також ціле гроно літописних нотаток, створених у Галичині, - "Літопис Підгородецького монастиря" (1585-1729), "Добромильський літопис" (1648-1700), "Перемишльський літопис" (1712-1788) та ін.

У другій половині XVII ст. в Україні з'являються праці й "історичного стилю", в яких проте домінували літописні традиції. Ці праці характеризуються певним ступенем концептуалізації історичних подій, спробами узагальнення історичних фактів. Прикладами зародження цього, на той час нового, стилю в українській історіографії є праця Феодосія Софоновича "Кройніка", яка охоплює події української історії від найдавніших часів до 1673 р. У ній автор запропонував уже композиційну побудову твору, ґрунтовану на світській періодизації історії, в якій вузловими сюжетами виступають Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовсько-Руське та Річ Посполита як державні організми, що включали в себе українські землі, та завершує виклад визвольна боротьба українського козацтва проти польсько-шляхетського панування.

Праця Феодосія Софоновича справила великий вплив на автора "Літописця Дворецьких" (бл. 1673-1675), а також роботу П.Кохановського "Хронограф" (1681) та "Обширний синопсис руський" (1681-1682).

Як окреме явище культурного життя України другої половини XVII ст. варто розглядати твір анонімного автора (найвірогідніше - Інокентія Гізеля) київський "Синопсис", уперше опублікований 1674 р. "Синопсис" фактично став першим в українській історіографії твором, в історичній та політичній концепції якого домінувала ідеологія російського самодержавства, де б так ґрунтовно було вмотивовано династичні претензії російської правлячої династії на Україну та всю давню руську спадщину. Історію українського та російського народів анонімний автор розглядав як єдиний потік і водночас як форму реалізації самодержавної ідеї. Після свого першого видання в 1674 р. твір з певними доповненнями автора видавався в 1678 та 1680 рр., а загалом упродовж кінця XVII - першої половини XVIII ст. витримав близько тридцяти перевидань. До публікації "Короткого літопису" Михайла Ломоносова "Синопсис" залишався єдиним у Росії підручником з історії.

Вельми помітним явищем українського літописання став широковідомий твір "Літопис Самовидця". Авторство Літопису достеменно не встановлено. Серед можливих його творців називалися різні відомі історикам історичні персонажі другої половини XVII ст., з-поміж котрих найбільш реальним виглядає кандидатура ніжинського сотника наприкінці 1650-х рр., згодом, у середині 60-х, генерального підскарбія в уряді І.Брюховецького Романа Ракушки-Романовського. Композиційно твір побудовано при дотриманні логіко-причинної послідовності у висвітленні подій. Історичні оповіді мають назви, завершений вигляд і логічний взаємозв'язок між собою. Центральною темою твору загалом є розповідь про події національно-визвольних змагань українського народу середини XVII ст.

Як вершини української історіографії початку XVIII ст. дослідники класифікують твори Григорія Граб'янки та Самійла Величка, які в історіографічних нарисах отримали не зовсім адекватну назву "козацьких літописів". Саме в них утвердилися такі принципи історіє писання, як опертя на історіографічні авторитети та історичні джерела, а також застосування певних правил використання цих самих джерел. Зв'язок з бароковою культурою їм забезпечують помітна "літературизація" джерельних текстів, акцентування надмірної уваги на діяннях історичних - морально благородних - героїв, контрастне представлення "добра" та "зла". Чільне місце в творах відводиться опису екстремальних ситуацій, героїки та моральних уроків історії. Основну політичну ідею праці Г. Граб'янки дослідники визначають як поміркований автономізм. Він виявляє себе в тому, що, поряд із запевненнями автора в лояльності до російського монарха, доволі методично обґрунтовується й думка про історичну, політичну, правову самобутність українських козаків, добровільність їх переходу під зверхність царя та, відтак, природне право на політичну суб'єктність.

Твір С.Величка став першим фундаментальним історичним твором, в якому системно використано історичні джерела, які до того ж частково піддаються критичному аналізу. У вступі автор перерахував історичні джерела та літературу, якими він користувався при написанні своєї праці, вказав на методику їх використання. Як історик Величко намагався створити величну картину воєнних подвигів, випробувань і слави героїв, засліплення та зрад їх антиподів тощо. Свої думки, зважаючи на поставлену мету, автор викладає високим стилем. Так само, як і для Граб'янки, для Величка центральним сюжетом його історії виступають події Хмельниччини. У політичному плані автор послідовно відстоює ідеї українського автономізму, наголошує на винятковій політичній ролі козацтва, його шляхетності.

З другої половини XVIII ст. в українській історіографії утверджується компілятивна методологія історіє писання. Визначальною її характеристикою була практика текстуального запозичення. Інколи заслуга автора обмежувалася лише механічним сполученням декількох текстів. Інколи ж мало місце творче опрацювання матеріалів, що проявлялось як у структурній систематизації існуючих історичних текстів, так і в їх стилістичній правці. Із застосуванням цієї методології підготовлено такі твори як: "Короткий опис Малоросії", Лизогубівський літопис ("Літописець або короткий опис знаменитих дійств і випадків"), "Літописець цей є Хроніка" Леонтія Боболинського, "Короткий опис про козацький малоросійський народ та про воєнні його діла" Петра Симоновського, "Літописна оповідь про Малу Росію" Олександра Рігельмана, "Короткий літопис Малої Росії" Василя Рубана, "Зібрання історичне" Василя Лукомського та ін.

Розвиток філософських знань в Україні другої половини XVII-XVIII ст. був пов'язаний насамперед з науково-освітньою діяльністю Києво-Могилянської академії. Так, одним із засновників української філософської думки раннього Нового часу був її ректор Иосиф Кононович-Горбацький, котрому належить авторство навчального курсу з риторики "Оратор могилянський" (1635-1636) та з філософії (1636-1642), від якого зберігся лише один фрагмент - "Підручник логіки". Кононович-Горбацький став першим з українських філософів, хто зумів розробити логічну, метафізичну та державно-правову проблематику в руслі ідей нової християнської філософії.

Яскравим представником могилянської барокової схоластики був професор і ректор академії (з 1645 р.), згодом архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. До наших днів дійшли три його філософські праці: "Твір про всю філософію" (1645-1646), "Філософські аксіоми" (1646) та "Мир з Богом людині" (1669), а також цілий ряд полемічних творів, спрямованих проти унії, та згаданий вже вище історичний - київський "Синопсис". У своїй філософській системі Гізель синтезував здобутки античності, патристики, особливо схоластики.

Барокова схоластика залишалася визначальною і у філософських поглядах відомого українського філософа, теолога, письменника, поета, церковного та культурного діяча Стефана Яворського. У концентрованому вигляді вони викладені в курсі "Філософське змагання" (1691-1693), а також у цілому ряді теологічних праць: "Конкордація святого Писання", "Про церкву", "Камінь віри" та ін. Учений надзвичайно великої ваги надавав логіці як методу дослідження істини, виділяючи три логічні операції та поняття, судження й умовисновки.

Філософська система Данила Туптала (вихованця Києво-Могилянської академії, котрий останні роки життя був ростовським митрополитом і зачислений Російською православною церквою під іменем св. Димитрія до ліку святих) поєднувала елементи середньовічної патристики і схоластики та ранньонової - ренесансної, реформаційної, ранньо просвітницької філософії. Окремі її елементи знайшли своє відображення в знаменитих "Четьї-Мінеях" (опублікованих в чотирьох томах відповідно в 1689, 1695, 1700 та 1705 рр.), а також проповідях, моральних повчаннях "Алфавіт духовний..." і "Літопис або збірний хронограф".

Виразно тяжів до ідей ранньопросвітницької філософії Теофан Прокопович - могилянець, що навчався в Римі, Швейцарії та Німеччині. Філософські концепції вченого знайшли відображення в працях "Десять книг про риторичне мистецтво..." (1706), "Різні сентенції", "Логіка", "Натурфілософія, або Фізика", "Етика" тощо.

У контексті ранньопросвітницьких ідей вибудовували свої філософські системи також Мануйло (в чернецтві Михайло) Козачинський (1699- 1755), Георгій Кониський (1717-1795), Георгій Щербацький (1725-1754).

Як окреме явище інтелектуального розвитку барокової України варто розглядати науковий спадок визначного українського філософа Григорія Савича Сковороди (1722- 1794). Будучи вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода добре знав мови, античну філософську спадщину та на той час новітні здобутки сучасної йому філософської думки Європи. Свою філософську систему він вибудував на основі синтезу найрізноманітніших філософських традицій. Зокрема, дослідники пов'язують його становлення із засвоєнням античних традицій, відображених у творах Сократа, Аристотеля, філософів-стоїків. У філософських концепціях Сковороди також вельми відчутними є впливи ідей патристики, а також Спінози, Мальбранша, представників філософії Просвітництва та німецького містицизму.

За своїм спрямуванням філософія, упредметнена в його творах "Сад божественних пісень", "Наркіс", "Асхань", "Кільце", "Алфавіт", "Ікона Алківіадська", "Вступні двері до християнської добронравності", "Вдячний Еродій", "Убогий жайворонок" та ін., зосереджена на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Мандрівний спосіб життя філософа досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілковито вписувався в стиль бароко. Барокова спрямованість філософської думки Сковороди виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини. Навіть термінологічно філософ уникав слова "розум", вживаючи лише подеколи іронічний вираз "повзучий розум". Набагато більше для Сковороди значили поняття "душа" та "серце". Для філософа людина - це насамперед її серце, специфічний рід духовно-сердечного буття.

Розроблена Сковородою "філософія серця" стала суттєвим внеском української філософської думки в загальноєвропейську інтелектуальну скарбницю. Сам же Григорій Савич Сковорода, за влучною характеристикою Івана Франка, жив на "розграні двох великих епох" і по суті став останнім яскравим представником культури українського бароко.

Розвиток освіти. Мережа початкових шкіл в Україні була досить розвинутою вже в першій половині XVII ст. Заснування початкових шкіл переважно здійснювалося за ініціативи місцевого населення при існуючих парафіяльних церквах. Навчальний процес у таких школах, як правило, здійснювався місцевими священиками або покладався на дяків. Остання обставина обумовлювала й назви цих шкіл, які поруч з церковно-приходськими (церковнопарафіяльними) нерідко називали дяківськими. Крім церковноприходських шкіл, нижчий базовий рівень освіти утворювали також братські школи, які з кінця XVI ст. засновувалися й утримувалися братчиками. Як правило, такі школи знаходилися в містах.

З другої половини XVII ст., по мірі формування в Україні нової козацько-старшинської еліти, ініціатива заснування нижчих шкіл дедалі частіше виходила саме від представників останньої. Це великою мірою сприяло розширенню освітньої мережі. За даними перепису 1740-1748 рр., у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, в Лубенському на 247 поселень - 172, Чернігівському на 229 поселень - 154, Переяславському на 102 поселення - 69, Миргородському на 84 поселення - 37. Загалом же на середину XVIII ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. У великих полкових та сотенних містах могло існувати по декілька таких шкіл. Так, наприклад, у Чернігові та Новгород-Сіверському існувало по шість початкових шкіл, у Сосниці та Березні - чотири, городні та Мені - три. Найбільше таких шкіл було в Києві, де лише на Подолі діяло 14 церковнопарафіяльних шкіл.

Програма цих шкіл, як правило, передбачала навчання дітей читанню по букварю, знайомство з Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій, оволодіння співочою майстерністю. У міських братських школах, які в XVII-XVIII ст. продовжували існувати на Правобережній Україні, рівень викладання був значно вищим, аніж у сільських дяківських школах.

Власна освітня мережа була сформована у XVIII ст. на Землях Вольностей Війська Запорозького Низового. Тут церковнопарафіяльні школи існували при паланках, слободах і навіть зимівниках. Так, джерела фіксують їх наявність у старому та Новому Кодаку, Кам'янці, Новоселищі, Мака рівцях тощо. Загалом же на середину XVIII ст. на Запорожжі налічувалося близько тисячі початкових шкіл. У цей час існувала також школа на Січі, яку дослідники називають Головною січовою школою. У ній вивчали риторику, політику, математику, географію, астрономію тощо.

Мережу середньої та вищої освіти на українських землях формували православні, католицькі та греко-католицькі колегіуми, а також Києво-Могилянська академія та Львівський університет.

На теренах Гетьманщини та у Слобідській Україні освітні потреби населення задовольняли православні колегіуми - Чернігівський, Харківський та Переяславський, а також Києво-Могилянська академія.

Колегіум у Чернігові виник 1700 р. завдяки старанням чернігівського архієпископа, відомого письменника і педагога Іоанна Максимовича на базі слов'яно-латинської школи, переведеної до полкового центру архієпископом Лазарем Барановичем з Новгорода-Сіверського. Утримання Чернігівського колегіуму лежало на місцевій архієпископи* та доповнювалося пожертвуваннями приватних світських та духовних осіб. Кількість учнів у колегіумі коливалася від 200 до 300. Зі стін Чернігівського колегіуму вийшло немало відомих в Україні та поза її межами видатних особистостей. Одним з них був Д.Самойлович (Сушинський), котрий, продовживши своє навчання за кордоном, став відомим у Європі епідеміологом.

У1726 р. було відкрито перший колегіум на Слобожанщині - в Харкові. Він постав на базі духовної семінарії, перенесеної до Харкова з Бєлгорода. Велика заслуга в його створенні належала бєлгородському єпископу Є.Тихорському та князеві М.Голіцину (останній подарував навчальному закладу село та чотири хутори). Як і у випадку з Чернігівським, викладацький склад Харківського колегіуму формувався переважно з випускників Києво-Могилянської академії. Зокрема, впродовж 1768-1769 рр. читати курс "християнського добронравія" було запрошено Григорія Сковороду.

Учнями Харківського колегіуму були представники всіх станів Лівобережної та Слобідської України. Найбільша їх кількість в окремі роки, зокрема наприкінці 1730-х, початку 1780-х та 1790-х рр., сягала понад п'ятсот осіб.

Наприкінці 1738 р. було засновано Переяславський колегіум. Велика заслуга в цьому належала вихованцю Києво-Могилянської академії та Львівського університету, переяславському єпископу Арсенію Берло. Відразу по заснуванні Переяславського колегіуму при ньому було відкрито шість класів, що стало можливим завдяки переведенню на навчання до Переяслава (до вищих класів колегіуму) частини студентів з Києва. У 1754 р. на запрошення єпископа А.Берло в Переяславському колегіумі курс поетики читав Г.Сковорода. Тут же він написав свою працю "Рассуждение о поезії и руководство к искусству оной". У 1773 р. в колегіумі було розпочато викладання філософії, а з 1781 - богослов'я. Наприкінці 1760-х рр. в Переяславі навчались одночасно більше 120 учнів.

На землях Правобережної та Західної України, що входили до складу Речі Посполитої, найбільш поважну роль у поширенні вищої освіти у другій половині XVII-XVIII ст. відігравала освітня мережа, якою опікувалися члени ордену єзуїтів. На українських землях до існуючих єзуїтських колегіумів у Ярославі, Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Кам'янці, Вінниці, Кросні та Перемишлі додалися ще нові школи в Овручі (1688), Красноставі (1688), Самборі (1702), Кремінці (1712), Станіславі (1716), Житомирі (1747). Загалом же тенденція до розширення мережі єзуїтських шкіл у межах Речі Посполитої, що виразно виявила себе у XVIII ст., призвела до того, що з 1700 по 1773 рр. їх кількість на українських землях зросла з 9 до 15, а професорський склад з 41 особи збільшився до 90.

Безкоштовне навчання та збалансована й ґрунтовна навчальна програма приваблювали до єзуїтських колегіумів чимало юнаків з незаможної шляхти, у тому числі й православної. Навчанню православних сприяло й те, що нерідко отці-єзуїти запроваджували до своїх програм церковнослов'янську мову, а учні православного віросповідання звільнялися від участі в церковних католицьких богослужіннях. Так, саме в єзуїтських школах освіту здобули відомі в Україні та поза її межами політичні діячі Богдан Хмельницький та Пилип Орлик, церковні та освітні авторитети православної церкви - Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та ін.

Поруч з колегіумами члени ордену єзуїтів засновували й елітарні так звані "рицарські школи" або "рицарські академії", де навчалися нащадки магнатерії та найбільш заможної шляхти. Ці школи були платними і пропонували освітню програму, що мала на меті підготовку майбутніх державних діячів. Із семи рицарських шкіл, відкритих в межах Речі Посполитої, дві діяли на українських землях - у Львові (з 1749 р.) та Острозі (з 1751 р.).

Особливе місце в поширенні освіти на землях Правобережної та Західної України належало греко-католицькому ордену василіан. Одну з перших василіанських шкіл було засновано у Володимирі ще наприкінці XVI ст. На початку наступного століття школа була реформована за зразком єзуїтських колегіумів. Крім школи у Володимирі, на Правобережжі та в Галичині існували також василіанські навчальні заклади у Льво