Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. - 77. Становище української культури у міжвоєнний період

Зазнавши пора з к и в національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр., Україна знову втратила державність. Таке становище змінило, але не перервало український культурний процес, особливий сплеск якого стався під час "українізації" на теренах під радянської України. Національне відродження цього часу охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.

Прагнучи збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за будь-яку ціну хотіли взяти під контроль культуру. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до неї була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., в Україні нараховувалося 48 % неписьменних віком від 9 до 49 років. Тому в травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності. Для координації цієї роботи було створено республіканську та місцеві комісії. Як наслідок, до 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3 %.

Важливим завданням т.зв. культурного будівництва було також формування системи освіти. У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа 2 ступенів: І —1—4 кл. (учні від 8 до 11 років) і II — 5—7 кл. (12—15 років). Середню

освіту давали професійні школи з 3-річним терміном навчання.

З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

У 1934 р. запроваджено єдину систему шкільної освіти для всього СРСР, яка складалася з 3 типів шкіл: початкова — 1—4 кл., неповна середня — 1—7 кл. і середня — 1—10 кл. Визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми, програми і підручники, 5-бальна система оцінювання. Станом на 1937/38 навчальний рік в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалися 5,4 млн. учнів та працювала 181 тис. учителів.

Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтелігенцію. З цією метою на поч. 1920-х років розпочинаються її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для зменшення серед студентства частки представників т.зв. нетрудових верств, запроваджувався класовий принцип прийому до інститутів і технікумів.

З початку 1930-х років після низки експериментів розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти. Було ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували набуття потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, запроваджено складання іспитів й індивідуальні оцінки знань студентів, проходження ними виробничої практики тощо. З вересня 1933 р. в Україні було відновлено раніше ліквідовані університети. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; бл. 90 % студентів отримували державну стипендію.

Встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання, що стимулювало підвищення кваліфікації га педагогічної майстерності викладачів. Загалом на поч. 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів.

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.

Центром науково-дослідної роботи в Україні була Всеукраїнська академія наук. її членами, крім українських радянських учених, були обрані й науковці з Наукового товариства ім. Т. Шевченка, зокрема В. Гнатюк, Ю. Студинський, В. Щурат, Ф. Колесса.,

Значну дослідницьку діяльність розгорнули відомі Наукові колективи. Наприклад, математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нової галузі математики — нелінійної механіки.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною в дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. Одним із найвидатніших українських фізиків XX ст. став і дійсний член НТШ О. Смакула, який першим у світі отримав патент на виготовлення оптичної техніки.

Прискорилися дослідження в галузі техніки. Так, на межі 20—30-х років Є. Патон почав новаторську перспективну роботу з електричного зварювання металів. Багато інженерних рішень Ю. Ковдратюка (О. Шаргея) на десятки років випередили світовий рівень низки галузей науки і техніки, зокрема розробок з теорії космічних польотів.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені зі світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцнювали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт ф. Яновський, засновник терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.

М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики та селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Визначних успіхів досягли О. Богомолець, О. Палладій та ін.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики М. Грушевський, Д. Баталій, Д. Яворницький, географ В. Кубійович, економіст І. Витанович, літературознавець М. Возняк та ін.

У літературі під радянської України сформувалася яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра. Активно заявили про себе М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Помітним явищем були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, оповідання Г. Косинки, гумор 0. Вишні та ін. У літературному житті Західної України виділялися У. Самчук, Є. Маланюк, Ю. Клен, Б.-І. Антонич, Б. Лепкий, А. Чайковський, І. Вільде. Продовжували творчу діяльність письменники старшого покоління: В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина. В еміграції творили В. Винниченко, О. Олесь, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Ю. Липа.

Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика, де чимало зробили Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич. У Галичині продовжував творити В. Барвінський.

Значну роль у розвитку культури відіграв театр, де працювали такі прославлені корифеї сцени, як Г. Юра, Н. Ужвій, А. Бучма, О. Петрусенко, І. Паторжинський, О. Ватуля. Видатним театральним діячем був Л. Курбас, який організував експериментальний театр "Березіль".

Значного розвитку в міжвоєнний період досягає кіно. З'явилися перші фільми режисера 0. Довженка— "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які здобули йому всесвітню славу.

Живопис плідно представляли художники М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, І. Труш, О. Кульчицька, А. Монастирський, М. Приймаченко, М. Дерегус та ін. Основоположником такого модерністського напряму, як супрематизм, став К. Малевич.

У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Серед безперечних здобутків цього часу — пам'ятники Т. Шевченку в Харкові, Києві та Каневі скульптора М. Манізера та Г. Сковороді в Лохвиці І. Кавалерідзе.

Найвідомішими архітектурними спорудами стали Меморіальний музей Т. Шевченка на Тарасовій горі в Каневі (архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон "Динамо" (В. Осьмак), будинки Верховної Ради (В. Заболотний) і Раднаркому (І. Фомін і П. Абросимов), залізничний вокзал (С. Вербицький) у Києві та ін.

Із встановленням наприкін. 20-х років тоталітарної диктатури в Україні розпочався комуністичний погром української культури. З ужитку було вилучено праці багатьох відомих діячів науки і культури. Через безпідставні звинувачення й наклепи серед науковців були репресовані академіки геолог М. Світальський, математик М. Кравчук, генетик І. Атол, філософ С. Семківський, історик М. Яворський, талановитий винахідник Ю. Кондратюк (Шаргей) та ін. Жорстокого удару було завдано по народній освіті, яку "вичищали" від "націоналістичної засміченості".

У 1932 р. було ліквідовано численні літературні групи, а через 2 роки для контролю за літературним процесом створено Спілку радянських письменників України. Головним методом літературної творчості став т.зв. соціалістичний реалізм, за відхід від якого карали. Незабаром більшість українських письменників було репресовано. Серед них: М. Зеров, В. Бобинський, М. Вороний, Л. Гомін, 0. Досвітній, М. Ірчан, М. Куліш.

Були піддані репресіям також діячі українського мистецтва: театральний режисер Л. Курбас, засновник української школи монументального мистецтва М. Бойчук, їх послідовники та ін. Не з власної волі мусив переїхати до Москви О. Довженко.

Репресії знекровили українську культуру, підрізали їй крила, деформували талант навіть тих діячів науки" літератури, мистецтва, яких не торкнулися переслідування комуністичного режиму. Все це вирішальною мірою позначилося на здатності нації чинити опір тоталітарній державі.