Історія України - Литвин В.М. - Зовнішня політика Української держави

Міжнародне визнання Української держави розпочалося відразу після референдуму І грудня 1991 р. Вже 2 грудня її незалежність визнали Польща і Канада. З грудня до них приєдналася Угорщина, 4 грудня - Литва і Латвія, 5 грудня - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. В цілому протягом цього місяця незалежність України визнали 68 країн, у тому числі всі держави "Великої сімки". До кінця січня 1992 р. Україну вже визнала 91 держава. З 27 країнами були встановлені дипломатичні відносини.

Визнання України відбувалося й на рівні міжнародних організацій. ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співпраці в Європі (нині Організація з безпеки та співпраці в Європі), а трохи згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до Північноатлантичної ради зі співпраці (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).

Хвиля встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядало незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гаранта невідворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагому роль у тому, що Українській державі досить швидко і переконливо вдалося здобути визнання у світі, відіграв цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави, який вона обрала.

2 липня 1993 р. Верховна Рада затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" -- базовий документ, на якому стала ґрунтуватися її міжнародна діяльність. Він визначав фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети і функції зовнішньої політики країни. У сфері міжнародних відносин інтереси України поділялися на три основні групи. По-перше, це - стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з гарантуванням національної безпеки та захистом політичної незалежності. По-друге, економічні інтереси, що повинні забезпечити інтегрування економіки України у світове господарство. По-третє, регіональні, субрегіональні і локальні інтереси, продиктовані різноманітними специфічними потребами внутрішнього розвитку України.

Базуючись на визначальних національних інтересах та принципах, держава здійснює свою зовнішню політику на таких головних напрямах:

♦ розвиток міждержавних двосторонніх відносин;

♦ розширення участі в європейському регіональному співробітництві;

♦ співробітництво в рамках Співдружності Незалежних Держав;

♦ діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях. Міжнародне визнання України як суверенної і незалежної держави

спонукало її спрямувати зусилля на пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. На початок 1994 р. Україну визнало 149 країн, із 132 з яких було встановлено дипломатичні відносини. На початок 1995 р. в Україні були акредитовані посли 78 держав, з них 55 - із резиденцією у Києві. Розбудова мережі дипломатичних представництв здійснювалась відповідно до матеріально-валютних можливостей держави (радянські представництва майже повністю стали російськими). На початок XXI ст. в світі діяли 84 посольства та консульські установи України.

У ставленні до СНД Україна виходила насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасницями. Від самого початку утворення СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування її в раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ГАТТ-СОТ, оптимізації ЇЇ структури, створення ефективного механізму сприяння інтеграції країн-членів у світовий економічний простір. Законодавча і виконавча влада України слідкувала за тим, щоб співдружність країн не переростала у воєнно-політичний блок, а тим більше - у новий варіант Радянського Союзу. Виходячи з національних інтересів, Україна не підписала Статут СНД. Отже, вона має в цій організації юридичний статус асоційованого члена. Україна не взяла участі в митному та платіжному союзах. Не бере вона участі в органах військового співробітництва. Статус спостерігача має Україна і в Міжпарламентській Асамблеї.

Особливе значення в зовнішньополітичній діяльності України на етапі утвердження її незалежності відігравали взаємини з Російською Федерацією. Дипломатичні відносини між Україною і Росією були встановлені 14 лютого 1992 р. В "Основних напрямах зовнішньої політики України" зазначалося, що Україна, виходячи з особливостей її історичного розвитку, специфіки геополітичного становища і економічних взаємин, вважає українсько-російські відносини стратегічно важливими і пріоритетними. Так само пріоритетними виступали відносини з Україною і для Росії. Адже за сотні років існування в одній державі виникло безліч життєво важливих зв'язків між обома народами. Мільйони людей як з одного, так і з другого боку мали родичів, близьких і друзів у сусідній країні.

Однак тодішній російський уряд займав у цих питаннях не завжди толерантну позицію. Негайно після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина П.Вощанов заявив, що Росія залишає за собою право порушити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які стали незалежними. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована. Однак у травні 1992 р. вищий законодавчий орган Російської Федерації оприлюднив офіційну заяву, в якій стверджував, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. ухвалив безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який перебуває на території України, статусу міста Російської федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН також визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот.

Економічні відносини між Україною і Росією не могли розвиватися належним чином унаслідок нерозв'язаності корінних політичних проблем. Нагальною потребою стало підписання двостороннього договору, де належало б чітко заявити, що сторони не мають одна до одної жодних територіальних претензій.

Робота в цьому напрямі розпочалася ще в 1992 р. Проте через численні проблемні питання, що поставали на шляху до прийняття узгодженого варіанта домовленостей, підписання Договору про дружбу, співробітництво й партнерство України і Росії відбулося лише 31 травня 1997 р., Верховна Рада України ратифікувала його 14 січня 1998 р., Державна Дума РФ - 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації - 17 лютого 1999 р. Б.Єльцин 2 березня 1999 р. підписав закон, але російська сторона поставила визнання чинності цього документа в залежність від ратифікації угод щодо Чорноморського флоту Верховною Радою України.

24 березня український парламент прийняв відповідне ухвалення. Тим самим відкривався шлях до набуття чинності "Великого договору". Це відбулося 1 квітня 1999 р., після обміну в Москві ратифікаційними грамотами між президентами України і Росії.

Одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків Української держави від часу набуття незалежності стала практична реалізація курсу на без'ядерний статус. Україна успадкувала від СРСР 1656 ядерних боєзарядів (17 % загальносоюзної кількості), Казахстан - 1410 (13 %), Білорусь - 74 (0,6 %). Перспектива появи трьох нових ядерних держав дуже стурбувала США і Росію. Одразу після підписання Біловезької угоди про створення СНД адміністрація президента США Д.Бушастаршого заявила про необхідність збереження централізованого контролю за радянською ядерною зброєю, який повинна була здійснювати Росія.

Інші члени СНД мали приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерні країни. Це побажання було взяте до уваги: у підписаній 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті угоді Білорусь, Казахстан і Україна зобов'язалися вивезти всю тактичну ядерну зброю, що розміщувалася на їх території, до Росії не пізніше 1 липня 1992 р.

Власне, Україна від початку зайняла позицію активного учасника глобального процесу ядерного роззброєння. Верховна Рада в Декларації про суверенітет України заявила про намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Усі відповідальні політики держави розуміли, що зобов'язання позбавитися ядерної зброї є передумовою міжнародного визнання суверенітету й незалежності, передусім з боку країн "ядерного клубу".

Практичним кроком у цьому напрямі стало підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Вони накреслювали основні принципи і шляхи утилізації розміщеної в Україні ядерної зброї, а також порядок здійснення нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів. Одразу після цього були укладені українсько-американські угоди щодо надання фінансової та матеріально-технічної допомоги у справі ліквідації ядерних озброєнь.

Однак переговори з Росією та іншими членами "ядерного клубу" щодо означеного кола питань проходили досить важко. Законодавча та виконавча влада України бажала в обмін на повну ліквідацію ракетно-ядерного потенціалу отримати з боку США, Росії та інших ядерних держав гарантії національної безпеки, належної фінансово-технічної допомоги, а також одержання повноцінної компенсації за високозбагачений уран в боезарядах. Тривалі дискусії з Росією, особливо в останньому питанні, не дали позитивних результатів, після чого до справи підключилися американські дипломати. Тристоронні переговори у Києві, Вашингтоні і Москві увінчалися компромісом, який знайшов виявлення у заяві президентів України, США і Росії від 14 січня 1994 р. Нею передбачалося:

♦ надання Україні гарантій національної безпеки після її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю;

♦ зобов'язання з боку США, РФ і Великої Британії поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись від політичного та економічного тиску на неї, не використовувати проти неї будь-яку зброю;

♦ надання технічної і фінансової допомоги Україні для надійного й безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо такої допомоги;

♦ контроль представників міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боєзарядів на території

Росії, що виключало б повторне використання складових цих боєзарядів за їх первісним призначенням;

♦ надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за високозбагачений уран з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки в міру того, як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектування. Зокрема, в рахунок такої компенсації Росія мала забезпечувати українські АЕС ядерним паливом.

5 грудня 1994 р. в Будапешті президенти США і РФ та прем'єр-міністр Великої Британії підписали унікальний у міжнародно-правовій практиці документ - Меморандум про гарантії безпеки Україні. Згідно з загальновизнаними принципами міжнародного права названі ядерні держави зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам реалізацію Україною прав, притаманних її суверенітету, й у такий спосіб отримати будь-які переваги. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави КНР і Франції.

Ще однією надзвичайно важливою складовою зовнішньої політики суверенної України стали взаємини з Північноатлантичним альянсом. Після підписання 8 лютого 1994 р. рамкового договору "Партнерство заради миру" їй запропонували розробити індивідуальну програму відповідно до власних інтересів та потреб. У липні 1997 р. в Мадриді Президент України підписав Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ давав можливість Києву впливати на схвалення рішень, що стосувалися інтересів України, у рамках НАТО. Відповідно до Хартії про особливе партнерство обидві сторони зобов'язувалися розвивати і зміцнювати своє співробітництво в галузях:

♦ політичних питань та питань, що стосуються безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включно з безпекою України;

♦ запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та здійснення гуманітарних операцій;

♦ політичних та оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї;

♦ контролю над озброєнням та роззброєнням;

♦ експорту озброєнь та передачі супутніх технологій;

♦ боротьби з контрабандою наркотиків і тероризмом.

Після терактів у США 11 вересня 2001 р. стало зрозумілим, що для забезпечення ефективної системи оборони та національної безпеки тепер необхідно враховувати більшу кількість чинників національного, регіонального і глобального масштабів. Зважаючи на змінену ситуацію, Україна проголосила курс на цілковиту євроатлантичну інтеграцію, ратифікувала Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, а також Міжнародні конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та боротьбу з бомбовим тероризмом, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції у стабілізації ситуації в Іраку.

Із приходом НАТО на західні кордони в Україні активізувалася дискусія про членство в цій організації колективної безпеки. Позитивну відповідь на таке питання впродовж багатьох років давала меншість населення, як правило, люди молодого покоління. Здійснюваний Інститутом соціології НАНУ моніторинг суспільної думки показував, що відносна кількість тих, хто ставився негативно до вступу України в НАТО, з часом тільки збільшувалася: з 33,5 % у 2000 р. до 53,3 % в 2010 р. Крапку в дискусії поставив Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від І липня 2010 р. В ньому питання про членство було знято, але зафіксовано намір України як позаблокової європейської держави продовжувати конструктивне партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, яке було започатковане Хартією про особливе партнерство від 9 липня 1997 р. і Декларацією про її доповнення від 21 серпня 2009 р.

Готовність НАТО продовжувати й розвивати партнерські відносини з Україною була підтверджена у Стратегічній концепції цієї організації колективної безпеки, яка розроблялася впродовж останніх років і була прийнята на Лісабонському саміті 19-20 листопада 2010 р.

Відносини України і НАТО регулюються Комісією з питань партнерства, яка є дорадчим органом при Президенті України і яку очолює глава МЗС. Безпосереднє співробітництво між Україною та НАТО відповідно до положень Хартії про особливе партнерство здійснюється Комісією Україна-НАТО (КУН). Працює також Міжпарламентська Рада Україна-НАТО. Плани конкретного співробітництва під наглядом цих структур розробляються п'ятьма спільними робочими групами з питань військової реформи, оборонно-технічного співробітництва, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру і, нарешті, науки та захисту довкілля.

Україна є єдиною країною-партнером, яка бере участь в усіх миротворчих місіях, здійснюваних НАТО в Європі й поза європейським континентом. Зокрема, українські миротворці входять до багатонаціональних сил безпеки в Косово (КФОР), Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (де беруть участь в роботі Групи з реконструкції афганської провінції Гор), Тренувальній місії НАТО в Іраку тощо. У 2010 р. Україна першою серед країн-партнерів приєдналася до Сил реагування НАТО і започаткувала співробітництво з питань кібернетичного захисту.

9 листопада 1995 р. Україна стала 37-м членом Ради Європи (РЄ). Організація, що була утворена у травні 1949 р., головне своє завдання вбачає в "досягненні більшої згуртованості ЇЇ членів у справі захисту та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, та для сприяння їхньому економічному Й соціальному прогресові". Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у здійсненні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів. Членство України в Раді Європи надало їй можливість бути безпосередньо залученою до вироблення спільної політики європейських держав, спрямованої на розв'язання проблем, що виникають у розвитку суспільства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності.

Найважливішою на континенті міжнародною організацією, в рамках якої дедалі більше узгоджуються головні сфери життя розвинутих країн Європи, є Європейський Союз (ЄС). Беручи до уваги сучасний надвисокий рівень інтеграції, його вже не можна називати лише міжнародною організацією. Європейський Союз ще не має багатьох ознак федеративної держави, але із набуттям чинності з грудня 2009 р. Лісабонського договору в ньому виник союзний центр, очолюваний Президентом.

27 членів Євросоюзу, населення якого на 2010 р. перевищувало 500 млн, являють собою найбільш місткий на планеті ринок. В ньому усунуто бар'єри на шляху вільного обігу товарів, послуг і капіталів. Більшість членів ЄС використовують спільну грошову одиницю - євро.

З 1997 р. в ЄС введено єдине європейське громадянство при збереженні національного. За винятком Великої Британії та Ірландії, члени Євросоюзу увійшли до Шенгенських угод, якими регулюється режим пересування громадян ЄС і встановлюються загальні візові правила щодо іноземців із третіх країн. Саміт Україна--ЄС, що відбувся в листопаді 2010 р., схвалив план дій зі скасування короткострокових віз в Євросоюз для громадян України.

Від початку 1993 р. Україну було включено до системи загальних преференцій, завдяки чому більшість українських товарів дістала безмитний доступ на ринок ЄС або для них встановлювалося мінімальне мито, причому без зобов'язань взаємності з української сторони. У 1994 р. Україна першою серед пострадянських країн уклала з ЄС Угоду про партнерство і співробітництво.

За моніторингом, який проводить Інститут соціології Національної академії наук, майже половина населення підтримує в останні роки ідею вступу України до Євросоюзу. Проте економічні та соціальні стандарти нашої держави істотно гірші від європейських, що не дозволяє ставити сьогодні питання про негайну інтеграцію з країнами Європи.

Однак, цей крок не повинен сприйматися як віддалена перспектива. На шляху реалізації цієї мети важливо добиватися поелементної інтеграції через зони вільної торгівлі, митний союз, встановлення безвізового режиму, забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, входження до Єврозони.

У травні 2008 р. відбулася знаменна подія: після багаторічного переговорного процесу Україна стала 152-м членом Світової організації торгівлі. Першими відчули користь від цього металургійна і хімічна галузі вітчизняної промисловості, які особливо страждали від квотування продукції на розвинутих ринках і антидемпінгових розслідувань. Україні було запропоновано виконати зобов'язання в певних сферах, які вона взяла на себе перед вступом до цієї організації, впродовж п'яти років. Це більш тривалий строк на адаптацію, ніж той, який у свій час одержували інші країни-члени СОТ. За ці роки економіка України, і передусім галузі її АПК, мають пристосуватися до нових вимог.

Незважаючи на посилення інтеграції України у світове господарство, економічні зв'язки з Росією та з іншими пострадянськими країнами залишаються традиційно міцними. Цьому сприяє між- та внутрішньогалузева кооперація, що залишилася у спадок від радянського часу, подібність економік, які й досі залишаються до певної міри уламками колишнього загальносоюзного господарського комплексу і мають спільні слабкі місця, насамперед технологічне відставання від розвинутих країн Заходу.

До 2010 р. зовнішня торгівля України розвивалася більш динамічно з європейськими країнами за рахунок погіршення дипломатичних відносин із Росією. Але таке штучне скорочення зовнішньоторговельного обороту вже подолане, про що свідчать результати першої половини 2010 р. Обсяг українського експорту до Росії становив 6,9 млрд дол. США, а до країн ЄС - 7,2 млрд дол. Обсяг імпорту з Росії за цей час дорівнював 11,2 млрд дол., а з країн ЄС - 10,3 млрд дол.