Історія України - Литвин В.М. - Культурні процеси революційної доби

У складі Російської імперії українці перебували у стані гнобленої нації. Це гноблення найвиразніше позначалося на стані національної культури. Довгі десятиліття українська освіта, література, наука перебували під дією заборон, які доводилося долати титанічними зусиллями. Лютнева революція 1917 р. відкрила широкі перспективи для розвитку національної культури. Саме з вимог вільного вживання української мови в державних установах та освітніх закладах розпочалися перші звернення українців до Тимчасового уряду. Ці ж вимоги були першими дороговказами для розвитку українського національно-визвольного руху. Так, рада Товариства українських поступовців (ТУП) у відозві "До українського громадянства" 21 березня 1917 р. закликала закладати українські школи, українізувати існуючі російські, загалом дбати "про середню й вишу освіту - бо тільки в нашій школі наша будучність". Осередки культури тупівці розглядали як початок організації українських сил.

Велика праця була проведена міськими думами, земствами, серед гласних яких було чимало української інтелігенції. Київська міська управа ще в березні 1917 р. розглянула і позитивно розв'язала питання про впровадження української мови в школах міста.

Перша українська гімназія ім. Т.Шевченка була заснована в Києві у березні 1917 р. Директором її було обрано В.Дурдуківського. Майже одночасно відкрилася державна гімназія ім. Кирило-Мефодіївського братства. Третя українська гімназія почала працювати у вересні на робітничій Шулявці на кошти Товариства "Просвіта". За прикладом Києва пішли й інші міста. З літа 1917 р. гімназії стали працювати навіть у деяких селах. Всього до осені на приватні або громадські кошти було відкрито 53 українські середні школи.

Наприкінці 1917 р. з ініціативи "Просвіти" й Українського наукового товариства в Києві відкрився Український народний університет у складі трьох факультетів - історико-філологічного, правничого і фізико-математичного. Заняття відбувалися в аудиторіях Університету Св. Володимира.

22 листопада 1917 р. почала працювати Українська академія мистецтва. Професорами до неї було запрошено М.Бойчука (фреска і мозаїка), М.Бурачка (пейзаж), М.Жука (портрет), В.Кричевського (народне мистецтво), Ф.Кричевського (офорт, скульптура), А.Маневича (пейзаж), О. Мурашка (жанрове мистецтво), Г.Нарбута (графіка). Центральна Рада зробила академію державною установою і встановила річний бюджет.

Весною 1917 p. у Києві виник Комітет українського національного театру на чолі з В.Винниченком. Він заснував Український національний театр, який став першим державним театром України. Трупа була сформована на базі Товариства українських акторів. Основу репертуару становили п'єси В.Винниченка, М.Старицької-Черняхівської, західноєвропейська класика.

Заснований у 1916 р. як студія (тобто осередок педагогічної роботи), "Молодий театр" Леся Курбаса розпочав публічні виступи п'єсою В.Винниченка "Базар" ( у травні 1917 р.) .

Активну політику створення українських шкіл проводив міністр народної освіти та мистецтв Української держави М.Василенко. Щоб уникнути конфліктів, пов'язаних з опором старих педагогів українізації школи, він пішов шляхом, торованим діячами Центральної Ради: не чіпаючи російських гімназій, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні функціонувало близько півтори сотні українських гімназій, в тому числі сільських. Для незаможних учнів були засновані іменні стипендії - ім. Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та ін. (всього - 350).

У російських навчальних закладах було запроваджено обов'язкове навчання українській мові й літературі, історії і географії України. Відповідний закон Ф.Лизогуб і М.Василенко підписали ) серпня 1918 р. Навчання цим предметам повинне було організовуватися без збільшення загальної кількості годин.

Процес українізації в Українській державі координувала спеціальна Комісія по українознавству, яку очолив досвідчений педагог В.Науменко. Комісія мала три секції: шкільних програм, історичну та літературну. Під керівництвом академіка В.Вернадського при міністерстві народної освіти та мистецтв була утворена комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. За її рекомендацією народний університет у Києві було реорганізовано в Державний український університет. До числа студентів у 1918 р. було зараховано 3 тис. осіб. Під університет уряд віддав комплекс будинків артилерійського училища.

Відкрився український університет у Кам'янці-Подільському. Його ректором було призначено І.Огієнка. До складу професорів увійшли відомі вчені - В.Біднов, М.Васильківський, П.Клепатський, Л.Білецький, М.Плевако, П.Бучинський. На черзі дня стояло питання про заснування українських університетів у Катеринославі, Харкові, Одесі. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривалися українознавчі кафедри - української мови, літератури, історії і права.

У 1918 р. почали працювати Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв. Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П.Саксаганського).

Для організації Української академії наук М.Василенко запросив вченого зі світовим іменем В.Вернадського. У червні 1918 р. під його керівництвом була утворена комісія для вироблення законопроекту про заснування УАН в Києві. Фундатори УАН планували створити її у складі трьох відділів з досить гнучкою структурою дослідницьких центрів - кафедр, комісій, інститутів. Академія утворювалася як державна установа з бюджетним фінансуванням, але з автономним устроєм. Було вирішено, що держава призначить первісний склад академії. На формування її демократичним шляхом не вистачало часу, а доручити цю справу собі члени комісії вважали неетичним.

14 листопада 1918 р. гетьман П.Скоропадський підписав Закон про заснування УАН і наказ про призначення перших академіків. До першого складу дійсних членів УАН увійшли Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вернадський, М.Кащенко, С.Тимошенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський, О.Левицький. Президентом УАН 27 листопада 1918 р. було обрано В.Вернадського, а неодмінним секретарем - А.Кримського.

В січні 1919 р., за прямим дорученням С.Петлюри, К.Стеценко та О.Кошиць створили у Києві Українську республіканську капелу.

Більшовики головну функцію культурного будівництва вбачали в поширенні комуністичної ідеології. Новому комуністичному ладу, який вони взялися будувати, потрібна була нова людина з колективістською психологією, фанатично віддана комуністичним ідеалам. Таку людину необхідно було виховувати. Серед усіх закладів культури в радянські часи найбільше цінувалися культурно-освітні установи: народні університети, селянські будинки, клуби, хати-читальні. На селі найбільш поширеними закладами такого типу були хати-читальні, а в місті - клуби. Клуби існували при партійних, робітничих і профспілкових організаціях. "Просвіти" вважалися підозрілими, досвідчені просвітянські кадри поступово вилучалися з них, а самі організації пролетаризувалися. Після цього вони втрачали свою специфіку і перетворювалися на більш примітивні організації клубного характеру.

До кінця 1920 р. в Україні діяло близько 15 тис. культурно-освітніх установ різного типу, у тому числі 1300 клубів, 5500 хат-читалень, до 4000 "Просвіт", понад 3100 бібліотек. У 1920 р. в Харкові, Одесі й Катеринославі з'явилися сільбуди. При них працювали бібліотеки, пункти ліквідації неписьменності, самодіяльні театри й хори, агрономічні гуртки тощо.

У серпні 1920 р. була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності. її очолив голова ВУЦВК Г.Петровеький. Цього року в республіці було відкрито близько 7 тис. шкіл і гуртків лікбезу для дорослих, в яких навчалося до 200 тис. чоловік. Школи працювали увечері три-чотири рази на тиждень. Кількість загальноосвітніх шкіл у 1920/21 навчальному році становила 21,9 тис. з 2,3 млн учнів проти 19,6 тис. з 1,7 млн учнів у 1914/15 році. Однак мільйони дітей ще залишалися поза школою. Щоб охопити їх, треба було прискореними темпами готувати учительські кадри. Радянська влада пожертвувала університетською освітою, щоб на базі університетів створити мережу інститутів народної освіти, які готували вчителів.

У липні 1919 р. Раднарком УСРР затвердив положення про єдину трудову школу. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Цю постанову не встигли реалізувати до падіння радянської влади. Тому в червні 1920 р. було видано вже постанову наркомосу УСРР "Про запровадження в життя єдиної трудової школи".

Весною 1919 р. були докорінно змінені правила прийому до вузів. У першу чергу приймали дітей робітників і селян. Свідоцтва про закінчення середньої школи від них не вимагали, вступні іспити вони не здавали. Автономія вузів була скасована, функції ректорів і проректорів виконували комісари, яких призначав Наркомат освіти УСРР. Щоб пролетарська молодь могла вчитися, створювалися тримісячні підготовчі курси, а з 1920 р. стали відкриватися робітничі факультети (робітфаки). У кінці 1920 р. в Україні налічувалося 38 інститутів, в них навчалося 57 тис. студентів. За рік було випущено близько 3 тис. спеціалістів.

У вузах республіки викладали видатні вчені-історики Д.Багалій і В.Бузескул, фізіолог Є.Вотчал, біохімік О.Палладін, мостобудівельник Є.Патон, хімік Л.Писаржевський, терапевт М.Стражеско та ін.

У лютому 1919 р. керівники УАН В.Вернадський і А.Кримський побували у наркома освіти В.Затонського. Нарком взяв Академію на державний бюджет і надав в її розпорядження садибу пансіону графині Левашової. Тепер у цьому будинку розміщується президія НАН України.

Українська література доби революцій і війн збагатилася багатьма новими іменами. Серед них особливо яскраво проявився талант молодих поетів: В.Сосюри, О.Олеся (Кандиби), П.Тичини, В.Чумака, Г.Чупринки.

У березні 1919 р. Український національний театр злився з Молодим театром. Так виник державний драматичний театр ім. Т.Шевченка. Колективом керував режисер О.Загаров. У січні 1920 р. у Вінниці виник державний драматичний театр ім. {.Франка, який очолював Г.Юра.

Серед музичних колективів виділявся заснований у Києві в 1919 р. симфонічний оркестр ім. М.Лисенка (керівник - М Леонтович). З 1920 р. почала діяти Державна українська мандрівна капела "Думка" під керівництвом Н.Городовенка. Самодіяльні хорові капели з'явилися в Чернігові, Лубнах, Ромнах, Черкасах та інших містах. У Миргороді й Полтаві почали працювати капели бандуристів.