Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Період правління нових лейбористів

Повернення лейбористів до влади відбулося лише після тривалого періоду боротьби за оновлення програмних засад партії. Лейбористська партія з 1979 р. постійно поступалася неоконсерваторам на парламентських виборах і впродовж вісімнадцяти років перебувала в опозиції. Основна причина такого тривалого відсторонення від влади - відсутність у лейбористів програми, яка враховувала б економічні та соціальні наслідки НТР і передбачала реальні кроки для вирішення наболілих питань британського суспільства.

На шлях оновлення своїх теоретичних засад лейбористи вступили значно пізніше від консерваторів, до того ж цей процес відбувався в умовах гострої внутрішньопартійної боротьби, що призвела до двох розколів у Лейбористській партії. У 1981 р. група правих діячів на чолі з Роєм Дженкінсом вийшла з партії та утворила Соціал-демократичну партію. З її відходом посилилась активність лівого крила лейбористів, представники якого намагалися реанімувати теоретичні положення про "класове протистояння", вимагали розширення прав профспілок, широкої націоналізації промисловості, ставили питання про вихід Великої Британії з ЄЕС. Нереальність таких вимог у час проведення неоконсерваторами ефективних реформ і поглиблення європейської інтеграції були очевидними.

Лише в ході підготовки до виборів 1992 р. лейбористи перейшли до модернізації своїх програмних засад, відмовившись від обіцянок відновити позиції державного сектора в економіці, скасувати антипрофспілкові закони і навіть виступили за активізацію участі країни у європейській інтеграції. Проте, зробивши перші кроки на шляху оновлення своїх програмних положень, лідери партії не змогли сформулювати концептуальну основу нової версії лейборизму. Протягом наступних років тривав пошук нових ідеологічних, організаційних і політичних настанов Лейбористської партії. Лідери лейбористів намагалися, в першу чергу, звільнитися від тиску з боку керівників тред-юніонів - колективних членів партії, які нерідко нав'язували вигідні їм рішення так званим "сумарним голосуванням" від імені всіх членів профспілок. Скасування на партійному з'їзді 1993 р. практики "сумарного голосування" відіграло вирішальну роль у наступному реформуванні засад організаційної діяльності партії. З'їзд запровадив голосування згідно з принципом "одна особа - один голос". Тоді ж зі складу керівництва Лейбористської партії були виведені представники її крайнього лівого крила. Процес реформування партії помітно активізувався з обранням у 1994 р. 40-річного Ентоні (Тоні) Блера новим лідером. Випускник Оксфордського університету, успішний юрист-практик, уособлював нове покоління британських політиків, для яких, за його словами, "після колапсу комунізму стало очевидним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом". Відкидаючи застарілі погляди про соціалізм як суспільство з націоналізованими засобами виробництва, Е. Блер був переконаний в тому, що етичний соціалізм повинен базуватися на постулатах боротьби з бідністю, безробіттям, створювати єдине суспільство, "ініціативну націю, яка об'єднує пас усіх". Замість застарілої лейбористської догми класового протистояння бідних і багатих, лейбористи запозичили у неоконсерваторів положення про боротьбу за "єдину націю". Звідси його ідея про створення національної, а не класової партії.

На конференції Лейбористської партії в 1995 р. докорінно переглянуто партійний статут, з якого було вилучено положення про пріоритет державної власності на засоби виробництва. Відмова від націоналізації підприємств стала вихідним пунктом формування концепції "повою лейборизму". Нова редакція статуту визначала Лейбористську партію як "демократичну і соціалістичну, що орієнтується па побудову справедливого суспільства, заснованого па конкуренції і забезпеченні рівних можливостей та наданні гарантії проти бідності". На знак незгоди з рішенням конференції 1995 р. зі складу Лейбористської партії вийшла група Артура Скаргілла, яка утворила Соціалістичну лейбористську партію. Вихід цієї нечисленної групи не послабив Лейбористську партію, а радше сприяв консолідації і піднесенню її популярності серед виборців.

Зробивши ставку на закріплення в масовій свідомості британців ідей нового лейборизму, Е. Блер, готуючись до наступних виборів, здійснив численні агітаційні поїздки у різні райони країни. Його передвиборна програма 1997 р. включала набір основних положень "нового лейборизму". Не заперечуючи проти збереження в загальних рисах структур реформованої економіки і системи соціального забезпечення, нові лейбористи заявляли про необхідність правових реформ і корекції зовнішньополітичного курсу. Особливу ставку вони робили на проблеми, не розв'язані консервативними урядами, зокрема на конституційні реформи в Шотландії, Велсі та Північній Ірландії. Вони пропонували провести реформу Палати лордів, підвищити роль референдумів у вирішенні загальнонаціональних питань, запровадити пропорційне виборче право. У ході передвиборної кампанії активно використовувалися "американський" і "європейський" фактори. Е. Блер ще до виборів установив дружні відносини з президентом США Б. Клінтоном, заявив про готовність приєднатися до Соціальної хартії ЄС та європейської валютної системи. В умовах падіння авторитету неоконсервативного уряду новим лейбористам вдалося суттєво зміцнити соціальну базу партії, що підтвердили парламентські вибори в травні 1997 р.: лейбористи здобули 419 місць у Палаті громад, консерватори лише 165, решту розподілили між собою Ліберальні демократи і національні партії Шотландії та Велсу. Для консерваторів результати виборів були найгіршими за минулі 90 років. Особливо відчутних втрат вони зазнали в Велсі і Шотландії.

Сформувавши уряд, Е. Блер приступив до реалізації планів "нових лейбористів", які були конкретизовані ним у програмній брошурі Третій шлях: нова політика для нового століття9. Замість "першого шляху", що базувався на принципах індивідуалізму і торувався неоконсерваторами, і "другого" - традиційного лейборизму, зорієнтованого на одержавлення виробництва і соціал-демократизм, Е. Блер пропонував "третій шлях" - створення соціальної ринкової економіки, в якій індивідуальна ініціатива і підприємливість поєднувалися би з колективізмом ("комунітаризмом"). Е. Блер і його однодумці не відмовлялися від цінностей індивідуалізму, але прагнули збагатити їх принципами колективізму. Вони наголошували, що шляхом підтримки важливих проблем можна поступово збудувати "суспільство співучасті", яке ґрунтується на взаємодії громадських організацій і державного апарату. Завдання уряду вони вбачали в інвестуванні економічних проектів, сприянні розвиткові науки та сфери соціальних послуг, проте заперечували командне втручання держави у роботу фінансованих нею інфраструктур. Ставилася мета стимулювати розвиток громадянського суспільства як партнера державної управлінської системи, всіма засобами зміцнювати сім'ю, посилити боротьбу із злочинністю. Програма "нових лейбористів" відзначалася певним еклектизмом, проте вона враховувала нові тенденції у розвитку британського суспільства і націлювала на виконання проблемних завдань.

Е. Блер відмовився від традиційної практики лейбористів - обов'язкової ревізії політики попереднього уряду консерваторів і не змінив економічну стратегію "тетчеризму". Він продовжував курс на модернізацію технологічної бази виробництва, всебічно заохочував підприємницьку діяльність, дотримувався політики мінімального економічного втручання держави в економічні процеси. Уряду нових лейбористів вдалося вже до початку XXI ст. оздоровити фінансову систему. Державний бюджет 1999 - 2000 рр. було виконано з профіцитом у 17 млрд фунтів стерлінгів. Цей показник став найвищим у повоєнній історії країни. Стабілізація державних фінансів поєднувалася з оздоровленням усієї валютної системи країни. Для заохочення зайнятості в 1999 р. мінімальну ставку прибуткового податку знижено до 10%, а базову - до 22%. Стимулювання зайнятості забезпечило низький рівень безробіття. На початку 2007 р. безробіття скоротилося до 4% і стало найнижчим серед країн ЄС. На початку 2001 р. 13% фірм заявляли про нестачу робочої сили. Уряд Е. Блера продовжував політику всебічної підтримки малого і середнього бізнесу. З березня 2000 р. почав діяти новий закон про конкуренцію, який посилив захист малих підприємств від поглинання їх великими фірмами, а в квітні того ж року створено спеціальну службу малого бізнесу, для заохочення якого знижено з 40% до 10% податок на приріст капіталу. За десять років правління нових лейбористів у Великій Британії склався один із найнижчих рівнів прямого оподаткування серед розвинутих країн світу. Особливістю сучасної британської економіки став високий рівень наукоємності.

Впродовж понад десятилітнього перебування при владі нових лейбористів економіка країни зберігала стабільні темпи зростання, яке наприкінці XX ст. складало 2,2%, упродовж 2002 - 2007 рр. -2,5%. Найбільший динамізм демонстрували галузі фінансових послуг. Важливе значення у забезпеченні стабільності відіграло підвищення світових цін на нафту, видобуток якої в Північному морі зріс на 4,7%. За цей же час постійно зростав експорт, однак уряду не вдалося ліквідувати негативне сальдо у зовнішній торгівлі.

Результати економічного піднесення уряд використав для поліпшення соціального становища населення. У 1998 р. було прийнято програму міністра фінансів Ґордона Брауна, що визначала пріоритетні напрямки фінансування соціальної інфраструктури. Найбільші витрати призначалися на освіту, медицину, професійне навчання і створення робочих місць для молоді. З 1998 р. розпочато реформу національної служби охорони здоров'я, розраховану на 10 років, на яку впродовж перших трьох років було додатково витрачено 20 млрд фунтів. У 1999 р. оприлюднено довготермінову програму, яка передбачала впродовж десятиріччя знизити дитячу бідність у два рази, а до 2020 р. - повністю викорінити.

На виконання своїх передвиборних зобов'язань уряд здійснював конституційно-правову реформу, яка проводилася в трьох напрямках: зміна виборчого права, реформа Палати лордів і розвиток системи місцевого самоврядування. Проте в проведенні реформ виникли значні труднощі. Урядовий проект про заміну виборів в одномандатних округах індивідуальними кандидатами на голосування за партійними списками був чотири рази відхилений Палатою лордів. Більш результативними виявилися законопроекти щодо Палати лордів і місцевого самоврядування. У жовтні 1999 р. Палата лордів схвалила Білль про реформу, який передбачав ліквідацію спадковості титулу пера (лорда) і надання цього титулу лише пожиттєво за заслуги в тій чи іншій галузі. Передбачалося обрання незначної частини лордів громадянами. Присвоєння звання залишилося прерогативою коронованої особи, але вибір кандидатури здійснює спеціальна незалежна комісія.

На переломі двох століть велику увагу громадськості привернула проблема подальшої долі британської монархії, через події в королівській родині. Коли за розпадом сім'ї спадкового принца Чарльза у серпні 1997 р. послідувала загибель його колишньої дружини - принцеси Діани, в суспільстві відкрито обговорювалося питання про доцільність існування монархії. Лише відзначення столітнього ювілею королеви-матері і п'ятдесятиріччя правління королеви Єлизавети И, яких поважають британці, частково зняли гостроту цієї проблеми.

Найбільшого успіху в проведенні правових реформ уряд Е. Блера досягнув у зміні системи відносин між центральною владою і субнатональним и регіонами Сполученого королівства. У 1997 р. у Велсі та Шотландії проведено референдуми про створення місцевих законодавчих зборів. Через те, що у Велсі в референдумі взяли участь менше 50% мешканців, конституційна реформа набула тут обмеженого характеру. Повноваження новоствореної місцевої Асамблеї стосувалися лише питань економічного розвитку регіону, культури й екології.

У Шотландії, де конституційну реформу схвалили 74% жителів, створений парламент отримав значно ширші повноваження, зокрема можливість ухвалювати регіональні закони, що не суперечать загально-британському законодавству, встановлювати і збирати податки. Офіційне відкриття Шотландського парламенту відбулося 1 липня 1999 р.

Суттєвих успіхів уряд Е. Блера досягнув у вирішенні "Ольстерської проблеми". У переговорах щодо Північної Ірландії брали участь обидві сторони релігійно-етнічного протистояння, а також представники Ірландської Республіки. За посередництвом США у квітні 1998 р., у Великодню п'ятницю, підготовано тристоронній договір, яким відновлювався статус політичної автономії Північної Ірландії. Цей договір став переломним моментом у встановленні миру між обома громадами Ольстеру. Національна асамблея (парламент) Північної Ірландії, створювана згідно з договором, на відміну від колишнього Стормонту, мала працювати за принципом взаємної згоди: прийняття кожного рішення вимагало схвалення як протестантської громади, так і депутатів-католиків. Ірландська Республіка відмовилася від претензій на Ольстер, а Лондон погоджувався на утворення північно-ірландських органів самоврядування з обмеженими повноваженнями. На основі договору, затвердженого у травні 1998 р. на референдумах в Ольстері (за нього проголосував 71% громадян) та Ірландській Республіці (94%) було сформовано північно-ірландський уряд. Проте процес національного умиротворення було знову загальмовано Ірландською республіканською армією, яка не виконала зобов'язань скласти зброю. До 2000 р. ситуація в Ольстері знову ускладнилася: тривали терористичні акти. Британський уряд відмовився від збільшення військової присутності, проте посилив закони проти тероризму. Переговори про умиротворення тривали й завершилися успіхом лише у травні 2007 р.

У 2005 р. відбулися наступні парламентські вибори, на яких лейбористи знову здобули перемогу. Після них уряд Е. Блера ще більше посилив соціальну орієнтацію своєї економічної політики. Нові лейбористи запланували у найближчі 10-15 років перетворити Велику Британію в "державу соціальних інвестицій", скоротити розрив у рівнях доходів різних категорій населення, зменшити соціальну поляризацію в суспільстві.

У червні 2007 р. відбулися зміни у керівництві Лейбористської партії і уряду країни, пов'язані з падінням авторитету Е. Блера. Багато британців вважали його головним винуватцем втягнений країни у війну в Іраку. Систематичні повідомлення про чергові жертви британської армії в іракській війні впливали на громадську думку і не сприяли популярності Лейбористської партії та її лідера. До цього також спричинився скандал у справі "про позички за перство". Стало відомо, що у ході передвиборної кампанії 2005 р. деяким спонсорам лідери лейбористів обіцяли почесні посади перів (лордів) в обмін на грошові пожертви. Добровільний відхід Е. Блера був продиктований міркуваннями про збереження авторитету партії. В результаті лідером Лейбористської партії став Ґордон Браун. Після закінчення Единбурзького університету він певний час працював викладачем, а на початку 80-х рр. очолив Шотландську раду Лейбористської партії. Пізніше, як депутат Палати громад, займав ряд парламентських посад. Із приходом до керівництва Ґ. Брауна британці пов'язували великі надії. Його, як автора багатьох урядових економічних і соціальних програм, вважали не тільки теоретиком, а й успішним практиком-економістом.

Однак Ґ. Браун, на відміну від свого попередника, не поділяв його захоплення реформуванням державного сектора економіки. Він не схвалював відправки британських військ до Іраку. З такою позицією нового лідера пов'язували можливість послаблення анти-британських настроїв на Близькому Сході. У серпні 2007 р. Ґ. Браун заявив про відмову уряду запровадити у Великій Британії європейську валюту, як це передбачав Е. Блер.

З початком фінансової кризи 2008 - 2009 рр., яка спричинила скорочення виробництва у провідних галузях економіки і призвела до зростання безробіття та інфляції, уряд Ґ. Брауна почав втрачати довіру британців. Свідченням цього стали травневі вибори 2009 р. у місцеві органи влади, на яких лейбористи зазнали поразки в Лондоні та низці інших міст країни.

Парламентські вибори 2010 р. перервали 13-річний період правління лейбористів, які хоч і вийшли на перше місце за кількістю набраних мандатів, однак не змогли домовитись про створення коаліційного уряду з Ліберально-демократичною партією, яка опинилась на третьому місці після консерваторів. Уперше в повоєнній історії Великої Британії виник коаліційний уряд Консервативної і Ліберально-демократичної партії, який позиціонував себе, як "Уряд національної єдності". Новим прем'єр-міністром став лідер консерваторів, 43-річний Девід Кемерон, віце-прем'єром - керівник Ліберально-демократичної партії Нік Клег (українського походження). На виконання передвиборних програм обидвох партій новий уряд розпочав жорстку економію бюджетних витрат, запланувавши проведення референдуму для зміни британської виборчої системи, обмеження кількості емігрантів з країн, які не є членами ЄС. Головна мета нового уряду, за словами Д. Кемерона, - "Побудова суспільства, в якому ми не запитуємо, які в нас є права, а знаємо, які в нас є обов'язки".

Результати економічної та соціально-політичної стабілізації в країні сприяли активізації зовнішньої політики і зміцненню міжнародних позицій Великої Британії. Зовнішньополітична стратегія консервативних і лейбористських урядів кінця XX - початку XXI ст. була спрямована на відродження статусу Великої Британії як великої держави, що має відігравати роль арбітра в глобальних і регіональних питаннях. Успішне виконання такого завдання залежало не тільки від забезпечення стабільного економічного піднесення в країні, а й від правильного визначення зовнішньополітичних пріоритетів і застосування нових підходів у вирішенні назрілих питань.

Нові лейбористи за десятилітній період перебування при владі продовжували проводити політику "особливого партнерства" зі США. Уряд Е. Блера, на відміну від Франції та Німеччини, схвалив бомбардування американськими літаками Судану й

Афганістану, а в грудні 1998 р. дозволив здійснити спільну британсько-американську операцію "Лис у пустелі", під час якої завдавали ракетно-бомбових ударів по найважливіших економічних і військових об'єктах Іраку.

Велика Британія разом із США провели у 1999 р. бомбардування мостів, заводів і адміністративних споруд у Сербії, що викликало протести навіть у союзних з НАТО країнах. За наполяганням Е. Блера уряд нових лейбористів втягнув Велику Британію у війну проти Іраку, незважаючи на те, що експерти ООН не знайшли жодних доказів наявності у С. Гусейна зброї масового знищення. 20 березня 2003 р. британський 45-тисячний корпус разом із американськими частинами розпочав воєнні дії проти Іраку. Символічні збройні сили послали до Іраку майже сорок країн. Відмовилися брати участь в іракській війні Франція та ФРН. Хоча президент США Дж. Буш ще у травні 2003 р. урочисто заявив про те, що війна в Іраку завершилася перемогою, воєнні дії тривають. Кількість жертв із кожним роком зростає. Участь Великої Британії в іракській війні розколола громадську думку країни, особливо після того, як виявилося, що Е. Блер узяв на віру недостовірні дані про наявність в Іраку зброї масового знищення і фактично ввів в оману уряд при прийнятті рішення, внаслідок якого популярність Лейбористської партії різко пішла на спад. Іракська війна явно спричинилася до похолоднішання британсько-американських відносин, хоча новий прем'єр-міністр Ґ. Браун у липні 2007 р. під час візиту до США запевнив про дотримання його урядом політики "особливого партнерства" між обома країнами.

Із приходом до влади нових лейбористів було покладено край політиці "неспівробітництва" Великої Британії з ЄС. Упродовж перших років свого правління лейбористський уряд приділяв значну увагу налагодженню взаємовідносин із європейськими країнами. Вже у 1997 р. Велика Британія приєдналася до Європейської Соціальної Хартії ЄС, яка передбачала уніфікацію законів у соціальній сфері. У цьому ж році Е. Блер підписав разом із іншими лідерами країн ЄС Амстердамський договір, який значно розширював права і свободи людини, передбачав поглиблення економічної інтеграції, координацію соціальної політики, а також співпрацю у проведенні зовнішньополітичного курсу.

Проте уряд Е. Блера переоцінив готовність країни до поглибленої інтеграції в ЄС. Крім консерваторів, в опозицію до такої політики уряду перейшла частина лейбористів. Конференція Лейбористської партії у 1998 р. прийняла рішення обумовити участь країни в реалізації Амстердамського договору низкою умов, зокрема збереженням за Великою Британією права самостійно розпоряджатися тією частиною бюджету ЄС, що призначена для прискорення розвитку слаборозвинутих районів, отриманням щорічних економічних грантів на розвиток автономій у Шотландії та Велсі, самостійним визначенням внутрішньої фінансової політики. Уряд того ж року переглянув обіцяний Е. Блером термін приєднання Великої Британії до валютного союзу, обумовивши своє рішення необхідністю проведення референдуму з цього питання. Однак навіть після парламентських виборів 2002 і 2005 р. уряд Е. Блера не відважився на такий крок і питання про приєднання країни до європейської валютної системи досі залишається відкритим. Новий прем'єр-міністр Ґ.Браун у серпні 2007 р. знову заявив про відтермінування приєднання Великої Британії до спільної європейської валюти.

Нові лейбористи виступають за реформу ЄС, зміст якої зводиться до перенесення головної ваги при прийнятті рішень на національний рівень - парламентами і урядами країн-членів Союзу. Курс на децентралізацію ЄС не знаходить підтримки інших членів Союзу. Особливо негативно до цього ставляться новоприйняті члени ЄС - країни Центрально-Східної Європи.

Негативно позначилися на британсько-російських відносинах перша і друга чеченська війни, хоч Е. Блер намагався під час неофіційної поїздки у Санкт-Петербург у 2005 р., а також візиту того ж року російського президента до Лондона надати В. Путіну моральну підтримку. Всі його зусилля в цьому плані були зведені нанівець грубим порушенням британського суверенітету московськими спецслужбами, які у листопаді 2006 р. здійснили вбивство російського емігранта О. Литвиненка - політичного опонента російського уряду. Провокаційні дії Кремля викликали обурення британської громадськості, яке ще більше посилилося після того, як Москва відмовилася видати для проведення судового слідства підозрюваного у вбивстві. Відносини між двома країнами на сучасному етапі набули знову прохолодного характеру.

Розпад СРСР спонукав британський уряд активізувати свою зовнішньополітичну діяльність у Східній Європі і перейти до розбудови міждержавних відносин із новими незалежними країнами. Уряд Великої Британії, враховуючи нові реалії, 31 грудня 1991 р. визнав суверенітет України, а вже 10 січня 1992 р. обидві країни встановили дипломатичні відносини. З цього часу розпочався новий етап у відносинах двох країн. Уже у лютому 1992 р. Київ відвідала делегація парламенту Великої Британії на чолі з колишнім державним секретарем у закордонних справах Дж. Гоу, яка обговорювала питання про основні напрямки співробітництва. У серпні 1992 р. було призначено першого британського посла у Києві С. Гіманса. Першим українським послом у Лондоні було призначено відомого вченого, біохіміка, академіка С. Комісаренка.

Із 1995 р. уряд Великої Британії започаткував підтримку економічних реформ в Україні через британський фонд технічної допомоги "Ноу-Хау", який традиційно надає фінансову допомогу малому бізнесу.

На поліпшення британсько-українських відносин великий вплив мав візит до Києва прем'єр-міністра Дж. Мейджора у квітні 1996 р., під час якого було досягнуто ряд домовленостей і підписано "Угоду про арешт і конфіскацію доходів і знарядь, пов'язаних зі злочинною діяльністю" та "Угоду про надання взаємодопомоги в боротьбі з незаконним обігом наркотиків".

Із українського боку у травні 1995 р. у Лондоні перебувала урядова делегація, очолювана прем'єр-міністром України, яка мала зустрічі з членами британського уряду, взяла участь у науково-практичній конференції "Інвестиційне вікно в Україну". Знаковим був візит до Лондона в грудні 1995 р. президента Леоніда Кучми.

Велика Британія підтримала курс на інтеграцію України в європейські структури. З кінця 90-х рр. XX ст. британський уряд почав розглядати Україну як важливого партнера у взаємодії щодо запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів.

Тенденція до пожвавлення британсько-українських відносин намітилася після перемоги на президентських виборах у 2004 р. Віктора Ющенка. Особливою результативністю відзначився візит українського президента у жовтні 2005 р. до Лондона і грудневий саміт "ЄС-Україна" у Києві під головуванням Е. Блера. Головною темою переговорів було обговорення подальшого розвитку двосторонніх відносин, зокрема питання інвестування української енергетичної промисловості. Було підписано угоду про співробітництво між Українським національним комітетом міжнародної торгової палати та Національним комітетом Великої Британії, що передбачала щомісячний обмін інформацією про ринки двох країн. Така угода значно полегшує шлях доступу українських і британських підприємств на ринки двох країн.

Під час перебування Е. Блера у Києві у грудні 2005 р. на семінарі "Україна-ЄС" Україні вперше було надано статус країни з ринковою економікою, що сприяв зміцненню її міжнародних позицій.