Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Велика Британія в умовах економічної і політичної нестабільності (1964 - 1979)

З приходом до влади у 1964 р. уряду Г. Вільсона розпочався п'ятнадцятирічний період, названий соціологами "технократичною ерою", який характеризувався економічною і політичною нестабільністю. Саме цей період позначився подальшим відставанням Великої Британії в економічному змаганні з індустріальними країнами світу. Якщо у 1965 р. Велика Британія займала третє місце у світовому економічному виробництві після США та ФРН, то до середини 70-х років її випередили Японія і Франція. Основні економічні конкуренти витіснили Британію на п'яте місце у світі за загальними економічними показниками.

Найскладнішими проблемами для нового уряду Г. Вільсона були ліквідація дефіциту платіжного балансу та подолання зростаючої інфляції. З перших днів Г. Вільсон узяв курс на обмеження масштабів грошового обміну - дефляцію. В листопаді 1964 р. уряд представив "кризовий бюджет", який передбачав різке збільшення податків на страхування і бензин. Були здійснені заходи для стримування зростання цін та заробітної плати. У грудні того ж року уряд ухвалив постанову про планування продуктивності праці, зростання цін і доходів, яку скріпили своїми підписами представники підприємців та тред-юніонів. Профспілки відмовлялися від вимог суттєвого підвищення зарплати, підприємці зобов'язувалися зберігати її на належному рівні і не вдаватися до підвищення цін на свою продукцію. Допускалося щорічне зростання платні не більше 3 - 5%, а зростання цін - до 4%. Такі заходи уряду знайшли розуміння в суспільстві і сприяли зростанню популярності лейбористів. Стримування інфляції могло бути успішним за умови скорочення витратної частини державного бюджету. Проте лейбористи для зміцнення своєї хиткої політичної переваги не відважувалися піти на скорочення соціальних програм. Більше того, вони з осені 1964 р. активізували свою соціальну політику: збільшили пенсії низькооплачуваним категоріям населення, розширили кількість пільговиків серед квартиронаймачів, розпочали масштабне будівництво муніципального житла.

Суперечливе поєднання елементів дефляційної політики і соціально спрямованого бюджету, що передбачав значні витрати, загрожувало збільшенням платіжного дефіциту. Уряд розраховував уникнути цієї небезпеки шляхом запровадження і розширення планування в економіці. У 1965 р. було підготовано п'ятирічний "Національний економічний план", який набув сили закону. Він передбачав щорічне зростання виробництва на 4 - 5%, замороження військових витрат на 2 млрд фунтів стерлінгів. В умовах проведення урядом активної економічної і соціальної політики. У березні 1966 р. відбулися парламентські вибори, під час яких лейбористи отримали підтримку 48% виборців і одержали 364 мандати; консерватори здобули 253, а ліберали - 12 місць.

Отримавши такий високий рівень довіри, уряд Г. Вільсона намагався блокувати інфляційні тенденції, не допускаючи падіння вартості фунта стерлінгів. У1966 р. було підвищено орендні ставки, ціни на автомобілі збільшено на 40%, зросли непрямі податки на нафту, бензин, спиртні напої, поштові послуги. У 1967 р. здійснено перехід до надання "дорогих кредитів" Англійським банком, запроваджено додаткові обмеження на підвищення заробітної плати і цін. Радикальним способом стимулювання економічного розвитку, згідно з планами лейбористського уряду, стала націоналізація ряду промислових підприємств. Влітку 1967 р. націоналізовано 14 компаній сталеливарної промисловості, які виробляли в сукупності 90% чавуну і сталі.

Одночасно з проведенням жорсткої дефляційної політики уряд намагався поліпшити платіжний баланс країни заохоченням експорту, розширення якого пов'язувалося зі вступом країни до "Спільного ринку". Однак через непримиренну позицію Парижа, у 1967 р. Великій Британії знову було відмовлено у членстві в ЄЕС.

Закриття Суецького каналу на початку червня 1967 р., запровадження арабськими країнами ембарго на експорт нафти до Великої Британії внаслідок "шестиденної війни" між цими країнами та Ізраїлем, а також тривалий страйк докерів у Лондоні та Ліверпулі відчутно позначилися не тільки на британській зовнішній торгівлі, айв цілому на фінансовому становищі країни. В такій ситуації уряд Г. Вільсона змушений був піти на девальвацію національної валюти: курс фунта стерлінгів знижено на 14,3%. Девальвація, за прогнозами спеціалістів, повинна була сприяти зменшенню собівартості англійських товарів і стимулювати зростання експорту та підвищення конкурентоспроможності британських виробів. Позитивних досягнень у результаті проведення девальвації фунта можна було досягти за умови швидкого нарощування ресурсів британської промисловості. Відсутність у розпорядженні уряду додаткових інвестиційних засобів змусила його звернутися у 1967 р. до Міжнародного валютного фонду, який виділив позику у розмірі 3,5 млрд доларів. Однак МВФ зобов'язав британський уряд здійснити ряд стабілізаційних заходів: скоротити витрати на невиробничі галузі, уникати значних коливань курсу національної валюти, не вдаватися до необґрунтованих підвищень зарплати.

Одночасно уряд намагався вишукувати додаткові джерела фінансування за рахунок підняття цін на предмети першої необхідності та скорочення соціальних програм. На початку січня 1968 р. Г. Вільсон заявив про необхідність скорочення видатків на житлове будівництво і спорудження доріг, відклав на декілька років виконання освітніх програм, заморозивши зарплату вчителям і медикам. Із вересня 1968 р. було піднято ціни на газ та електроенергію, а з 1969 р. планувалося підвищення податків на окремі види прибутків. Підвищення цін на предмети споживання, зростання оплати за житло, при одночасному скороченні державних витрат на соціальні і культурні потреби, спричиняло незадоволення урядовою політикою.

Економічно виправдана жорсткість анти інфляційних заходів уряду викликала соціальні протести тих верств населення, які становили основну частину електорату лейбористів - найманих робітників і службовців. Упродовж 1965 - 1970 рр. в країні відбувалися багатотисячні страйки економічного характеру. Якщо у 1963 р. страйкувало 593 тис. осіб, то у 1966 р. - 2 млн 398 тис, у 1969 р. -1 млн 665 тис. Порівняно з попереднім десятиліттям кількість страйкарів збільшилася в три - чотири рази. Новим явищем у страйковому русі було те, що в ньому брали участь не тільки робітники, а й працівники сфери обслуговування і навіть державні службовці.

Виступи цих років спричинилися до зростання ролі британських тред-юніонів та їхніх лідерів в організації страйків, проведенні переговорів із працедавцями, політизації керівництва робітничих профспілок. Страйки, які в більшості випадків завершувалися підвищенням зарплати окремим категоріям працюючих, завдавали відчутного удару по антиінфляційній політиці уряду. Щоби спинити наростання страйкового руху, лейбористи підготували і подали на розгляд парламенту законопроект "Про відносини в промисловості", який передбачав надання колективним договорам юридичної сили, встановлював державний контроль за діяльністю профспілок, забороняв "дикі страйки", що відбувалися без санкції Британської конфедерації тред-юніонів. Навколо цього законопроекту в парламенті і в профспілках виникали гострі дискусії, відбувалися масові демонстрації, в результаті яких уряд Г. Вільсона змушений був відкликати його обговорення.

Прагнучи послабити антиурядові настрої, лейбористи наприкінці 60-х років провели через парламент ряд законів, спрямованих на підтримку емансипації жінок, зокрема "Акт про розлучення" (1967), зміни еміграційного законодавства, які усували дискримінацію емігрантів при працевлаштуванні і отриманні муніципального житла (1968). У 1969 р. вперше було прийнято закон про заборону вживання наркотиків. Найбільшого громадського розголосу набув "Білль про народне представництво" (1969), згідно з яким віковий виборний ценз знижувався до 18 років. В умовах радикалізації студентського молодіжного руху, загострення "конфлікту поколінь", появи альтернативної молодіжної культури, що протистояла офіційній, цей закон, якоюсь мірою, послаблював соціальну напругу в суспільстві.

Наприкінці 60-х років у країні почала стрімко загострюватись "Ольстерська проблема", що спричинила в наступному десятилітті політичну нестабільність, яка періодично набувала вибухового характеру, загрожуючи перерости у громадянську війну. В цій проблемі тісно перепліталися невирішені соціальні, релігійні і національні суперечності в одному з найвідсталіших регіонів країни - в Північній Ірландії (неофіційна назва - Ольстер). У шести графствах Ольстеру більшість населення (65%) складали протестанти - вихідці з Англії і Шотландії, решту - автохтонне населення - ірландці-католики. Останні у 1967 р. створили організацію Північно-ірландська асоціація боротьби за громадянські права, яка вимагала забезпечення рівноправності для католиків. Із осені 1968 р. Асоціація розпочала проводити масові мітинги протесту проти нерівноправності католицького населення. Серед організаторів і провідників масових мітингів були католицькі священики, а також ірландська націоналістична партія "Шини Фейн". Незважаючи на заборони міністерства внутрішніх справ, демонстрації католиків тривали, часто-густо закінчуючись сутичками з поліцією. Своєю чергою протестанти влаштовували виступи, спрямовані проти католиків. У жовтні 1968 р. у м. Лондондеррі поліція розігнала демонстрацію протестантів, поранивши 77 осіб. На початку серпня 1969 р. екстремісти-протестанти організували збройні заворушення у м. Белфаст. Міжконфесійні сутички нагнітали тривожну ситуацію не тільки в Ольстері, а й по всій країні. У 1969 р. вони призвели до кризи в північноірландській адміністрації, активізували діяльність протестантських політичних сил, зокрема їхньої екстремістської організації "Орден оранжистів". У відповідь із боку католиків на політичну арену вийшла воєнізована Ірландська республіканська армія (ІРА), яка вдалася до терористичних методів боротьби.

У 1969 р. уряд змушений був ввести на територію Північної Ірландії регулярні війська і роззброїти місцеву поліцію. Однак зупинити зростання насильства не вдалося. Військові поступово втягнулися у сутички протестантів і католиків. Життя Північної Ірландії опинилося на грані громадянської війни. В усій країні уряд піддавали нищівній критиці за безпорадність у вирішенні "Ольстерської проблеми".

З метою підтвердити дієздатність свого уряду, враховуючи сприятливу економічну кон'юнктуру кінця 60-х рр. (певне зростання зарплати, позитивний платіжний баланс бюджету), Г. Вільсон наважився на проведення в червні 1970 р. парламентських виборів. Однак вони принесли незначну перевагу консерваторам - 46,4% голосів, тоді як лейбористи отримали лише 42,9%. Було сформовано консервативний уряд, який очолив лідер молодих консерваторів Едвард Гіт.

Слід відзначити, що новий уряд, прийшовши Б до влади, реалізовував докладно опрацьовану концепцію розвитку країни. Вже під час перебування Консервативної партії в опозиції відбулася модернізація її ідеології і засад організаційної структури. Молоді інтелектуали, об'єднані в угруповання "Одна нація", протиставивши себе "старій гвардії", виступали за суттєве оновлення теоретичних ідей британського консерватизму. Враховуючи нові історичні реалії у світі і в британському суспільстві, зокрема зміну соціального складу населення, молоді інтелектуали закликали покінчити з протиставленнями "робітничої" і "буржуазно-аристократичної" Англії, не обмежуватися лише налагодженням діалогу між працею і капіталом, а формувати загальнонаціональну політику на основі єдиних цілей та ідеалів. Неоконсерватори, визнаючи доцільність співіснування державного і приватного секторів, обстоювали розвиток змішаної моделі економіки на основі ринкових принципів, відкидаючи надмірне втручання технократів у регулювання виробництва. При цьому вони допускали гнучке реагування уряду на зміни споживчого попиту. Таку державну економічну політику неоконсерватори називали "ефективною координацією".

Підкреслюючи значну роль дрібних і середніх власників у розвитку національної економіки, неоконсерватори своїм найважливішим завданням вважали ліквідацію обмежень на одержання доходів, зокрема відмову від прогресивного оподаткування. Послаблення податкового пресу вони розглядали як основний засіб стимулювання зростання капіталу і нагромадження національного багатства Замість лейбористського гасла про забезпечення "колективного раю" (тобто розподілу благ між усіма членами суспільства) вони пропонували перейти до адресної соціальної політики, стимулюючи приватну ініціативу, здатну "оздоровити дух нації і стати гарантією свободи особистості". Акцентуючи увагу на фінансовій підтримці державою приватної ініціативи, неоконсерватори фактично намагалися відродити свободу конкуренції і утвердження "демократії власників", яким у період розгортання НТР створювалися сприятливі умови розвитку.

Зібравши в уряді сильну інтелектуальну команду, Е. Гіт приступив до реалізації ідей "однієї нації". Свою діяльність він розпочав із реформування системи оподаткування. Диференційоване оподаткування замінялося єдиною ставкою податку з доходу. Внаслідок цього зменшилися розміри оподаткування великих корпорацій, що призвело до зміцнення їхньої рентабельності і конкурентоспроможності. Найменш забезпечені категорії населення (майже 10 млн осіб) взагалі звільнялися від сплати податків.

Важливим засобом модернізації економіки була приватизація державних підприємств, що отримала назву "повзучої денаціоналізації". Уряд Е. Гіта намагався здійснити модернізацію економіки шляхом надання великих інвестицій провідним галузям, довівши частку державного фінансування промислових капіталовкладень до 50%. Реалізовувалася також політика державної підтримки приватної ініціативи шляхом надання податкових пільг на первинні капіталовкладення.

Урядова програма реформування житлового будівництва передбачала ліквідацію зрівнялівки при розподілі дотацій та пільгової допомоги для оплати вартості житла. Скоротивши субсидії на розбудову муніципального житла, уряд усіма засобами підтримував приватне будівництво. Під приводом звільнення економіки від впливу державного управління було скорочено ряд державних установ, створених лейбористами для планування і керівництва виробництвом.

Такі стимулюючі заходи сприяли у 1972 - 1973 рр. зростанню підприємницької активності і обсягів виробництва, які за цей час зросли на 7%. Однак подальша реалізація економічної програми уряду натрапила на значні труднощі, і з середини 1973 р. він змушений був вносити до цієї програми певні корективи. Спроби узгодити основні напрями економічної політики з підприємцями і профспілками не увінчалися успіхом, і уряд вдався до примусового регулювання цін і доходів. Були створені управління контролю за рівнем зарплати, цінові комітети з повноваженнями регулювати рівень цін, орендну і квартирну плату.

Антиінфляційна політика поєднувалася з активним регулюванням промислового виробництва. Для підтримки рівня зайнятості уряд встановив субсидіювання приватних підприємств. Доплату отримували і фермери. Збільшення державних витрат лише для підтримки рівня зайнятості, а не на модернізацію підприємств, було явним відступом від теоретичних положень неоконсерваторів, свідчило про невдачі у проведенні соціально-економічної політики. Антиінфляційні заходи уряду значною мірою зводилися нанівець страйками економічного характеру, кількість яких постійно зростала, незважаючи на закон "Про відносини в промисловості" (1971), що обмежував права профспілок на організацію "диких страйків", і передбачав штрафи та судові розгляди за його порушення. Страйкові виступи 1971 - 1973 рр. відзначалися тривалістю і масовістю. Страйк суднобудівників Верхнього Клайду в Шотландії, що продовжувався з липня 1971 до лютого 1972 р., завершився частковою перемогою. Страйк шахтарів влітку 1973 р. охопив майже всю вугільну промисловість, паралізувавши економічне життя країни. До страйкуючих шахтарів приєдналися докери, і уряд під тиском обставин змушений був підняти зарплату шахтарям на 21%. У зв'язку з нестачею вугілля скоротилося виробництво електроенергії, внаслідок чого було обмежено її постачання для виробництва і побутових потреб. Уряд змушений був запровадити надзвичайний стан, робочий тиждень скорочувався до трьох днів.

Свою економічну політику уряд Е. Гіта проводив у найтіснішому зв'язку з реформами державного управління. Впродовж 1970 - 1973 рр. було внесено часткові зміни до організаційних засад діяльності парламенту. Згідно з ними опрацювання проектів законів передавалося у відання спеціалізованих комітетів, тісно пов'язаних із урядовими чиновниками, внаслідок чого прискорювалася їхня підготовка. Скорочувався час на депутатські запити. Уряд зменшив кількість міністерств, удосконалив їхню структуру, домігся розширення повноважень глави уряду у фінансовій галузі.

У 1972 р. прийнято закон про адміністративну реформу місцевого самоврядування: кількість графств (найнижчих територіально-адміністративних одиниць) скорочувалася, їхні територіальні розміри відповідно збільшувалися. Було уніфіковано структуру місцевих органів влади, збільшувався термін повноважень їхніх керівників. Реформу місцевого управління було здійснено лише в Англії та Велсі. На відміну від лейбористів, які підтримували ідею розширення самоврядування в Шотландії і Північній Ірландії, неоконсерватори рішуче виступали за збереження унітарності Сполученого королівства Опрацювання шотландської адміністративної реформи було призупинено. Щодо Північної Ірландії, враховуючи перманентне напруження в цьому регіоні, ставка робилася на силові методи управління. У 1972 р. уряд розпустив північноірландський парламент (Стормонт), позбавив повноважень місцевий уряд, запровадив режим прямого правління, збільшивши при цьому контингент регулярних військ. Однак такі заходи ще більше загострили "Ольстерську проблему": кількість терористичних актів зростала. Події "кривавої неділі" 30 грудня 1972 р., коли англійські солдати у м. Лондондеррі, під час влаштованого католиками заворушення, вбили 13 осіб, сколихнули не тільки британське суспільство, а й усі європейські країни. У Дубліні демонстранти спалили британське посольство, в столицях окремих європейських держав відбулися демонстрації протесту. З цього часу ІРА посилила терористичну війну проти британського уряду, перенісши окремі операції на територію Великої Британії. В Лондоні загриміли вибухи, під час яких було вбито і поранено сотні людей. З метою закріпити перебування Ольстеру в складі Сполученого королівства британський уряд у березні 1973 р. провів референдум, під час якого усім жителям Ольстеру пропонували висловитися про можливість його відокремлення від Великої Британії та приєднання до Ірландської республіки. Як і було прогнозовано, протестантська більшість висловилася проти відокремлення, а католики референдум бойкотували. Волевиявлення, таким чином, аж ніяк не розв'язало Ольстерської проблеми.

Між тим, у результаті переговорів між Великою Британією і ЄЕС у 1972 р. було, нарешті, погоджено про вступ країни до "Спільного ринку" з 1 січня 1973 р. При цьому Лондон змушений був піти на серйозні поступки; суттєво підвищити ціни на сільськогосподарські продукти, переглянути торгові угоди з країнами Співдружності, відмовитися від використання фунта стерлінгів як резервної валюти для міжнародного обігу. Платіжний баланс країни погіршився, та й загалом вступ до ЄЕС у ближчій перспективі негативно позначився на господарстві Великої Британії.

Із кінця 1973 р. економічне становище Великої Британії загострилося. Після чергової арабо-ізраїльської війни близькосхідні країни - видобувачі нафти, щоби покарати західні держави за їхню проізраїльську позицію, підвищили майже в чотири рази ціну на "чорне золото". Велика Британія, яка більше ніж на 60% забезпечувала свої потреби за рахунок імпорту з Близького Сходу, зазнала найвідчутнішого удару. Енергетична криза підштовхнула настання циклічної економічної кризи, яка тривала впродовж 1973 - 1975 рр.

Із початком кризи уряд Е. Гіта вирішив провести дострокові парламентські вибори, сподіваючись, що населення довірить консерваторам порятунок економіки від занепаду. Вибори, що відбулись у лютому 1974 р., завершилися майже нічийним результатом: за консерваторів проголосувало 37% виборців, за лейбористів -38%. Для вирішення назрілих питань ні лейбористи, ні консерватори не могли сформувати сильний уряд, який би спирався на більшість у парламенті. Однак мінімальна перевага лейбористів повернула Г. Вільсона на посаду прем'єр-міністра (1974 - 1976). Враховуючи символічну більшість лейбористів у парламенті, він упродовж перших місяцю правління уникав обговорення гострих проблем, приймав соціальні програми, щоби забезпечити зростання популярності свого уряду. Було скасовано закон "Про відносини в промисловості", що викликав особливе незадоволення в тред-юніонах, задоволено вимогу страйкуючих шахтарів про підвищення зарплати на 21%, збільшено розмір допомоги пенсіонерам, "заморожено" ціни на продовольчі товари і квартплату. Завдяки державній фінансовій підтримці на багатьох підприємствах відновлювався повний робочий тиждень, скорочений попереднім урядом. Такими заходами уряд Г. Вільсона набирав популярності, створив враження, що у кризі виробництва винні консерватори. На хвилі зростання престижу свого уряду Г. Вільсон розпустив парламент і призначив на осінь 1974 р. ще одні дострокові вибори, які забезпечили лейбористам парламентську більшість у 319 депутатських місць.

Після перемоги на виборах Г. Вільсону довелося вирішувати дуже складні завдання: скорочувалося виробництво, майже третина промислових потужностей виявилася недовантаженою, внаслідок чого зростало безробіття. Кількість безробітних у 1975 р. подвоїлася, порівняно з попереднім роком і досягла 1,5 млн осіб. Стрімко зростали роздрібні ціни: у 1974 р. вони піднялися на 19%, у 1975 р. - на 24%, що в першу чергу вдаряло по малозабезпечених верствах населення. Усі зусилля кабінету Г. Вільсона стримати "галопуючу" Інфляцію, активізувати підприємницьку діяльність і вирішити трудові конфлікти не мали успіху. Урядові вдалося лише домогтися підписання угоди з профспілками про граничні вимоги у збільшенні зарплати (не більше 10% на рік). Кабінет змушений був перейти до непопулярних заходів - скоротити витрати на соціальні та культурні програми, підвищити ціни на споживчі товари. Загалом антикризова урядова програма, яка включала лише тимчасові рятівні заходи, мала переважно стримуючий характер.

У березні 1976 р. Г. Вільсон несподівано подав у відставку, пояснюючи її особистими мотивами, і пост прем'єр-міністра зайняв новообраний лідер Лейбористської партії Джеймс Каллаген. Він проголосив курс на остаточний перехід до політики бюджетної економії шляхом застосування антимонопольних заходів, обмеження росту гуртових цін, відмовився від планів націоналізації. У контексті антикризової політики розглядався і "соціальний контракт", підписаний з тред-юніонами попереднім урядом лейбористів. Проте англійські тред-юніони, порушуючи підписані угоди, ставили нові вимоги про підвищення зарплати. До страйкового руху приєдналися майже всі категорії працюючих. Поруч із консолідованими виступами шахтарів, металургів, залізничників, автомобілебудівників періодично припиняли роботу лікарі, транспортники, поштова і пожежна служби. Боротьба за підвищення заробітної плати поєднувалася з вимогами розширення державної підтримки промислових підприємств, зміни системи оподаткування, забезпечення повної зайнятості населення. І хоча уряду вдавалося шляхом переговорів із тред-юніонами попередити окремі масові виступи, популярність лейбористів стрімко падала.

Зі середини 70-х рр. у Великій Британії посилилася діяльність терористичних і націоналістичних організацій. Ольстерська проблема була доповнена виступами сепаратистів у Шотландії і Велсі. Для попередження дій сепаратистів уряд підготував проект закону про розширення адміністративної автономії Шотландії і Велсу, яким передбачалося утворення місцевих законодавчих зборів. Щоб уникнути терміна "розширення автономії", який суперечить принципу унітарності державної організації Великої Британії, законодавці замінили його поняттям "деволюція". Не заперечуючи саму ідею розширення повноважень регіональних органів влади, багато політиків і з Консервативної, і з Лейбористської партій сумнівалися у доцільності таких радикальних змін, що спричинило тривалу дискусію у суспільстві. Обговорення у парламенті проект}' закону про "деволюцію" затягнулося на півтора року і нарешті він був прийнятий, проте поставлений у залежність від результату референдумів у Шотландії та Велсі. Референдуми, які відбулися на початку 1979 р., завдали урядові лейбористів серйозної поразки: за підтримку реформ місцевого управління висловилася лише третина учасників голосування у Велсі і близько 40% у Шотландії.

До краю загострилася ситуація у Північній Ірландії. У1975 р. із складу ІРА вийшла най ради кал ь н і ш а група, утворила Ірландську національно-визвольну армію, яка виступала не за возз'єднання з Ірландською республікою, а за незалежність Ольстеру як окремої держави. У 1978 - 1979 рр. ірландські екстремісти перейшли до тактики індивідуального терору проти політичних діячів. У відповідь влада посилила репресії. Від кривавих погромів у протестантських і католицьких кварталах міст не могли захистити ні чисельні загорожі з колючого дроту, ні п'ятдесятитисячний контингент регулярних військ. Щоденні повідомлення з Північної Ірландії нагадували репортажі з місця бойових дій.

Між тим антикризові дії уряду, незважаючи на загострення внутрішньополітичної ситуації, призвели до поступового покращення економічного становища. Пік економічної кризи країна пройшла у 1975 р., а в наступному розпочалося повільне піднесення, однак перелом у промисловому виробництві настав лише навесні 1977 р. До цього часу інфляція зупинилася на рівні 16%, а в 1978 р. знизилася до рівня 8%. Поліпшенню ситуації в економіці сприяли одержані урядом кредити від Міжнародного валютного фонду і Банку міжнародних розрахунків на суму 5,3 млрд доларів, а також початок видобутку покладів природного газу і нафти з шельфу Північного моря та включення їх у паливно-енергетичну систему країни.

Зберігаючи жорсткі обмеження на підвищення зарплати, уряд Дж. Каллаґена надавав додаткові пільги підприємцям для стимулювання виробництва. Уряд рішуче припинив спроби тред-юніонів узяти під свій контроль сферу інвестиційної політики і виробничої інформації. Таку політику тред-юніони оцінювали як відступ від передвиборної програми Лейбористської партії. Черговий з'їзд Британського конгресу тред-юніонів у вересні 1978 р. прийняв резолюцію про перехід в опозицію до уряду. Після цього почастішали масові страйки та акції протесту, які на початку 1979 р. дестабілізували ситуацію майже у всіх регіонах країни, поставили під сумнів авторитет уряду у вирішенні внутрішньополітичних завдань.

Враховуючи провали у проведенні референдуму в Велсі та Шотландії, ускладнення соціально-політичної ситуації в країні, втрату абсолютної більшості у парламенті, Дж. Каллаген ініціював призначення на травень 1979 р. позачергових виборів. Підсумок шестирічного перебування лейбористів при владі був дуже невтішним: замість обіцяного "перерозподілу влади і багатства па користь робітників" та "створення держави загального добробуту" вони залишали країну в стані політичної та економічної нестабільності. Рівень життя британців у 1979 р. був на 20% нижчим, ніж у Франції та ФРН. Така невідповідність між програмними обіцянками лейбористів та реальними результатами їхньої соціально-економічної політики на довгі роки підірвала довіру значної частини населення до найбільшої партії країни.

Під час виборів у травні 1979 р. Лейбористська партія зазнала відчутної поразки: її підтримало лише 36,9% виборців (268 місць у парламенті). Консерватори здобули 339 депутатських мандатів - абсолютну більшість у парламенті і сформували уряд, який вперше очолила жінка - лідер Консервативної партії від 1975 р. Маргарет Тетчер.

Зовнішня політика в роки економічної і політичної нестабільності відзначалася певними змінами, які були наслідками не тільки багатьох внутрішньополітичних, а й зовнішніх чинників. Такі зміни в першу чергу пов'язані зі скороченням частки Великої Британії у світовому економічному виробництві з 8,3% у 1964 р. до 5,9% у 1979 р. Зовнішньополітичний курс Великої Британії продовжував здійснюватися згідно з доктриною "трьох кіл" Черчілля - їдена, яку британські політики намагалися пристосувати до нових реалій.

У межах атлантичного партнерства Велика Британія послідовно виступала разом зі США та іншими західноєвропейськими країнами за зміцнення світової безпеки, брала посильну участь у розбудові збройних сил НАТО, спільно з американськими політиками підтримувала в ООН, зокрема у Раді Безпеки, рішення, спрямовані на припинення агресії і збереження миру. Британські й американські уряди виходили зі спільної доктрини "взаємозалежності", згідно з якою лише за координації дій і об'єднання ресурсів можна ефективно протистояти проникненню комуністичної експансії. Спершу ця доктрина базувалася на англо-американській взаємодії в галузі ядерного озброєння, пізніше її було поширено на співробітництво в ділянці економіки й технології

Наприкінці 60-х - початку 70-х років, у перебігу т. зв. "війни валют" Велика Британія і США спільно захищали курс долара і фунта стерлінгів від франко-німецького тиску, скерованого на проведення реформи валютної системи в інтересах зміцнення франка і марки. І тут у сфері "особливого" аигло-американського співробітництва вперше настала смуга похолодання, спричиненого економічними суперечностями. Суть його полягала в тому, що уряд лейбористів намагався відійти від ролі "молодшого" партнера і піднятися до формальної рівноправності зі США. З початком американської війни у В'єтнамі британський уряд не підтримав Вашингтон своїми збройними силами. До закінчення цієї війни ні лейбористський, ні консервативний уряди не надали Сполученим Штатам навіть символічної збройної підтримки, хоча на дипломатичному рівні демонстрували цілковиту солідарність. На відміну від США, які відкрито підтримували Ізраїль і надавали йому допомогу під час воєнних дій на Близькому Сході у 1967 і 1973 рр., Велика Британія зайняла стриману позицію і навіть запровадила ембарго на поставки запасних частин до англійських літаків і танків, які в незначній кількості перебували на озброєнні ізраїльської армії. Лондон мотивував своє рішення тим, що арабські країни є основними постачальниками нафти до Великої Британії. У 1971 р. під час другої ін до-пакистанської війни, коли Лондон намагався виступити посередником між воюючими сторонами, США в односторонньому порядку підтримали Пакистан. Лише після повернення лейбористів до влади у 1974 р. в британсько-американських відносинах почалося помітне потепління. Прем'єр-міністр Дж. Каллаґен навіть претендував на роль посередника в євро-американському діалозі.

Європейська політика британських урядів ще з початку 60-х років була спрямована на забезпечення вступу країни в ЄЕС. За задумами провідних англійських політиків, членство в ЄЕС надавало би можливість Великій Британії зайняти керівне становище у розвитку західноєвропейської економічної та політичної інтеграції, зміцнило би її міжнародне становище. Після тривалих переговорів вступ Великої Британії у ЄЕС був обумовлений цілим рядом поступок на користь країн "Спільного ринку". 22 січня 1972 р. британський прем'єр-міністр Е. Гіт підписав у Брюсселі договір про приєднання країни до ЄЕС Процес фактичного входження Великої Британії повинен був зайняти цілий рік, впродовж якого уряд зобов'язувався провести через парламент понад тисячу постанов і законів. Вступ Великої Британії в ЄЕС 1 січня 1973 р. став поворотом у європейській політиці країни. Після цього у Великій Британії розгорнулася дискусія між "євроромантиками", котрі доводили, що приєднання до ЄЕС - велике благо для всіх британців, і "євроскептиками", які вбачали в цьому лише негативні наслідки, їх тривожило те, що при вступі до "Спільного ринку" Велика Британія вже в 1973 р, повинна була сплатити 8% його бюджету, а в 1977 р. - 19%.

У пік економічної кризи 1973 - 1975 рр. протистояння між прихильниками європейської інтеграції та її противниками набрали такої гостроти, що уряд вирішив провести з цього питання референдум, в результаті якого 67,2% британців висловилися за перебування країни в ЄЕС. Частина британців побоювалася, що пільгові мита всередині Співдружності можуть бути обмежені, а потік західноєвропейських товарів призведе до занепаду окремих галузей.

Референдум 1975 р. підбив підсумки тривалої боротьби за європейський вибір британців, став по-справжньому доленосним у визначенні пріоритетних напрямів зовнішньої політики країни, зміцнив політичні та економічні позиції Великої Британії не тільки в Європі, ай на світовій арені. Займаючи третє місце (після США і СРСР) у розвитку ядерної промисловості та ядерного озброєння, Велика Британія твердо закріпилася на другому місці за рівнем свого впливу в тодішньому демократичному світі. В межах європейської співпраці Лондон не тільки підтримував західнонімецьку політику "наведення мостів" між Заходом і Сходом, а й виступав активним учасником формування європейської безпеки. Британські дипломати сприяли налагодженню конструктивної роботи на заключному етапі Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975). Прем'єр-міністр Г. Вільсон підписав Заключний Акт Наради, який мав сприяти зміцненню довіри у взаєминах між державами-учасницями, гарантувати права людини й основні свободи, здійснювати міжнародне співробітництво в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

Британсько-радянські політичні та економічні відносини 60-х -70-х років розвивалися нерівномірно, нерідко піддаючись деформації. З другої половини 60-х років почастішали двосторонні контакти державних і політичних діячів обох країн. Через те, що Лондон поширив на СРСР кредитні умови торгівлі, впродовж зазначеного часу обсяг англо-радянської торгівлі зріс більш ніж удвічі, досягнувши у 1970 р. 641 млн карбованців. Таким чином Велика Британія посіла в торгівлі з СРСР перше місце серед країн Заходу.

Після придушення у 1968 р. "Празької весни", яке зазнало гострого осуду в усіх західних країнах, англо-радянське співробітництво загальмувалося, а в 70-ті роки набуло інертного стану. Тоді ж послабилися стосунки Великої Британії з країнами Центральної та Східної Європи. Особливі відносини зі США в рамках атлантичної співдружності, активізація європейської політики, яка завершилася вступом країни у ЄЕС і розширенням британської присутності на континенті, не послабили уваги державної еліти до збереження політичних й економічних позицій Великої Британії в інших регіонах світу. Повоєнна зовнішньополітична концепція

Черчілля - їдена у тій частині, що стосувалася збереження світової могутності Британської імперії, доповнена на початку 60-х рр. доктриною "на схід від Суеца", зазнала подальших удосконалень і змін.

Коли у 1967 р. лейбористський уряд прийняв рішення вивести до кінця 1976 р. усі свої війська з Тихоокеанського регіону і Перської затоки, консерватори виступили з різкою критикою своїх опонентів. Міжпартійні розходження проявлялися також щодо тактики в Африці. Відмова уряду Г. Вільсона постачати озброєння расистському режимові Південно-Африканської республіки консерватори розцінювали як дії, що суперечать національним інтересам Великої Британії. Консерватори, прийшовши 1970 р. до влади, після деяких вагань змушені були змінити свою попередню позицію і погодитися з рішеннями лейб