Історія України - Юрій М.Ф. - 6. Розвиток сільського господарства

Основою феодального ладу була велика власність на землю. Голова феодальної держави (король, великий князь) був верховним сюзереном для всіх підданих феодалів. Великі феодали отримували землі від верховного правителя та служили Йому за ці надання. В свою чергу вони були сюзеренами для менших феодалів.

Українські феодали, яких позбавляли спадщини, виступали проти литовських чи польських властей. Так, у 1480 р. Михайло Олелькович (претендент на київський престол) підготував змову проти литовського панування разом з князями Федором Бєльським та Іваном Олшпанським. Змову було викрито - Бєльському вдалось втекти в Москву, а інших змовників стратили. Останнім виступом українських феодалів стало повстання під керівництвом князя Глинського в 1508 р.

Українські незначні феодали були переважно "служилими" - це так звані зем'яни, служебні різних замків. У Польщі феодали називалися шляхтою. Поступово відбувалось зближення зем'ян та шляхтичів. Проте не всі зем'яни увійшли до шляхетного стану. Деякі опинились на становищі селян.

Найбільшими феодалами в Україні були князі Острозькі В1386 році Ягайло та Вітовт підтверджують князеві Федору право на володіння замком Острог. Один із внуків Федора - Георгій - став родоначальником князів Заславських, інший - Іван - Острозьких. Найвідомішим представником цієї родини був Костянтин Іванович (приблизно 1463-1530 pp.), наймогутніший феодал Литовського князівства - великий гетьман литовський, каштелян віденський. За службу він отримав міста Полонне (1494 p.), Луцьк (1497 p.), 3дол-бунів (1497 p.), Красилів (1497 та 1517 pp.), Чуднів (1507 р.) та інші. Володіння Острозьких, разом з володіннями Заславських, займали близько однієї третьої частини Волині. У 1620 році, коли закінчилась чоловіча лінія Острозьких, їх володіння перейшли до інших магнатів, що були пов'язані з Острозькими родинними узами, - Заславських, Вишневеньких, Любомирських.

Феодальна власність на землю була основою експлуатації селянства.

Ще в Київській Русі існували групи неповноправного населення, челядь, холопи. Проте з часом ці категорії помітно скорочуються.

Основну масу залежних селян складали данники та селяни. Данники сплачували данину, а тяглі працювали за потребою (відбували повинності, будували й ремонтували греблі, мости). Пізніше відмінності між ними зникли, данників стали примушувати виконувати ту ж роботу, що робили тяглі селяни.

З давніх часів були відомі наступні категорії залежного населення: слуги путні, слуги панцирні. Вони мешкали переважно в прикордонних регіонах, були змушені на першу вимогу властей виконувати військову службу.

За рівнем особистої свободи селяни в XIV - першій половині XVI ст. поділялися на дві категорії: "непохожих", які вже були закріпачені, та "похожих" ("вільних"), що мали право залишати феодала та переходити до іншого.

6. Розвиток сільського господарства

Українські селяни, як і їхні предки, займались рибальством, тваринництвом, бортництвом та іншими видами сільськогосподарського виробництва. У рільництві найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, ріпа, які переважно вирощувались для власних потреб. Частина виробленого віддавалась феодалам як натуральний податок або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини XV ст. майже всі податки сплачувались у грошовій формі.

У XVI ст. у Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна "революція цін", коли внаслідок напливу дешевого золота й срібла з Америки піднялись ціни майже на всі товари). Українські землі, особливо ті, що близько знаходились від при-токів Вісли (Західний Буг, Сян), були втягнуті в міжнародну хлібну торгівлю, став районами товарного зернового господарства. Феодали змушували селян збільшувати посіви. Вирощене зерно везли водними шляхами до Гданьська, а далі - в країни Західної Європи.

Велике значення мало тваринництво. Цьому сприяли всі умови: особливо в долинах великих річок, де простягались луки. У Подільському та Руському воєводствах, на Брацлавщині випасалось багато худоби, передусім волів, яких з вигодою продавали на ринках Польщі та інших країн.

Важливим заняттям селян було рибальство. Кожне село намагалось, якщо існували необхідні умови, спорудити ставок-чи на якомусь потічку, чи на болоті. Існувала навіть спеціальна література, в якій автори рекомендували правильно обирати землю для спорудження ставків тощо.

У лісах, особливо на півночі України, ставились пасіки, селяни випасали худобу, полювали на птахів, та звірину (дикі сарни, вовки, лисиці, куниці). Проте полювання поступово перетворилось на привілей шляхти. У багатьох маєтках селянам заборонялось ставити сіті й сильця на одному полі з панами, а також полювати в лісі з рушницею.

Розширення торгівлі хлібом та іншими сільгосппродуктами спонукало до появи фільваркового господарства, що передбачало обробку панської землі руками залежних селян. Аграрна реформа у

Князівстві Литовському 1557 р.(відома під назвою "Устав на вилоки") впорядкувала відносини щодо фільварків та встановила співвідношення між фільварковою та селянською землями як 1 до 7. Але в багатьох місцях площа оброблюваної у фільварках землі досягла третини площі селянських земель. Починається наступ феодалів на права "вільних" або "похожих" селян. Перетворившись на основну одиницю панського господарства, фільварк стає головним виробником сільськогосподарських продуктів. У фільварках займалися вирощуванням польових культур, городництвом і садівництвом. У рільництві панувала трьохпільна система. В озимому клину сіяли переважно жито, рідше пшеницю. Фільварки створювались і на державних землях, вони ставали вагомим джерелом доходу зі староств.