Історія України - Литвин В.М. - Політика українізації. Розвиток освіти, науки і культури

Для того, щоб очолити національно-культурний рух, у більшовиків не вистачало ні культурних, ні національних кадрів. Інша річ - спрямувати національно-культурний рух "у правильне русло". Будучи правлячою партією, вони могли це зробити. В цьому й полягала суть українізації.

Яскравим прикладом суто бюрократичного ставлення до українізації є постанова пленуму ЦК КП(б)У від 6 лютого 1922 р. "Цілі і завдання українізації", що містила наступні рекомендації: "Повна абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і водночас усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української культури або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти всякого прагнення зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення українських робітників і селян - російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і на такі, в яких вплив був би за українською мовою". Постанова відповідала настроям переважної більшості членів КП(б)У, адже, за даними 1923 р., тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників компартійно-радянського апарату заявили, що знають українську мову.

XII з'їзд РКП(б) проголосив курс на коренізацію радянської влади в національних республіках важливим завданням партії і держави. В рамках цього курсу Раднарком УСРР в червні 1923 р. ухвалив постанову "Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ". У вересні було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". В них передбачалося переведення шкіл та дитячих будинків на українську мову (крім установ нацменшостей) протягом двох років. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни.

Національна інтелігенція з ентузіазмом сприйняла курс на українізацію. У Всеукраїнській академії наук було створено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. Науковці, викладачі вузів і шкіл безкоштовно працювали на курсах української мови і українознавства. Почалася рееміграція українців, які покинули країну після поразки національної революції. Одним з перших в Київ повернувся М.Грушевський.

Справа з українізацією істотно зрушилася з приїздом у Харків нового генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича у квітні 1925 р. При ньому кампанія українізації набула найбільшого розмаху. 30 квітня 1925 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли серйозну постанову про заходи з термінового проведення українізації радянського апарату. Втім до весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у наркомат освіти УСРР М.Скрипника вона була перенесена у сферу освіти, науки і культури. В ті часи наркомос був потужним відомством, яке включало Головнауку (в тому числі Всеукраїнську академію наук), Головполітосвіту (клуби, сільбуди, хати-читальні, бібліотеки), Головліт (видавництва), Державне видавництво України, Книжкову палату. По суті, всі сфери освіти, науки і культури опинилися в руках у людини, яка мала надзвичайно високий моральний авторитет в КП(б)У і суспільстві, а з 1926 по 1933 рр. займала пост члена політбюро ЦК КП(б)У.

Якщо в інших національних республіках коренізація так і залишилася апаратною кампанією, то в Україні вона набула багатьох ознак потужного національного відродження. Цьому сприяв унікальний збіг обставин у політичній сфері: М.Скрипник користувався постійною підтримкою з боку Л.Кагановича й відповідно - И.Сталіна. Як уже зазначалося, Сталін був украй зацікавлений у підтримці КП(б)У і українського суспільства в цілому, поки в Кремлі відбувалася боротьба за владу.

Представники національної інтелігенції, які у минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в умовах радянської України. Було досягнуто важливих результатів у багатьох сферах освіти, науки, мистецтва і літератури.

Метою нової системи освіти було охоплення всього населення. Тому найпершою проблемою у керованому партією культурному будівництві (або в культурній революції - цьому терміну надавалася перевага) була ліквідація неписьменності. Боротьба з неписьменністю провадилася Головполітосвітою Наркомосу УСРР. В рамках цього органу в 1921 р. була створена міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби із неписьменністю. РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, який зобов'язував навчатися грамоті все населення у віці від 8 до 50 років. У 1923 р. в Україні виникло товариство "Геть неписьменність!", яке очолював Г.Петровський. Воно створило щільну мережу пунктів лікнепу, в яких 1925 р. навчалося до 540 тис. осіб.

Загальноосвітня школа в роки непу ще не змогла охопити всіх дітей. У 1925/26 навчальному році близько 40 % дітей шкільного віку залишалося поза школою, у 1928/29 р. - близько 30 %. З 1924 р. уряд розпочав підготовку до запровадження загальної початкової освіти дітей від 8 до 10 років.

Вища школа була підпорядкована випуску спеціалістів із досить вузьким кругозором. Університетська освіта була ліквідована. Стартовий рівень знань студентів різко погіршився. Без іспитів на навчання зараховувалися робітники - комуністи, комсомольці і члени профспілок (за відповідними путівками). З 1921 р. в Україні почала розвиватися мережа робітничих факультетів при вузах. Учні в них здобували середню освіту в обсязі знань, які відповідали профілю вузу. На початок 1927 р. налічувався 31 робітфак, де навчалося 7,5 тис. осіб. Питома вага випускників робітфаків у новому поповненні вузів дійшла до третини. Однак ця частина студентів нерідко мала більші досягнення в громадській роботі, ніж у навчанні. В огляді ЦК КП(б)У "Про підготовку спеціалістів" за 1928 р. відзначалося, що господарські органи беруть на роботу колишніх робітфаківців з великою неохотою.

З ліквідацією університетської освіти наукові дослідження зосередилися в Українській академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у складі трьох відділів - історико-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного. В них об'єднувалося до 40 науково-дослідних установ - інститутів, комісій, кабінетів, кафедр. У першому (історико-філологічному) відділі активно працювали академіки Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Єфремов, М.Біляшівський, В.Іконніков. Науковий потенціал історичної секції повністю розкрився з приїздом М.Грушевського. З ініціативи Ф.Мітенка було створено Комісію для вивчення візантійського письменства. Академік Ф.Шміт організував Археологічний інститут. У другому (фізико-математичному) відділі трудами математиків Д.Граве, Г.Пфейфера і М.Крилова були досягнуті результати світового значення. У 1927 p. М. Крил о в та його учень М.Боголюбов розгорнули дослідження нелінійних коливань, які привели до створення нового наукового напряму - нелінійної механіки. Провідне місце у відділі належало науковому колективу Інституту технічної механіки, який заснував академік С.Тимошенко. У третьому (соціально-економічному) відділі помітне місце займали дослідження створеного з ініціативи М.Туган-Баранов-ського Демографічного інституту. Результатів світового значення досягли академіки М.Птуха, А.Корчак-Чспурківський. Серйозно були поставлені історико-юридичні дослідження (Ф.Тарановський, М.Василенко).

Перші спроби радянізації ВУАН обернулися репресіями. У 1923 р. чекісти сформували "підпільну" організацію "Київський обласний центр дії", включили до неї 18 представників старої інтелігенції, переважно викладачів вузів, і серед них - академіка М.Василенка. Хоча слідство не змогло довести будь-яких фактів ворожої діяльності, чотирьох звинувачуваних засудили до розстрілу, велику групу інших, серед них і М.Василенка, - до 10-річного ув'язнення. Вирок приголомшив цілий світ, після чого розстріл було замінено 10-річним ув'язненням. Незабаром, однак, звинувачуваних звільнили.

Термін "національне відродження", яким характеризуються 20-ті pp., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями в сфері літератури та мистецтва. У Києві навколо перекладача і критика, колишнього університетського професора Миколи Зерова сформувався літературний напрям неокласиків. Неокласики високо цінували культуру слова, пропагували найкращі здобутки загальноєвропейського письменства і дуже гостро виступали проти філософії і практики Пролеткульту, тобто проти примітивізації літератури. Найбільш талановиті неокласики зробили помітний внесок у літературний процес: О.Бургардт (Ю.Клен), М.Драй-Хмара. М.Рильський та ін.

У Харкові в березні 1922 р. сформувалося творче об'єднання селянських письменників "Плуг". Ініціаторами їх об'єднання стали С.Пилипенко, І.Сенченко, І.Шевченко. Незабаром організації плужан з'явилися у багатьох містах республіки. Були налагоджені постійні творчі зв'язки з письменницькими організаціями Грузії, Білорусії, Росії.

Наступного року у Харкові створилася творча спілка пролетарських письменників "Гарт". На базі "Гарту" в середині 20-х рр. М.Хвильовий і М.Яловий утворили "Вільну академію пролетарської культури" (ВАПЛІТЕ). В ній налічувалося понад два десятки письменників і поетів, які вже в ті часи або пізніше прославили українську літературу, - М.Бажай, О.Довженко, М.Куліш. П.Панч, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський.

У 1925 р. почалася літературна дискусія про шляхи розвитку української літератури, систему цінностей, орієнтацію на здобутки інших країн. М.Хвильовий сформулював заклик "Геть від Москви!", в якому не було жодного політичного контексту. Йшлося тільки про те, щоб забезпечити українській культурі самостійність розвитку, застерегти діячів культури від некритичного засвоєння чужих зразків. Однак під вмілим диригуванням Л.Кагановича літературна дискусія була політизована. Розпочався погром ВАПЛІТЕ. В "українському буржуазному націоналізмі" були звинувачені М.Зеров, М.Драй-Хмара, Т.Осьмачка, Є.Плужник, М.Семенко та ін.

Видатний український режисер Лесь Курбас у 1922 р. організував у Харкові театр "Березіль". Його творча діяльність визначила собою рівень розвитку всього театрального мистецтва. Глядачів захоплювали новаторські постановки західноєвропейської і української класики, п'єс сучасних українських драматургів М.Куліша, М.Ірчана.

У 1922 р. виникло перше в Україні музично-творче об'єднання - Товариство ім. Леонтовича. У ньому згуртувалися молоді композитори М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка, Х.Ревуцький та ін.

Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К.Костанді (Одеса, 1922), "Асоціація художників Червоної України" (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління - М.Бойчук, І.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко, молодші віком О.Кокель, В.Касіян, А.Петрицький.

Влада надавала великого значення розвиткові кіномистецтва, зважаючи на його пропагандистську вагу. У березні 1922 р. на правах тресту було створене Всеукраїнське фото кіноуправління (ВУФКУ). У 1927 р. - виділені великі кошти на створення найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії. В 1928 р. режисер Олександр Довженко поставив у Києві свій перший фільм "Звенигора". Він одразу привернув увагу громадськості не-пересічністю режисерської розробки.