Історія України - Литвин В.М. - Дебют українства на парламентській арені

Маніфест 17 жовтня 1905 р. заклав підвалини конституціоналізму в Російській імперії. В грудні був виданий закон про вибори в Думу.

Від Української демократично-радикальної партії до загальноросійського парламенту пройшов один депутат з Полтавщини - В.Шемет. Від Києва в єдиному блоці з кадетами і Бундом до Думи були обрані такі представники активного українства, як Б.Гріиченко, М.Левицький. Від кадетської партії до парламенту пройшли такі українські депутати, як І.Шраг, П.Чижевський, М.Біляшівський, від селян - М.Онацький, П.Зубченко.

Українськими думцями був утворений український парламентський клуб, до якого увійшли 44 посла: 19 селян, 17 представників інтелігенції - лікарі, адвокати, земські активісти. Активними учасниками були І.Шраг, П.Чижевський, В.Шемет, барон Ф.Штейнгель, А.Вязлов. Ідеологом української думської фракції став професор М. Гру шевський, який спеціально приїхав зі Львова і оселився в Петербурзі. Український клуб в І Державній думі не мав формального статусу фракції, але це була найчисленніша група серед депутатів - представників національних окраїн. Саме українська думська група відіграла вирішальну роль у створенні в травні 1906 р. потужної думської фракції "автономістів-федералістів". М.Грушевський видавав в Петербурзі російською мовою щомісячник "Украинский вестник". Представники українського парламентського клубу виступали за скасування закону (15 квітня 1906 р.) проти сільських страйків, засуджували єврейські погроми.

Ознакою революціонізації II Думи було утворення української парламентської фракції у складі 47 депутатів (для порівняння октябристів було 44). "Українська думська громада" своїм коштом видавала газету "Рідна справа - вісті з Думи", де друкувалися заяви, промови членів думської фракції. Редактором газети був В.Доманицький. "Українська думська громада" підготувала законопроекти про автономію України та запровадження української мови в школі, церкві. Члени української парламентської фракції внесли принципові поправки до думського законопроекту про освіту, запропонувавши заснувати курси української мови в учительських семінаріях, а також відкрити в Харківському, Київському, Новоросійському (Одеському) університетах українознавчі кафедри.

Існування українських парламентських груп в І та II Державних думах репрезентувало дебют українства на парламентській сцені, ставши фактором політизації українського руху та поєднання в свідомості українства політичної й національної ідеї.

Українських клубів в III та IV Думах не було, але "українське питання" не раз поставало на думських засіданнях. В III Думі існувала група свідомих українців (близько 25 осіб), але вони не могли конституюватися у парламентську фракцію. Саме гурток українських депутатів цієї Думи вніс законопроект про впровадження української мови в народних школах. Українські думці виступали проти переслідування української преси та за задоволення потреб українського шкільництва. III Дума схвалила т. зв. Холмський проект, який передбачав виділення Холмщини і Підляшшя, де переважало українське населення, в окрему українську (малоросійську) губернію, поляки й соціалісти не підтримали його. Депутат IV Думи єпископ Никон вніс законопроект про використання української мови в початкових школах та культурно-освітніх установах. В 1914 р. в Думі відбулися дебати з приводу заборони властями святкування 100-літнього ювілею Т.Шевченка.

Україна та революція "зверху"

Основним здобутком революції "знизу" 1905-1907 рр. було перетворення Російської імперії в напів конституційну державу. Спектр політичних свобод був обмежений і на нього відбувався постійний наступ.

Невирішеним залишалось аграрне питання. Уряд змушений був піти на продовження структурних перетворень в суспільстві іншими засобами: замість революційних - низкою реформ, що впроваджувались адміністративними засобами.

Лідером революції "зверху" став щирий прихильник монархії та російської національної ідеї, видатний адміністратор прем'єр-міністр П.А.Столипін. Призначений прем'єр-міністром після розпуску і Думи він зберігав посаду міністра внутрішніх справ, що дало йому змогу пустити в дію цілу репресивну машину для придушення революції. Запропонована ним програма передбачала невідкладні заходи щодо придушення революційного руху, проведення аграрної, військової та низки адміністративних реформ, розширення мережі залізниць, упровадження нової системи оподаткування, зрівняння прав старообрядців і євреїв, поступове введення обов'язкової освіти, утворення системи страхування і пенсійного забезпечення.

Із усієї широкомасштабної програми реформ реалізований був лише аграрний проект. Укази 1906 р. спрощували вихід селян з общини, а також передбачали передачу Селянському банкові казенних та удільних земель, який продавав їх селянам на 20 % дешевше за ринкові ціни. Найважливішим в пакеті аграрних указів став указ 9 листопада 1906 p., що надавав право приватизації общинної землі. Указ передавав землю у приватну власність селянам, дозволяв їм продавати й купувати свої наділи, зводити відрізки землі в єдиний масив: хутір чи відруб.

Ініційована П.Столипіним аграрна реформа в Україні мала свої особливості, зумовлені історичними традиціями господарювання, свідомістю українського селянства, соціально-політичними обставинами. Перша з них полягала в тому, що в Наддніпрянській Україні переважали не общини, а подвірне землеволодіння. На Правобережжі історично общинного землеволодіння не існувало. Індивідуалістична свідомість українського селянства (на відміну від колективістського світогляду російського селянина) зумовила доволі швидкі темпи приватизації землі в Україні. В ході столипінської реформи практично вся селянська земля була приватизована на Полтавщині, у Правобережній Україні. Приватне землеволодіння було переважаючим на Лівобережжі (Чернігівській губернії) та Півдні (Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях), де охоплювало близько 50 % усіх господарств. На відруби і хутори в ході реформи відійшло 227 тис. господарств, що становило 14 % від загального числа селянських господарств.

Зважаючи на темпи і масштаби здійснення аграрних перетворень в українському селі, посилюється соціальна диференціація, гострішими стають проблеми малоземелля і безземелля бідніших мас селянства.

Своєрідним засобом зменшення соціальної напруги на селі стає переселенська політика уряду. Основні потоки переселенців виїжджали з Полтавської та Чернігівської губерній, де процеси приватизації були інтенсивнішими, що прискорювало соціальне розшарування селянства. З 1906- 1912 pp. з України до Сибіру іммігрувало близько І млн селян. Щоправда, в 1911 р. 70 % переселенців повернулися назад. Крах переселенської стратегії П.Столипіна пояснювався важкими кліматичними умовами, епідеміями, відсутністю житла, невмінням налагодити власне господарство. Соціально-психологічний фактор невдалої еміграційної політики уряду пов'язаний з тим, що більшість переселенців були з найбідніших верств, розорені, в свідомості яких переважала споживацька мінімалістська етика, орієнтована на задоволення скромних життєвих потреб сім'ї, а не організацію і розбудову власного господарства. Рееміграція в українському селі готувала грунт для загострення соціальної конфронтації.

З приватизацією селянських земель пов'язувалося проведення адміністративної реформи. У відповідності до неї станові селянські установи (волость, волосний суд) заміняли позастановими органами управління. Адміністративна реформа мала закласти підвалини для змін в організаційній структурі самодержавства. Складовою адміністративної реформи було збільшення повноважень губернатора, заснування губернського управління з метою децентралізації адміністративного апарату. Але проект адміністративної реформи був відкинутий через негативне ставлення царя до самої ідеї децентралізації влади.

Проект П.Столипіна містив ідею реформування поліції, підвищення ЇЇ статусу, координації взаємодії поліції і жандармерії. Передбачалось розширення прав земств і створення земських структур там, де їх не було. П.Столипін виступав також за розширення виборчих прав в провінціях імперії.

Першої поразки П.Столипін зазнав в 1907 р., коли реакційні сили виступили проти його проекту адміністративної реформи і розширення прав окраїн. Аграрна складова проекту П.Столипіна не виправдовувала себе, процеси приватизації та переселенської колонізації в 1911 р. почали сповільнюватися і згортатися. В 1911 р. конфлікт поглибився через питання створення земств в західних українських губерніях. Законопроект про земства був не підтриманий Державною радою. В середині 1911 р. існував сценарій усунення П.Столипіна з політичної арени і призначення його намісником Кавказу. Реалізації планів завадило фізичне знищення прем'єра-реформатора в Києві агентом царської охранки есером Д. Багровим 18 вересня 1911 р. Зі смертю Столипіна стала очевидною остаточна поразка революції "зверху".