Історія України - Литвин В.М. - Штучність "кризи непу"

Нова економічна політика була нормальною політикою, заснованою на реаліях ринку. Вираз "криза непу", який широко використовувався у радянській історіографії, за своєю суттю позбавлений змісту. З об'єктивних причин не могло виникнути кризи, яку треба було б лікувати переходом до нееквівалентних відносин між містом і селом, позбавленням селян приватної власності на засоби виробництва і перетворенням їх на економічно залежну від держави безлику масу виробників товарної продукції в колгоспах та радгоспах. Якби до влади прийшли діячі так званого правого ухилу - М. Бухарін, О.Риков, М.Томський, неп міг би й розтягнутися на багато десятиліть. Вони сповідували політичну лінію, яка ґрунтувалася на концепції "кооперативного соціалізму" пізнього Леніна. Однак їх прихід до влади був неможливий, тому що переважна більшість відповідальних працівників компартійно-радянського апарату не бажала втрачати здобутків, досягнутих під час першого комуністичного штурму. Навпаки, позиції Сталіна, який готувався до нового штурму, зміцнювалися з року в рік.

Щоб визначити особливості переходу від непу до нового етапу комуністичної "революції зверху", треба аналізувати окремо політику державної партії в галузі сільського господарства і промисловості. Безсумнівно, що увага компартійно-радянського керівництва зосереджувалася на сільському господарстві, де треба було майже з нуля починати потрібні партії соціально-економічні перетворення. У промисловості ці перетворення були здійснені під час ленінського штурму, і тепер перед нею стояли зовсім інші завдання: наблизитися за рівнем розвитку основних галузей до стандартів країн Заходу. Ці завдання теж вражали своєю грандіозністю, але були іншої природи.

З 18 по 31 грудня 1925 р. в Москві проходив XIV з'їзд РКЛ(б) (на ньому поміняли назву партії: замість Російської вона стала Всесоюзною). З ініціативи Сталіна, який на з'їзді блискуче переміг своїх колишніх союзників по боротьбі з Троцьким - Каменева і Зінов'єва, політбюро ЦК ВКП(б) утворило в 1926 р. комісію з вивчення становища колгоспів. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) "Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва" від 30 грудня 1926 р. У ній партійним комітетам рекомендувалося посилити увагу до колективізації, сприяти утворенню найбільш простих форм колективних об'єднань - товариств спільного обробітку землі, машинних товариств та ін. Держава повинна була надавати матеріальну допомогу селянам, які добровільно зважувалися на колективне господарювання. Утім держава приділяла рівну увагу кооперуванню і колективізації. Кооперування селянства розглядалося як дійовий засіб виховання наймитсько-бідняцьких і середняцьких мас селянства в дусі колективізму, як підготовка їх переходу до "вищих форм" кооперування, тобто до колгоспів.

Новий спалах боротьби всередині політбюро ЦК завершився ще до XV з'їзду ВКП(б). На з'їзді в грудні 1927 р. Сталін уже був переможцем і міг диктувати партії подальший план дій. У резолюціях з'їзду проголошувався курс на колективізацію сільського господарства. Колективізація ставала гаслом поточної політики.

На той час серед колгоспів переважали об'єднання з найбільш низьким ступенем усуспільнення засобів виробництва - Товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Питома вага їх восени 1928 р. перевищувала 77 %. Заохочувальними зусиллями держави відсоток колективізованих селянських господарств вдалося підняти на цей час до трьох. Проте 97 % господарств не бажали йти в колгоспи. Ставало зрозумілим, що держава повинна переходити від заохочування до примушування, якщо вона хоче реалізувати гасла партійного з'їзду.

Гасло індустріалізації як поточної політики правлячої партії вперше пролунало на XIV конференції РКП(б). Конференція заслухала доповідь керівника Головметалу СРСР (найбільш могутнього главку ВРНГ) Ф.Дзержинського і доручила останньому негайно приступити до розробки перспективного плану будівництва нових підприємств. У другій половині 1925 р. Головметал розробив такий план.

Плани індустріалізації України передбачали спорудження потужностей передусім в електроенергетиці, металургії, машинобудуванні і вуглевидобутку. Це був комплекс взаємопов'язаних технологічно галузей, який формувався в Донецькому і Придніпровському регіонах. Задумуючи плани масштабного розгортання капітального будівництва, вожді партії повинні були назвати джерела їх фінансування. Генуезька конференція показала, що розрахунки на фінансову допомогу західноєвропейських банків без визнання більшовиками боргів попередніх російських урядів безпідставні. В результаті індустріалізацію, на відміну від дореволюційних часів, треба було здійснювати за рахунок внутрішніх ресурсів.

25 квітня 1926 р. ЦК і ЦКК ВКП(б) звернулися до господарників, інженерів і робітників з листом "Про боротьбу за режим економії". У листі наводилися вражаючі приклади безгосподарності й бюрократизму, які панували в народному господарстві. Після цього звернення повсюдно в країні були утворені комісії зі здійснення режиму економії. В Україні центральну комісію очолив В.Чубар. Такі комісії виникли при ВРНГ УСРР, в усіх інших наркоматах, в округах і навіть у районах. По суті, сформувалася могутня бюрократична структура, яка працювала сама на себе. У 1927 р. всі комісії припинили роботу, а відповідальність за здійснення режиму економії на виробництві була покладена на керівників трестів і підприємств.

Радянський уряд звернувся до населення по допомогу з позиками індустріалізації. Перша позика на суму в 200 млн руб. була випущена в 1927 р. У бюджет надійшло 198 млн руб., в тому числі по УСРР - 34 млн руб. Друга позика індустріалізації 1928 р. випуску дала бюджету 517 млн руб., у тому числі по УСРР - 96 млн руб. Надходження по позиках перевищували всі припущення фінансових органів, чому сприяв "добровільно/примусовий" характер позик.

До революції бюджет мав великі зиски від винної монополії, запровадженої в 1895 р. З початком світової війни Микола II підписав закон про заборону вільного продажу спиртних напоїв. Відтоді на довгі роки країна потрапила під владу "сухого закону". На практиці це означало, що населення спеціалізувалося на самогоноварінні, внаслідок чого бюджет щороку не дораховувався сотень мільйонів рублів золотом. В.Ленін і слухати не бажав про "горілку та інший дурман", коли фінансисти вказували йому на доцільність відновлення винної монополії. Але приблизно через рік після того, як він покинув свій кабінет у Кремлі, в продажу з'явилися державні спиртні напої. У 1927 р. горілчана монополія дала бюджету понад 500 млн руб. Це була велика сума, але вона жодною мірою не забезпечувала, так само як і позики індустріалізації, виконання намічених планів.

У країнах ринкової економіки важливим джерелом надходження коштів на капітальне будівництво були ресурси самої промисловості, яка або працювала ефективно, або банкрутувала. В радянському праві, як уже вказувалося, поняття банкрутства в усуспільненому секторі не існувало. Оскільки ринок, в якому функціонувала державна промисловість, був штучним, поняття прибутку мало умовний характер. Будь-яку галузь промисловості можна було зробити високоприбутковою директивним відхиленням цін від вартості, але такі прибутки аж ніяк не стосувалися внутрішнього промислового нагромадження.

Потрібні для форсованого розвитку промисловості суми могли бути одержані тільки від селянства. Але на перешкоді радянській індустріалізації стояв незалежний статус селянина як виробника та продавця власної продукції. Розгортаючи індустріалізацію на основі внутрішніх ресурсів, компартійно-радянське керівництво країни мусило покінчити з економічно незалежним класом селян-власників.

Непівський обмін між містом і селом був лише більш-менш еквівалентним. Адже радянська держава, будучи монополістом у виробництві промислових товарів для села, могла встановлювати більш високі ціни на товари, ніж ті, що формувалися у конкурентному середовищі. З одного боку, верхня межа цін на промтовари визначалася відповідно до готовності сільського споживача купувати їх за визначеними державою цінами. З іншого боку, держава була оптовим покупцем сільськогосподарської продукції. Як покупець-монополіст, вона встановлювала ціни, що влаштовували її значно більшою мірою, ніж селянина-продавця. Нижня межа хлібних цін встановлювалася з огляду на готовність сільського виробника продавати хліб за пропонованими цінами. Відмова від продажу хліба державі була небезпечною для останньої. Держава повинна була або підвищити ціни, тобто знайти в бюджеті можливості для виділення більших сум на купівлю тієї самої кількості продукції, або зменшити закупівлю.

Перевищення критичного рівня у співвідношенні цін означало, що селяни або відмовляться продавати хліб, або відмовляться купувати промтовари, або зроблять перше і друге одночасно. Ця відмова означала припинення обміну між містом і селом, тобто народногосподарський колапс. Відмова села мати справу з містом була б у даному разі не свідомим актом політично організованого селянства, а свідченням так званої стихії ринку. Прагнення держави змусити село купувати дорожче промтовари і продавати дешевше хліб було елементом її цінової політики. Держава таким способом "відстригала" у селян до половини їх доходів. Зростання диспропорції могло означати тільки одне: свідоме створення ситуації кризи з метою вийти з існуючої реальності. Тобто - вийти з непу.

"Об'єднана опозиція" (Л.Троцький, Л.Каменєв, Г.Зінов'єв) наполягала на максимально можливому розхилі "ножиць цін", щоб забезпечити фінансову основу для прискореного капітального будівництва у промисловості. Представники так званого правого ухилу (М.Бухарін, О.Риков і М.Томський) виступали за відмову від "ножиць цін". Вони вважали необхідним розплачуватися із селянами за "відновлювальними цінами", в яких враховувалися всі витрати на вирощування продукції. Це забезпечувало стабілізацію ринку, зміцнення курсу червінця, надійне постачання міського населення продовольством, прискорення темпів розвитку сільського господарства. Таким чином, праві були переконаними прибічниками нової економічної політики на всі часи, ліві готові були мати справу з непом "всерйоз і надовго, але не назавжди", а Сталін уже готувався покінчити з непом негайно.

Занижені хлібозаготівельні ціни внаслідок інфляції ставали зовсім невигідними для селян. Вони припиняли продаж хліба державі. З другої половини 1927 р. поширилися поголоски про те, що держава змушена буде повернутися до примусових форм хлібозаготівель. Й.Сталін довго вичікував слушного часу для запровадження силових засобів у хлібозаготівлях. На XV з'їзді ВКП(б) він бажав виступити в ролі захисника непу проти "троцькістів і зінов'євців". 14 грудня 1927 р., коли підтримка сталінського керівництва з'їздом стала безсумнівною, Сталін розіслав телеграфну директиву партійним організаціям хлібозаготівельних районів, в якій вимагалося добитися ближчим часом різкого перелому у вивозі хліба.

Відповідальні компартійні працівники, перед якими ставилося завдання посилення хлібозаготівель, мали в своєму розпорядженні завчасно підготовлену карно-процесуальну базу. У 1926 р. до Кримінального кодексу РСФРР була внесена ст. 107, за якою передбачалося позбавлення волі через суд на строк до трьох років з повною або частковою конфіскацією майна осіб, винних "у злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або не випуску таких на ринок". ВУЦВК тоді ж прийняв аналогічну за змістом ст. 127 Кримінального кодексу УСРР. По суті, цими законами товаровиробник позбавлявся права власності на вироблену ним продукцію. Використовуючи тиск нового законодавства, хлібозаготівельні органи спромоглися вилучити з українського села за січень-лютий 1928 р. 70 млн пудів хліба.

Водночас Сталін поставив завдання протягом 3-4 років здійснити часткову колективізацію сільського господарства і перейти від соціалізації промисловості до соціалізації сільського господарства. Штучно створена хлібозаготівельна криза допомогла Сталіну покінчити з непом.