Історія України - Юрій М.Ф. - 3. Суспільно-політичне життя

У другій половині XIX сторіччя значно активізує свій вплив на суспільне життя українська інтелігенція. Свою основну роботу вони вбачали у просвітницькій діяльності для народних мас Першим кроком став початок друкування в Петербурзі українського часопису "Основа" (1860). На його сторінках велися дискусії щодо українців.

З ополяченої шляхти Правобережної України виділялася група молодих студентів, які вбачали потребу в проведенні змін. Від сучасників вони отримали назву хлопомани за те, що говорили українською мовою, носили народне вбрання, дотримувались народних звичаїв. Лідером цього угрупування був Володимир Антонович, у майбутньому професор Київського університету. Членами групи були Тадей Рильський (батько українського поета Максима Рильського), Павло Житецький, Борис Познанський, Костянтин Михальчук. Навіть пі романтично-просвітницькі дії спричинили гостре невдоволення діяльністю "хлопоман і в" у властей.

У січні 1863 р. у Польщі почалося збройне повстання проти царського режиму. Значну увагу повстанці приділяли Правобережній Україні, де проживало близько 500 тисяч поляків. На Правобережжі діяло понад 20 загонів повстанців загальною чисельністю 4500 чоловік. На Київщині серед учасників повстання66 % складали дворяни, 14 % - селяни, 20 % - одновірці.

У1863 р. налякана польським повстанням царська влада з особливою підозрою сприймала діяльність українофілів. Шовіністи звинувачували їх у сепаратизмі. Багато російських діячів розглядало український рух як польську змову проти Росії. Лист Антоновича та двадцяти інших учасників Київської громади, надрукований у пресі, не переконав урядовців у лояльності українофілів. І в липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних творів. Як виняток друкувались художні твори та записи фольклору. Валуєв заявляв, що ніякої української мови немає і бути не може.

Коли на початку 1870-х років цензура почала слабшати, кияни поступово відновили свою діяльність (В.Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Сергій Подолинський), утворивши таємну організацію "Стара Громада". 1875 року вона придбала російськомовну газету "Киевский Телеграф" для пропаганди українського руху. Щоб обійти обмеження на друкування української літератури" було встановлено контакти з галицькими українцями. У 1873 р. на кошти Єлізавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка створено у Львові Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке пізніше стало Науковим товариством ім. Шевченка, свого роду неофіційною українською академією наук. З друкарні товариства вийшло багато десятків творів різних жанрів (наукових, художніх, педагогічних) українською мовою.

У1876 р. імператор Олександр І, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс, підписав спеціальний указ, який передбачав заборону всього українського (вилучалися українські книжки з шкільних бібліотек, звільнялись вчителі-українофіли, заборонялось ввозити українські книжки з-за кордону).

Ще однією течією в суспільному житті було народництво Ідеалізувавши общинне землеволодіння (вбачаючи в ньому зразок соціалізму), народники спробували в 1874 р. повести пропаганду серед селян (т.з. "ходіння в народ"), але, не знайшовши підтримки, а то й зустрічаючи гостре несприйняття своїх ідей, змушені були змінити тактику. Одна з перших народницьких організацій виникла ще 1868 року у Кам'янці-Подільському. її заснував вчитель словесності чоловічої гімназії Олександр Романько- Романовський разом із своїми вихованцями Іваном Мокрієвичем, Григорієм Мачтетом, Іваном Ходьком. Вона дістала назву " Кам'янець-Подільська комуна ".

Михайло Драгоманов належав до молодших членів Київської громади. Він намагався вийти за межі культурницької діяльності та підняти важливі політичні, національні та соціально-економічні проблеми, вважав за необхідне досягнення Україною такого ж соціально-економічного та політичного статусу, як і країни Європи. Драгоманов у своїх політичних поглядах був федералістом, мріяв про вільну конфедерацію автономних країв (які не обов'язково співпадали з національними територіями). У період репресій (1875-1876 рр.) він залишив Росію та виїхав до Женеви, де організував український часопис "Громада". Оскільки Драгоманов висловлював соціалістичні ідеї, то у нього відбувся розрив з київськими українофілами, внаслідок якого в 1885 р. часопис припинив своє існування.

Українські політичні партії.

У1897 р. на з'їзді громад була створена Українська Загальна Організація (УЗО). Метою її діяльності було згуртування українських діячів в одному об'єднанні. УЗО організувала книгарню, проводила Шевченківські свята, мистецькі ювілеї.

У 1899 р. у Харкові утворилася перша політична партія - Революційна українська партія (РУП), її організаторами були Дмитро Антонович та Микола Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції. Програму партії під назвою "Самостійна Україна" склав у 1900 р. Микола Міхновський. Внаслідок сильного національного ухилу цієї програми керівництво РУПу поступово відмежовується від радикальних ідей, закладених у ній. Друкованим органом партії став журнал "Гасло" (вийшло всього 12 номерів). Кінцевою метою було створення самостійної республіки України. На грудневому з'їзді 1904 року стався розкол. Прихильники зближення своїх позицій з РСДРП (на чолі з Меленевським) заснували Українську соціал-демократичну спілку ("Спілка"). Інша частина РУПу з січня 1905 р. стала називати себе Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП), яка висловлювалася за "право націй на культурне й політичне самовизначення", за надання Україні автономії зі своїм самоврядуванням.

Ще в 1902 р. з РУПу вийшов М.Міхновський, заснувавши зі своїми однодумцями Макаренком та Степаненком Українську народну партію (УНП). Партія брала активну участь у революції 1905-1907 рр. Міхновський був автором 10 "заповідей", в яких визначилися його погляди на майбутнє України, серед них - "Україна для українців".

Восени 1904 р. ліберально налаштована буржуазія заснувала Українську демократичну партію (УД П), яка за своїми основними принципами була співзвучна з "Союзом визволення" - (у майбутньому- партія кадетів). Тимчасово від неї відкололася група, яка утворила Українську радикальну партію. Але вже в 1905 р. вони об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Очолили партію Сергій Єфріємов, Борис Грінченко, Євген Чйкаленко. Програма партії складена Грінченком. У ній проголошувалися демократичні свободи, в майбутньому Україна вбачалася як національно-культурна автономія.