Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Суспільно-політичний та економічний розвиток у 50-х - першій половині

70-х років. Початок "холодної війни" змінив настрої західних держав стосовно франкістської Іспанії: в 1950 р. Генеральна асамблея ООН прийняла рішення про скерування послів в Іспанію. Ф. Франко все частіше приймали за кордоном, зокрема в США: Вашингтону залежало на зміцненні південно-західного флангу НАТО в Європі. У вересні 1953 р. був підписаний іспано-американський договір (Мадридський пакт), за яким США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії. Мадридський пакт став значним успіхом Ф. Франко. На Іспанію була поширена дія "плану Маршалла": вона отримала перший кредит США на суму 62,5 млн доларів, у 1954 - 1957 pp. - 500 млн доларів. У грудні 1955 р. Іспанія вступила до ООН (проти голосували країни східного блоку, утрималися Бельгія та Мексика). Етап міжнародної ізоляції країни завершився. Розпочався процес включення Іспанії у політичні, економічні, фінансові та культурні міжнародні структури західних демократій. При цьому, звичайно, західна демократія засуджувала диктатуру Ф. Франко. У другій половині 1950-х років Іспанія стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) тощо.

Еволюцію міжнародного становища франкістської Іспанії супроводжував процес несміливих, половинчастих реформ державного устрою. З другої половини 1950-х років стало очевидним, що політичні та економічні (автаркія та корпоративізм) принципи Фаланги не сприяли позитивним змінам у країні. Наростав протест іспанського суспільства. Ф. Франко зважився на зміну політики держави. Силою, на яку він вирішив опертися, стала права католицька організація "Божа справа" (Opus Dei, виникла у 1928 p., лідер Хосе Ескрива де Балагер). її гасла були діаметрально протилежними політичним та економічним цілям Фаланги. Замість оголошеної Фалангою автаркії, вона вказувала на потребу орієнтації Іспанії на Захід, запровадження в країні економічного лібералізму, на поступову децентралізацію державного апарату, відкидала диктаторські методи правління. У лютому 1957 р. її представники вперше увійшли до складу уряду, в якому отримали портфелі міністрів торгівлі, економіки та фінансів. Значення Фаланги зменшувалося (її генеральний секретар констатував наприкінці 1956 р., що члени Фаланги займають не більше 5% державних посад у країні) й у 1957 р. Ф. Франко розпустив її та утворив політичну організацію Національний рух, який мав набути своєрідної форми загально-іспанського народного фронту, об'єднати всіх іспанців, що приймали його ідеологію. У травні 1958 р. був прийнятий "Закон про принципи національного руху", включений до складу "основних законів" франкістської держави. Цей закон здійснив поділ влади між главою держави та Кортесами, згідно з яким Генеральні Кортеси (Las Cortes Generalis) представляли вищий орган участі іспанського народу в здійсненні завдань держави. Місія Кортесів полягала в підготовці та вотуванні законів, однак вони не володіли реальною законодавчою силою, оскільки санкціонування законів належало главі держави.

22 листопада 1966 р. Кортеси ухвалили Органічний конституційний закон про державу, який був підтверджений на референдумі та підписаний Ф. Франко в січні 1967 р. Документ являв собою реформу конституційного права та мав приготувати країну до змін після Ф. Франко. Була утворена інституція прем'єра, якого призначав голова держави, запроваджено гарантії свободи віровизнання, наголошено, що наступником Ф. Франко може бути лише особа з королівського роду, що підтверджувало можливість реставрації монархії, зазначену в законі 1947 р. Того ж 1966 р. прийнято закон про пресу, який скасовував попередню цензуру. Задекларована свобода преси зіграла величезну роль у формуванні демократичного світогляду населення.

Водночас, у другій половині 1950-х років почала формуватися нова антифранкістська опозиція. Першою легальною опозиційною партією стала утворена 1956 року Демократична дія (згодом

Соціальна партія демократичної дії), яку очолив у минулому активний діяч Фаланги Діонісіо Рідруейо. В підпіллі продовжувала діяти КПІ, яка розуміючи значення Церкви в житті іспанців, у 1954 р. включила в програму партії пункт про допомогу держави потребам культу. У червні 1956 р. в опублікованій комуністами декларації йшлося про нову тактику "національної згоди", тобто єдність усіх антифранкістських сил. У 1960 р. на VI з'їзді КПІ підтверджено політику "національної згоди", всім опозиційним партіям та групам були скеровані листи, в яких пропонувалося укласти угоду про спільні дії антифранкістських сил проти диктатури. У 1959 р. політично сформувалася права опозиція франкістському режиму - Іспанський союз (Хоакін Сатрустеґі), що обстоював монархічний устрій країни. У середовищі християнських демократів виділялися дві течії: праве крило сформувалось у 1960 р. в нелегальне політичне об'єднання Християнська соціальна демократія (очолив найстаріший правий політичний діяч часів республіки Хіль Роблес); ліве представляв Християнсько-демократичний союз (Руіс Хіменес), утворений у 1965 р. внаслідок об'єднання низки організацій.

У 1959 р. Кортеси ухвалили закон про суспільний порядок, що надавав уряду право оголошувати надзвичайний, а при необхідності, також військовий стан. У 1960 р. уряд опублікував спеціальний декрет, який ще раз підтвердив, що будь-який опозиційний виступ - від критики влади до участі в страйках і демонстраціях - буде розглядатися як військовий бунт.

Перші виступи робітників почалися у Барселоні навесні 1951 р., викликані підвищенням цін на трамвайні квитки. 22 травня до протесту приєдналися і жителі Мадрида. Населення столиці провело "білий страйк", що полягав у бойкоті трамваїв та автобусів, виступаючи проти дорожнечі, зростаючих злиднів.

Значний вплив у країні мали виступи протесту відомих представників інтелігенції. Наприкінці 1959 р. група провідних іспанських учених і діячів культури на чолі з головою Королівської академії мови та літератури Рамоном Менендесом Підалем скерувала владі петицію на захист політичних в'язнів.

У рух за амністію і за відновлення демократичних свобод включилася частина католицького духовенства. їх першим серйозним виступом стало послання священників-басків вищій церковній владі Іспанії в травні 1960 p., в якому висловлювався протест проти тоталітаризму та сваволі.

До активних антифранкістських дій дійшло навесні 1962 p., коли застрайкували шахтарі Астурії (60 тис. осіб). До них приєдналися деякі райони Країни Басків. Згодом 25 провінцій Іспанії з 50 були охоплені страйками. Уряд запровадив на 3 місяці надзвичайний стан. Після страйків 1962 р. франкістський режим вперше застосував репресії і проти представників правої опозиції.

Суспільною групою, яка ініціювала та активізувала всю антифранкістську опозицію, була студентська молодь. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу. Все частіше їхні акції підтримував викладацький склад. У березні 1965 р. 6 тис. студентів влаштували демонстрацію в Мадридському університеті. Згодом до них приєдналися майже всі студентські осередки країни. Протистояння завершилося перемогою студентів і того ж року фалангістський студентський союз був ліквідований. Проте хвиля студентських виступів наростала й у відповідь на дії академічної молоді влада 4 січня 1969 р. ввела надзвичайний стан на території всієї Іспанії.

Значно активізувалися від початку 1960-х років національні рухи, зокрема в Країні Басків і Каталонії. В Іспанії історично склалися чотири нації: кастильська (центр та захід), каталонська (північний схід), баскська (північ) та галісійська (північний захід), які мали свої мови, традиції, культуру. Однак офіційне визнання отримала лише одна - кастильська. У період Другої Республіки (1931 ~ 1939) Каталонія і Країна Басків здобули автономію, мали свої уряди та парламенти. В часи диктатури Ф. Франко в цих регіонах національні мови були заборонені, ліквідовані автономні органи влади. Вимоги, що звучали в численних петиціях інтелігенції, масові демонстрації надали національним рухам яскраво виражене антифранкістське скерування. Найбільш радикальну та непримиренну позицію займала молодіжна Асоціація борців за свободу Країни Басків (баскською Euzkadi Та Azkatasuna -ETA, створена в 1959 р. як рух опору диктатурі Ф. Франко). Першу акцію ЕТА здійснила 18 липня 1961 p., організувавши в центрі Сан-Себастьяна публічне спалення іспанських державних прапорів, які були вивішені на честь річниці вступу франкістських військ у місто. В 1968 р. ЕТА заявила про початок збройної боротьби за незалежність Країни Басків. У 1973 р. вибухом бомби у центрі Мадрида був вбитий прем'єр-міністр Іспанії адмірал Л. Карерро Бланко. Об'єднали зусилля націоналістичні сили Каталонії, утворивши наприкінці 1971 р. Асамблею Каталонії - організацію, що мала координувати та мобілізувати політичну діяльність каталонців. Посилилася боротьба на захист національних прав і самобутності Галісії, розгорнута Союзом галісійського народу та іншими нелегальними організаціями.

У червні 1962 р. у Мюнхені відбулася нарада представників опозиційних партій. У ній взяли участь більше 100 лідерів опозиції, які прагнули виробити спільну програму дій. У підсумку були сформульовані 5 умов переходу Іспанії від диктатури до демократії: створення в країні демократичних інститутів, забезпечення дієвих гарантій прав людини, визнання прав національних меншостей, забезпечення профспілкових свобод, права на опозицію. Але процес зближення опозиційних партій затягнувся і лише в середині 70-х років, коли стало відомо про хворобу лідера держави, їм вдалося досягнути згоди та виробити єдину платформу вимог. У липні 1974 р. була створена Демократична рала, що об'єднала групу партій, серед яких КПІ, Соціалістичну народну партію та окремих політичних діячів. По всій країні створювалася сітка такого тину організацій. В рамках існуючої системи Демократична рала мала координувати опозиційну діяльність та забезпечити демократичне перетворення устрою. В оголошеному маніфесті звучали вимоги амністії для всіх політичних в'язнів, легалізації партій, свободи преси, вільних профспілок, відокремлення церкви від держави, визнання історичних народів, формування тимчасового уряду, вільних виборів, проведення референдуму, який мав би вирішити майбутній характер країни (монархія чи республіка), ухвалення конституції. За ініціативою ІСРП, що прийняла до уваги факт ключової ролі в Демократичній раді комуністів, була створена інша коаліція опозиційних партій - Платформа демократичної конвергенції або Демократична згода. Ця організація також висловлювалася за мирний перехід до нового ладу та республіканське майбутнє Іспанії.

Режим Ф. Франко знаходився у глибокій кризі. У липні 1969 р. Хуан Карлос був визнаний Кортесами спадкоємцем Ф. Франко та отримав відновлений титул "принц Іспанії". Прийняття Хуаном Карлосом франкістського порядку спадкування престолу привело до конфлікту в королівському домі Бурбонів. Принц виправдовував свою позицію аргументом, що тільки таким чином можна відновити монархію в країні. Цей політичний процес принц назвав "реінставрацією" (слово-неологізм; "нововведенням") монархії, оскільки намагався досягти компромісу між монархістами-легітимістами, для яких мова могла йти лише про реставрацію монархії, та уявленнями Франко, який виходив із принципу введення нової монархії.

У 1974 р. важко хворий Ф. Франко вперше тимчасово передав принцу Хуану Карлосу свої державні обов'язки, які майбутній монарх виконував упродовж липня - вересня. У жовтні 1975 р. принц удруге був призначений виконувачем обов'язків глави держави. 20 листопада, в день смерті 82-річного Ф. Франко, автоматично вступив у силу закон про спадкування престолу. Управління державою перебрала Регентська рада, а 22 листопада в Кортесах відбулася церемонія проголошення принца королем Іспанії під іменем Хуана Карлоса І (на момент коронації мав 37 років). Цікавим є епізод, пов'язаний із коронуванням короля та з лідером комуністів Сантьяго Каррільйо. У день коронації він назвав нового монарха Хуан Карлос "Короткий", натякаючи на те, що король недовго протримається на троні. Однак у 1981р., після того як Хуан Карлос І фактично доклав найбільше зусиль для подолання спроби перевороту, довівши свою відданість демократії, в емоційному виступі по телебаченню комуніст та атеїст С. Каррільйо сказав: "Боже, благослови короля!".

За роки франкістського режиму в економіці Іспанії відбулися очевидні якісні та кількісні зміни. На рубежі 50 - 60-х років франкізм здійснив крутий поворот і перейшов до політики "відкритої економіки", започаткувавши іспанське "економічне диво". У липні 1959 р. іспанськими економістами був запропонований "План стабілізації економіки", який став основою змін, що привели до піднесення економіки країни. Уряд Іспанії вирішив відмовитися від політики "автаркії" та прийняв закон, що дозволяв іноземним монополіям вкладати в іспанські компанії до 50% капіталу, а при спеціальному урядовому дозволі і більше. Тобто почав активно залучатися іноземний капітал. "План стабілізації" передбачав поступову ліквідацію державного контролю за імпортом та експортом, скасування обмежень у торгівлі, проведення режиму суворої економії, стабілізацію цін тощо. Стрижнем діяльності держави у сфері промисловості стало форсування індустріалізації. Особлива увага приділялася заходам задля регулювання та контролю за діяльністю підприємств, що представляли національний інтерес. У першу чергу йшлося про важку та військову промисловість. Державні субсидії, що виділялися для будівництва та розвитку підприємств, які переробляли вітчизняну сировину, мали важливе значення для їх розвитку. До кінця 50-х років під контролем Інституту національної економіки знаходилося 65 великих підприємств, загальний капітал яких складав близько 27% капіталу всіх підприємств країни. Починаючи з 1961 р., лібералізація торгівлі, залучення іноземного капіталу та підготовка до вступу в Спільний ринок підштовхнули конкуренцію і надали широкий розмах процесу оновлення головного капіталу. Цього року було досягнуто позитивного балансу державного бюджету. Упродовж першого етапу плану стабілізації (1959 - 1963) промислове виробництво зросло на 32%, а сільськогосподарське - на 15%.

У середині 60-х років, коли в країні почався масовий опозиційний рух, франкізм проголосив політику "лібералізації" та розпочав еру реформ. У структурі промисловості провідні позиції займали чорна та кольорова металургія, енергетика, нафтопереробна промисловість. Субсидії для розвитку таких галузей, як автомобільна та авіаційна промисловість, привели до збільшення частки державно-монополістичного капіталу в економіці країни. Про розвиток автомобілебудівної галузі свідчать наступні дані: якщо в 1953 р. підприємства СЕАТ (ліцензія італійського ФІАТу) та ФАСА щороку випускали по 2 тис. автотранспортних засобів, то в 1960 р. їх чисельність зросла до 40 тисяч, а в 1972 р. до 600 тис. легкових та 94 тис, вантажних автомобілів. СЕАТ та Рено перетворилися у найпотужніші промислові підприємства. Іспанія стала світовим експортером цементу, сталі, обладнання для текстильної промисловості, медикаментів, поліграфічної продукції, виробів легкої промисловості: взуття, текстилю, одягу. Потреби урбанізації, індустрії туризму (якщо в 1953 р. Іспанію відвідали менше 2 млн туристів, то в 1963 р. вже 11 млн, у 1975 р. -35 млн), покращення інфраструктури викликали будівельний бум, який мав стимулюючий вплив на суміжні галузі. Якщо в 1950 р. дохід на одного мешканця країни становив 694 долари, то в 1960 р. зріс до 1042 доларів. У 1964 - 1969 рр. національний дохід на одного жителя зріс на 28%. Іспанське суспільство ставало більш заможним. У 1972 р. підприємства випускали 1,5 млн холодильників, 750 тис. пральних машин. У 60-х роках за темпами промислового зростання Іспанія поступалася лише Японії. В 1970 р. Іспанія займала п'яте місце в Європі за обсягом промислового виробництва. З країни аграрно-індустріальної Іспанія перетворилася в індустріально-аграрну. Золотовалютні запаси Іспанії в 1974 р. склали 5 млрд доларів.

Найбільш відсталим залишалося сільське господарство, в якому станом на 1960 р. працювало понад 39% іспанців (тоді як у промисловості 33%). Коштів для модернізації аграрного сектору не вистачало, хоча поступово відбувалася механізація сільського господарства: якщо в 1940 р. налічувалося 5,6 тис. тракторів, то вже в 1962 р. - 80 тисяч. Уряд проводив політику колонізації, що передбачала купівлю неосвоєних земель у її власників, проведення робіт із меліорації та наступний її продаж селянам. За 20 років землю отримали близько 30 тис. селян, але власниками стали тільки 5 тис, решта її орендували. Іспанія експортувала такі сільськогосподарські товари, як апельсини, помідори, маслини, мигдаль, вино та ін.

Змінилася станом на 1975 р. і соціальна структура іспанського суспільства: в сільському господарстві країни було зайнято менше 25% населення; у промисловості частка збільшилася до 40%; у сфері обслуговування - до 34%. Розвивалася система соціального страхування. У 1975 р. валовий національний продукт Іспанії збільшився, порівняно зі серединою 50-х років, у 5,5 раза.

Однак слід зауважити, що іспанське "економічне диво" не було блискавичним і тривало довший період часу, при цьому темпи лібералізації економіки не були регулярними та стабільними. Після початкових успіхів у виконанні наступного етапу плану стабілізації (1964 - 1967) вже з 1965 р. проявилися сильні інфляційні тенденції, що сигналізували про початок рецесії. Збільшився дефіцит бюджету, зросло безробіття, що спричинило нову хвилю страйкового руху. Через економічні негаразди за період 1960 - 1973 pp. емігрували в пошуках джерел заробітку до Франції, Німеччини, Швейцарії, Бельгії та Голландії понад 2,3 млн іспанців. У 1961 - 1962 pp. держава взяла під свій контроль еміграцію: ті, хто виїжджав, повинні були укладати контракт на короткий термін; дозволялося покидати країну без сім'ї, оскільки в цьому випадку зароблені гроші надходили у вигляді грошових переказів на утримання родин заробітчан, а це щорічно давало 500 - 600 млн доларів. Гальмування темпів реформ було викликане побоюванням, що вільноринкова економіка рано чи пізно спричинить падіння авторитарного політичного режиму.