Історія України - Литвин В.М. - Національно-ліберальна опозиція як складова революції "знизу"

Основні революційні потоки доповнювалися на окраїнах імперії національним рухом. Антидержавний націоналізм окраїн став наслідком цілеспрямованої політики їх русифікації. В умовах революції націоналізм периферії виступав як модернізаційний фактор.

Основним здобутком революції в межах "куцого конституціоналізму" було скасування законів проти українства, небачена культурно-громадська активність свідомих українців, діяльність української фракції в 1 та II Державних думах, вихід на політичну арену українських ліберальних політичних партій.

Найболючішою для українства була проблема мови. Українська інтелігенція, як і селянство, вимагала загального навчання українською мовою в початкових, середніх і вищих школах, упровадження її в судах та установах, пресі, на сцені. На підтримку української мови виступила російська інтелігенція. Академіки Російської академії наук - Федір Корш та Олексій Шахматов на загальних зборах академії доводили самоцінність та самодостатність української мови й необхідність скасування репресивних заходів проти неї. Маніфест 17 жовтня створив умови для розвитку українського культурно-громадського життя, формування української самосвідомості й політичного мислення.

Під час революції виникла українська преса. Вже в 1906 р. видавалося 18 журналів і газет українською мовою, лише в Києві - 7. Часопис української інтелігенції "Киевская старина" був реорганізований в україномовне видання під назвою "Україна".

Здобутком національного українського руху в революції було виникнення "Просвіт" - культурно-громадських організацій на зразок галицьких, їх діячі видавали книжки й часописи українською мовою, засновували бібліотеки, народні читальні, організовували музичні вечори, театральні вистави. За короткий час виникла ціла мережа таких організацій, практично в усіх великих містах. Активними учасниками "Просвіти" в Києві були Б.Грінченко, М Лисенко, Леся Українка, в Полтаві працював П.Рудченко (Панас Мирний), на чолі одеської стояв М.Комаров, чернігівської - М.Коцюбинський. "Просвіти" в часи революції стали справжніми "опорними пунктами національного руху", дійовими засобами формування національної свідомості, руйнуючи застарілі архетипи другорядності та меншовартості українського народу, які нав'язувалися з імперською політикою русифікації.

В ході революції український національний рух був представлений двома течіями: ліберальною та соціал-демократичною.

Українські націонал-ліберали згуртувалися ще напередодні революції, утворивши в 1904 р. Українську демократичну партію та Українську радикальну партію. Партії перебували в стані постійної конфронтації, внаслідок чого серед української інтелігенції України набула популярності російська партія кадетів. Кадети, хоч і не погоджувалися на автономію України, але під тиском обставин визнавали потребу в упровадженні української мови в початкових і середніх школах, заснування в університетах українських кафедр - історії, мови та літератури.

Восени 1905 р. відбулося об'єднання Української демократичної партії і Української радикальної партії, в результаті чого постала Українська демократично-радикальна партія. На виборах до Державної думи її представники блокувалися з російськими кадетами та єврейським Бундом. Від Києва від цього передвиборчого блоку до Думи пройшли Б.Грінченко, М.Левицький та Є.Чикаленко. Після здобуття обмеженої конституції та громадянських прав українські націонал-ліберали відійшли від революції, виступали проти революції "знизу", радикалізму вимог мас. З розвитком українського культурно-громадського життя (газети, "Просвіти", українські клуби) партійне життя національно орієнтованих лібералів починає завмирати.

В добу реакції українські націонал-ліберали відновили безпартійну організацію ЗУБДО під назвою Товариство українських поступовців (ТУП).

Це було політично аморфне угруповання, що стояло "на платформі федеративного устрою Росії та автономії України". Кістяк ТУП становили ті ж самі громади, що входили до Української демократично-радикальної партії. Ініціаторами створення ТУП були М. Гру шевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко. Після лютневої революції 1917 р. з керівного органу ТУП була утворена Центральна Рада.