Історія України - Литвин В.М. - Історичний розвиток Закарпаття - "Угорської України"

Закарпаття - це територія, заселена українцями на південних схилах і передгір'ях Карпат. Має різні назви: Карпатська Україна, Закарпатська Україна, Прикарпаття, Карпатська Русь, Угорська Русь. Розмаїття назв відбиває історико-географічні особливості цього масиву українських територій як прикордонної території, перехрестя різних політичних, етнічних, релігійних та економічних впливів.

Етнічно і релігійно ця територія тяжіла до східнослов'янського, греко-православного світу. Політично і економічно протягом тривалого історичного періоду була пов'язана з Угорським королівством, Австрійською монархією, Румунією, Словаччиною. Закарпаття знаходиться на пограниччі між Східною і Центрально-Східною Європою.

Основу економічного життя Закарпаття становило велике землеволодіння у вигляді магнатських латифундій. Після поразки визвольних змагань угорської шляхти проти австрійського панування під орудою Ференца Ракоці II у 1703-1711 pp. маєтки учасників повстання передавалися урядом новим німецьким власникам. Так, найбільші маєтності Ференца Ракоці II, з центром у Мукачеві, перейшли до німецького роду Шенборнів. Утворена ними величезна Мукачівсько-Чинадіївська латифундія (домінія) включала 152 села, 4 міста, 15 присілків з населенням 14 тис. осіб. Шенборни і нові землевласники почали переселяти у свої маєтки німецьких колоністів, які одержували ділянку землі (скільки міг обробити за допомогою двох коней чи волів), луки (які можна було скосити за 6 днів) на договірних умовах, залишаючись при цьому вільними. Німці-колоністи звільнялися від повинностей на 10 років. Більшість переселенців мали освіту, серед них були лікарі, священики, вчителі.

Економічний визиск в магнатських латифундіях був жорстоким, селяни перебували в повній кріпосній залежності від землевласника, навіть не маючи права без його дозволу віддати в школу своїх дітей. З метою стабілізації соціально-економічного становища в Угорщині і Закарпатті Марія-Терезія і Йосиф II запровадили заходи, покликані врегулювати взаємини між землевласниками і кріпосними селянами. Незважаючи на спротив шляхти, в 1767 р. урядом було розпочато т. зв. урбаріальну реформу (урба-рій - перелік). За її результатами панщина зменшувалася до 1-2 днів на тиждень. Крім того, урбарій визначав соціальний статус селянина. Той з них, хто мав повний наділ (телек) або половину, або чверть, навіть восьму частину телека, зараховувався до кріпаків з наділом, хто мав менш 1/8 наділу або зовсім не мав землі, - до желярів (наймитів). Урбарій регламентував і повинності селян - платити дев'ятину, десятину, військовий податок, ремонтувати шляхи, побори на користь церкви тощо.

Під час селянської війни в Трансільванії австрійський уряд пішов на певні поступки в аграрній сфері. Маніфест Йосифа II від 25 серпня 1785 р. формально звільняв селян від кріпацтва. Втім, незадовго перед смертю Йосифа II усі його нововведення було скасовано.

Соціальна структура населення Закарпаття, що остаточно викристалізувалася у 80-ті рр. XVIII ст., майже без змін проіснувала до середини XIX ст. 90 % усієї землі належало 5 найбільшим магнатським родинам, Ужгородській казенній домініїта Мукачівському монастиреві. 12 тис. дворян (немішів), що становили 5 % усього населення, як і більшість селян, були безземельні (але користувалися, на відміну від селян, соціальними привілеями - не ходили на панщину і не обкладалися податками), вони вимушені були служити на дрібних посадах в домініях та в комітатах - органах адміністративної влади.

Сільське населення краю складали поміщицькі, державні та церковні селяни. В залежності від соціального статусу (особистої залежності, земельної власності) селяни були: 1) урбаріальні, тобто кріпосні з наділом землі; 2) желяри або напівжеляри - наймити, які не мали землі; 3) лібертині - вільні селяни; 4) німецькі колоністи, які були вільні і володіли землею на договірних засадах.

Етнічний склад населення краю (за даними на 1848 р.) свідчить, що більшість складали русини - 235 тис, а крім того: угорці - 120 тис, словаки - 14, румуни - 65, німці - 10, євреї - 25 тис.

Основний вид господарчої діяльності населення Закарпаття - землеробство, в якому було зайнято 90 % населення. Традиційними сільськогосподарськими культурами були жито, пшениця, овес, просо, поширювалася кукурудза. У великих латифундіях розвивалися садівництво, виноградарство, тваринництво, бджільництво.

На рубежі XVIII-XIX ст. господарства великих доміній все більше стали орієнтуватися на ринок. 46 % зернових продавалися на ринку, перероблялися на пиво і горілку. На ринок латифундії постачали овочі, фрукти, виноград та вино. Так, Мукачівсько-Чинадіївська домінія щорічно постачала тисячі літрів вина на ярмарки, в корчми, вивозила свою продукцію до Галичини, Буковини, в Наддніпрянську Україну та Росію. Мед і віск, що вироблялися в поміщицьких господарствах, також вивозилися за межі Закарпаття - в Австрію, Угорщину, Італію, Галичину.

Згідно з адміністративною підпорядкованістю міста Закарпаття (кінець XVIII - початок XIX ст.) поділялися на: 1) приватновласницькі (Мукачево, Берегово, Севлюш, Косино); 2) казенні (Ужгород, Перечин); 3) коронні (Хуст, Вишково, Тячево). Найбільшими урбанізаційними центрами Закарпаття були Ужгород, Мукачеве, Берегове.

Населення міст складали ремісники, торговці, селяни. Застаріла на кінець XVIII ст., цехова організація міського ремесла гальмувала розвиток промислового виробництва, його конкурентоспроможність на ринку. Основними видами ремісничої діяльності у містах були гончарство, ковальство, бондарство, теслярство, кравецтво, ткацтво, чинбарство, кушнірство, пекарство. Зростання кількості цехів гальмувало розвиток виробництва, перетворившись на закриті корпорації, цехи тримали в секреті виробничі досягнення, посилювали регламентацію щодо виготовлення товарів, усіляко ускладнювали процедуру прийому в майстри.

У 1-й пол. XIX ст. ремісниче виробництво починає витіснятися мануфактурним. Перші мануфактури були поміщицькі і державні, засновані на праці кріпаків. Вони з'явилися на соляних промислах, які були державною монополією, в лісовій промисловості, цегельному виробництві. В поміщицьких господарствах виникають цегельно-черепичні, паперові мануфактури. Поступово праця кріпосних на більшості мануфактур замінюється на вільнонайману. Якщо наприкінці XVIII ст. на руднях і металообробних підприємствах вільнонайманими були лише майстри, то в середині XIX ст. всі робітники були вже вільнонайманими.

У 40-х рр. XIX ст. на зміну ярмаркам як основним центрам торгівлі приходить нова форма обміну - постійна торгівля. В 1-й пол. XIX ст. на Закарпатті відбувається формування купецтва як окремої соціальної групи. В містах велася постійна торгівля в магазинах, крамницях, корчмах. Закарпаття виступало пунктом транзитної торгівлі, з Росії, Польщі, України торговельні шляхи вели до Чехії, Австрії, Німеччини.