Історія України - Литвин В.М. - Історичний розвиток Буковини

Обставини входження Буковини в єдиний масив західноукраїнських земель були достатньо драматичними. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. російські війська здобули Хотин та анексували Молдову й Валахію. 1770 р. депутація молдовських бояр прибула до Петербурга, щоб присягнутися російській цариці. Це неабияк занепокоїло Австрію, яка 1771 р. погодилася на пропозицію Туреччини виступати посередником на переговорах з Росією. Нагородою Австрії за вигідний мир мало стати прилучення Малої Валахії (Ольтенія). За Кучук-Кайнарджийським миром російські війська залишали Молдову та Валахію.

Більшість населення Буковини становили українці, які мешкали повсюди, але найбільш компактну групу утворювали на півночі. Загалом же етнічна ситуація на Буковині в 1774 р. характеризується таким співвідношенням: 69 % українців, 26 % румунів, 5 % представників інших національностей.

Процес переходу Буковини під владу австрійських цісарів пройшов декілька етапів: 1) 1775-1786 рр. - період військового управління; 2) 1786- 1849 рр. - об'єднання Буковини з Галичиною; 3) 1849-1918 рр. - входження Буковини як коронного краю до складу імперії.

1783 р. відбувся поділ Буковини на нові адміністративно-територіальні одиниці - дистрикти. У серпні 1786 р. край було прилучено до Галичини. Військова адміністрація замінена на цивільну, а Буковина стала однією з округ Галичини, на чолі якої стояв окружний староста, з резиденцією в Чернівцях та підпорядкуванням львівському губернаторові. У 1794 р. дистрикти були перейменовані на повіти.

У соціально-економічній сфері відносини між селянами і поміщиками регулювалися нормами молдовських господарів - "Золотою грамотою" (або "Хрисовул Гіки") 1766 р. Селяни мали відбувати панщину по 4 дні в різні пори року, а загалом 12 днів на рік. Взагалі на Буковині, як і Молдові, не існувало класичної моделі кріпаччини: селян не можна було продати, обміняти без землі, зруйнувати сім'ю під час продажу, він мав право одружуватись без дозволу пана. Селянин сприймався як підданий держави, тому обсяг державних повинностей був у кілька разів більшим, ніж поміщицьких. Фільваркова форма господарства на Буковині так і не сформувалася.

Згідно з патентом Йосифа II, виданим 1780 p., кріпаччину було замінено панщиною. Земля залишалася за поміщиками, а селяни за користування нею мали відробляти панщину, сплачувати оброк, нести інші повинності.

Прагнучи збільшити чисельність населення краю, 1786 р. Відень видав декрет, який передбачав звільнення місцевого населення на 30 років від сплати податків, впорядкування станових прав великих землевласників і впровадження "міського закону". Декрет мав далекоглядні наслідки, оскільки започаткував поліетнічну колонізацію краю, що містила в собі румунський, німецький і польський потоки.

Найчисельніша група переселенців прибувала на Буковину з Молдови, Бессарабіїта Трансильванії. Переселенці з Молдови оселялися переважно у південній частині Буковини. Трансильванські переселенці (переважно румуни за своєю етнічною приналежністю) просувалися на Північ, досягаючи долини р. Прут, і саме вони, завдяки більш високому економічному і культурному рівню, відіграли вирішальну роль у процесі румунізації українського населення. Активний еміграційний рух з Трансильванії поєднувався з австрійською політикою підтримки "волохів", проявом якої було надсилання в Буковину румунських учителів, навчальної літератури, впровадження румунської мови поряд з німецькою.

Наприкінці XVIII ст. в період військового управління мала місце і німецька колонізація краю шляхом запрошення німецьких колоністів для підвищення рівня землеробської культури, впровадження німецької мови в систему освіти і діловодства тощо. Німецькі колоністи заохочувалися різними пільгами: звільненням на 10 років від податків, на 50 років - від рекрутчини, наданням фінансової підтримки з боку держави, що було визначено в "Патенті про переселення" від 17 вересня 1781 р. Внаслідок гострого безземелля з Баварії, Швабії, Саксонії, Богемії та Трансильванії впродовж 1780-х - 1830-х pp. до Буковини переселилося до 3 тис. сімей німецьких колоністів, які заснували 19 поселень.

Після приєднання Буковини до Галичини розпочалася польська колонізація краю. Польську шляхту приваблювали насамперед економічні пільги. Крім того, декретом 1787 р. буковинське дворянство прирівнювалося у правах до галицької шляхти, а румунські дворяни отримали право засідати у львівському сеймі.

Польські емігранти осідали в адміністративному апараті та панських маєтках. Шляхта активно поширювала польську мову, культуру, католицизм. Про інтенсивність польсько-католицької експансії свідчить той факт, що на початку XIX ст. народне шкільництво на Буковині опинилося під опікою католицького духовенства. Середня освіта була онімечена або зрумунізована. Навіть у повсякденному житті українська мова витіснялася польською. Помітним був також вплив польського елементу на частину буковинського міщанства, населення міст і сіл.

Єврейські мігранти з Молдови, Галичини та інших провінцій австрійської монархії осідали на Буковині, де займалися дрібною торгівлею, ремеслами, лихварством. У 1789 р. євреї отримали право на земельну власність.

З Галичини і Трансильванії до Буковини переселялися вірмени-купці. На Буковині оселялися і вихідці з Росії - липовани, секта старообрядців.

Загалом же, проведені на Буковині реформи австрійського уряду значно цивілізували край у соціальній, економічній, культурній, релігійній сферах. Крім того, сприяли об'єднанню західноукраїнських земель в єдиний етнічно-мовний масив. З іншого ж боку, нехтування австрійським просвіченим абсолютизмом етнічно-конфесіональною специфікою новоприєднаних українських територій, курс на централізацію та уніфікацію усіх провінцій вели до посилення економічного визиску, потурання політиці онімечення, румунізації і покатоличення українського населення Буковини.

В соціальному плані український етнос Буковини був слабо структурований. Своєї власної соціальної еліти українське населення не мало. Буковинська верхівка була або зрумунізована, або спольщена. Український етнос був здебільшого селянський. У структурі ж буковинського селянства можна виділити такі соціальні групи: 1) царани - основна група селян, яка перебувала в поземельній залежності від поміщиків-землевласників; 2) резеші - вільні селяни, що жили на спадковій землі, які до 1787 р. належали до дворян; 3) скутельники - селяни, які були в податковій залежності не від держави, а бояр і монастирів; 4) раби - цигани і татари, які указом Йосифа II в 1787 р. звільнялися від рабства.

Соціальна еліта також поділялася на кілька груп: 1) великі землевласники - румунські бояри; 2) дрібнопомісні бояри - мазилі; 3) дрібне дворянство - рупташі; 4) безземельні збіднілі дворяни - шляхтичі (з Буковини та Галичини).

Економіка Буковини мала аграрний характер. У сільському господарстві побутувала екстенсивна модель розвитку виробництва, яка спиралася на малопродуктивну селянську працю, стару техніку і примітивні технології. Реформи австрійського уряду (звільнення селян від особистої залежності, надання їм земельної власності) лише створювали умови для модернізації сільськогосподарської діяльності в майбутньому.

Основною сільськогосподарською культурою на Буковині й надалі залишалася кукурудза, урожай якої становив 2/3 усього валового зернового збору. З інших зернових культур культивувалися жито, пшениця, ячмінь. З технічних для домашніх потреб і промислів вирощувалася конопля і льон. Городництво було поширене по всьому краю, окрім гірських частин. Найбільш інтенсивно воно розвивалося у передмістях, приміських селах, містах і німецьких колоніях, де вирощувалися цибуля, часник, капуста, огірки, картопля тощо. Садівництво і виноградарство на Буковині були мало розвинуті. Дешеве вино експортувалося з Молдови.

Скотарство розвивалося в південно-західній частині Буковини, що належала гуцулам. За відсутністю родючих ґрунтів гуцули займалися тваринництвом, розводили велику рогату худобу, овець, коней. Гуцули добре відомі виробництвом молочних продуктів, таких, як бринза, сир, молоко, а також вовни, шкір. Важливим їхнім заняттям залишалося лісорубство. По гірських річках вони сплавляли ліс (на р. Черемош була побудована система шлюзів) аж до впадіння р. Прут в Дунай. В інші регіони Буковини худоба завозилася з підросійської України та Румунії.

У 1851 р. на Буковині зафіксовано майже 3 тис. ремісників - кушнірів, ковалів, кравців, шевців, столярів, гончарів, м'ясників, в т. ч. близько 300 шинкарів. В містах і містечках краю аж до середини XIX ст. зберігалася цехова організація ремесла: майстри - власники майстерень; підмайстри - наймані помічники; учні. Зокрема, у Чернівцях налічувалося 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, слюсарів, ливарів, столярів), в Сучаві - 12, в Сереті - 6 тощо.

Торгівля на Буковині наприкінці XVIII ст. була в руках вірменських і єврейських купців, які привозили товари з Сілезії, Польщі, Туреччини: залізні знаряддя праці, предмети розкоші - хутро, шкіряні вироби, вбрання; продукти - цукор, сіль, солону рибу, олію, каву, інжир. На місці скупали худобу, шкіру, віск, мед, молочну продукцію.

Загалом же після входження Буковини до складу Австрійської монархії відбувається руйнування застарілих соціально-економічних засад аграрного суспільства, підвищення економічного й культурного рівня населення краю і об'єднання західноукраїнських земель в єдиний етнічно-територіальний масив.