Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Конституція 1978 р. і консолідація демократичного ладу в Іспанії

У жовтні 1978 р. Кортеси ухвалили Конституцію Іспанії (десята в історії країни), підтверджену 6 грудня всенародним референдумом ("за" висловились 87,8%), яка проголосила парламентську монархію, демократичні права та свободи громадян країни. До складу створеної напередодні конституційної комісії увійшли 17 представників СДЦ, 13 - ІСРП, по 2 від КПІ та НА, по одному від 1 баскської та каталонської регіональних груп, що відображало співвідношення депутатських мандатів, отриманих на виборах кожною з цих партій. Національний суверенітет належить, згідно з конституцією, іспанському народові. Главою держави є король, проте повноваження його є досить обмеженими. Він є головнокомандувачем збройних сил, затверджує закони, ухвалені Кортесами, за поданням прем'єр-міністра та Кортесів призначає вищі посадові особи. Король навіть формально не наділений правом вето на закони, що приймаються Генеральними Кортесами. Усі акти глави держави контрасигнуються (скріплюються підписом) главою уряду та відповідним міністром. Ця нині діюча конституція поставила монарха у становище, яке за повноваженнями та функціями нагадує становище англійської корони. Уряд відіграє важливу роль у системі влади; він визначає головні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики країни, керує цивільною та військовою адміністрацією, обороною країни. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент (Генеральні Кортеси), який обирається шляхом загальних і прямих виборів терміном на 4 роки. Нижню палату представляє Конгрес Депутатів (від 300 до 400 депутатів), верхню - Сенат (по 4 представники від кожної провінції; від острівних провінцій - один або три, від анклавів на африканському березі Середземного моря (Сеута і Мелілья) по 2 від кожного. Як правило, в останні роки до складу Конгресу Депутатів на основі загальних виборів обирають 350 осіб, до Сенату - 208 сенаторів обирають і 46 призначають.

Із соціально-економічних питань Конституція містила формулювання, що задовольняли як прихильників вільного ринку (визнається свобода підприємництва в рамках ринкової економіки), і прихильників опікунської ролі держави (визнається суспільна ініціатива в економічній діяльності, передбачено державне планування та інтервенціонізм).

Найбільш спірним було питанням про статус .Католицької Церкви. За Конституцією Іспанія не має державної релігії: основний документ гарантує рівність усіх віросповідань, але водночас визнає провідну позицію Католицької Церкви і декларує прихильне ставлення держави до релігії.

Конституція 1978 р. порвала з франкістським централізмом, падавши право на автономію регіонам та вживши стосовно останніх означення "національності". Цей термін гостро критикували постфранкістські праві, наголошуючи на єдності Іспанії. Укладачі Конституції виходили з принципу децентралізації влади як необхідної частини процесу демократизації при безумовному збереженні єдності країни. Відповідно до Конституції була створена нова адміністративно-територіальна структура, що включала в себе автономні співтовариства, провінції та муніципалітети.

У післяфранкістській Іспанії національно-регіональна проблема зайняла одне з найважливіших місць. По всій країні поширилися національні рухи. Більшість регіонів Іспанії прагнула до автономії. Формула "національності та регіони", закріплена в Конституції, була сприйнята громадськістю як розрив із франкістською концепцією єдиної іспанської нації. Специфіка економічного розвитку Іспанії полягала в тому, що Каталонія та Країна Басків становили найбільш розвинуті регіони країни і в період високої економічної кон'юнктури (друга половина 60-х рр.) сюди безперервним потоком перекачувалися з аграрних районів сировина, енергетичні ресурси, сільськогосподарські продукти, дешева робоча сила. Аграрні регіони спустошувалися, перетворюючись на ринок збуту для промисловості Каталонії та Країни Басків. Криза, що почалася в середині 70-х років, у першу чергу, вдарила по відсталих районах. Тому цілком зрозумілим було прагнення населення у цих провінціях звільнитися від жорсткої опіки центральної влади і домогтися автономії. Це, на їхню думку, дало би можливість самостійно вирішувати нагальні економічні проблеми. Процес автономізації викликав гостру політичну боротьбу в країні. Соціологічні опитування 1977 - 1978 рр. показали, що майже 3/4 населення висловлювалися не за відокремлення своїх територій від Іспанії, а за автономію в рамках єдиної держави.

Напередодні ухвалення Конституції А. Суарес погодився на поступки щодо автономних прагнень регіонів. Ще у вересні 1977 р. був відновлений каталонський Генералідад (парламент, уряд і президент), ліквідований під час громадянської війни. У листопаді того ж року передавтономний статус (тимчасове врегулювання, яке випереджало конституційне вирішення) отримали баскські провінції, а до липня 1978 р. таким статусом скористалися вже 10 регіонів: Каталонія, Країна Басків, Канарські острови, Ґалісія, Арагон, Кастилія, Леон, Балеари, Валенсія, Естремадура, Андалусія.

Падіння популярності СДЦ розпочалося разом із спробами гальмування процесу автономізації. Уряд у принципі визнавав право на широкі автономні свободи "історичних" націй (басків чи каталонців), але з застереженням відносився до подібних прагнень в інших регіонах. Поштовхом до зміни політики центральної влади в національно-регіональному питанні стали події в Андалусії. Вперше населення публічно продемонструвало свою етнічну спільність у 1977 р., коли 2 грудня на вулиці міст регіону вийшло близько 2 млн осіб, щоби відсвяткувати національне свято андалусців і поставити перед центральним урядом вимогу надання широкої автономії. Прем'єр вирішив провести референдум, щоб або схвалити, або відкинути проект автономного статусу Андалусії. Регіональне відділення СДЦ звернулося до населення Андалусії з закликом бойкотувати референдум і тим самим сприяти розвитку автономістського процесу в межах широкої автономії. 28 лютого 1980 р. у семи провінціях Андалусії більшість висловилася за утвердження проекту автономного статуту і тільки в провінції Альмерія прихильники автономії не набрали більшості (їм не вистачило 22,5 тис. голосів). Уряд послався на те, що позитивне рішення може бути прийняте лише за умови більшості голосів у всіх провінціях. Тому проект не був затверджений. Лише у вересні 1980 р. в обмін на депутатську підтримку для свого кабінету, в тому числі і голоси від Андалусії, А. Суарес пообіцяв регіону широку автономію.

Демонстрацією втілення в життя конституції стали парламентські та муніципальні вибори 1979 р., які підвели підсумки періоду т. зв. політики "національного консенсусу". Результати березневих парламентських виборів були подібними до ситуації 1977 р.: на першому місці повторно опинився СДЦ (35,1%), за ним соціалісти (30,5%). У квітні, вперше після 1931 р., пройшли муніципальні вибори, на яких перемогу в 27 провінціях із 52 здобули ліві партії. Загалом по країні СДЦ отримав понад 31% голосів виборців, ІСРП - 29%, КПІ - 13%. Прем'єром залишився А Суарес.

У країні розгорнулася широка кампанія, спрямована на пропаганду монархічної форми правління, як найбільш прийнятної для Іспанії. Громадськість була повідомлена, що Хуан Карлос у 1980 р. став кандидатом на отримання Нобелівської премії миру "за історичну роль, яку він відіграв у нормалізації іспанського життя, і постійні зусилля, спрямовані на зміцнення міжнародного миру".

У січні 1980 р. Кортеси ухвалили Статут прав працівників, згідно з яким було визнано право на страйк, вільний вступ до профспілки та укладення колективних договорів, встановлено 43-годинний робочий тиждень, вік виходу чоловіків на пенсію у 69 років, тривалість оплачуваної відпустки у 23 дні. Однак затягування зі здійсненням автономії, прагнення влади зберегти централізацію (так у березні 1980 р. був ухвалений закон, що обмежував застосування терміна "національності" тільки трьома автономними співтовариствами - Країною Басків, Галісією та Каталонією, та вимагав ширшого вживання іспанської мови у всіх регіонах) спричинили зростання та поширення сепаратизму. Найсильнішими виявилися сепаратистські настрої в Країні Басків (населення налічує близько 3 млн осіб). За результатами опитування кінця 1970-х років 52% населення Країни Басків характеризували себе, перш за все, як "басконці", а потім як "іспанці". В Каталонії подібні позиції займало лише 15% населення. Повної незалежності вимагали 24% басків та 11% каталонців. Уже результати виборів 1979 р. засвідчили також факт зростання підтримки населенням не загальнонаціональних партій, а місцевих націоналістичних. У березні 1980 р. проходили вибори в баскський та каталонський парламенти. Місцеві націоналістичні партії в Басконії отримали 63,6% голосів та здобули 42 мандати з 60. СДЦ -8,4% (6 мандатів), програвши вибори. Серед націоналістичних партій найбільший успіх мала поміркована Баскська націоналістична партія (БНП) - 37,6% (27 мандатів); радикальна "Народна єдність" (більш відома як "Еррі батасуна" - баскською Herri Batasuna, політичне представництво нелегальної баскської терористичної організації ЕТА) - 18,3% (11 мандатів). Депутати від цієї партії відмовилися брати участь у роботі парламенту, відкрито проголосивши своїм завданням безперервну боротьбу за здобуття повного суверенітету та незалежності Країни Басків.

Націоналістичні партії зайняли також домінуючі позиції і в каталонському парламенті: зі 135 мандатів - 59 (Конвергенція і союз Каталонії (КІУ) - 43, СДЦ - 18). Головою уряду та Генералідаду став лідер Хорді Пужоль.

У жовтні 1981 р. пройшли вибори в парламент Галісії, участь у якому взяло 28% виборців, які віддали перевагу Народному альянсу - 26 місць із 71 (СДЦ здобув 24 місця). Паралельно відбувся повторний референдум з питання утвердження автономного статуту в Андалусії. 89% тих, хто голосував, висловилися на його підтримку. У травні наступного року пройшли вибори в парламент Андалусії, які принесли поразку СДЦ (13%). Більшість голосів здобула ІСРП (52,6%).

У цей час серйозні труднощі внутрішньопартійного характеру переживав СДЦ: боротьба точилася між прихильниками та противниками автономізації регіонів, а також між хадецькою та соціал-демократичною тенденціями в блоці (у даному випадку предметом дискусії були закони про приватну освіту та розлучення). А. Суарес не зміг подолати внутрішні конфлікти і в січні 1981 р. подав у відставку з посади прем'єра та як лідер СДЦ.

Отже А. Суаресу так і не вдалося знайти вихід із тривалої соціально-економічної кризи: спостерігалося зниження темпів зростання ВВП: із 6% на рік у 1970 - 1975 рр. до 3% у 1976 -1978 рр. та 1,5% у 1979 - 1981 рр.; значно зріс рівень безробіття: із 4,8% у 1976 р. до 16,6% у 1982 р. Представники "бункера" почали використовувати у своїй пропаганді факт появи нових явищ, яких не існувало за франкізму: масове безробіття, претензії національних меншин на автономію, тероризм. У колах генералітету та цивільної гвардії визрівала змова з метою скипенш уряду та встановлення військової диктатури. Уряд, знаючи про підготовку змови, недооцінював масштаби небезпеки.

23 лютого 1981 р., під час дебатів щодо кандидатури наступника А. Суареса на посаду прем'єра, до приміщення кортесів увірвався відділ цивільної гвардії (200 осіб), який очолив підполковник Антоніо Техеро Моліна. Вони наказали депутатам лягти на підлогу (залишилися сидіти тільки Суарес та генеральний секретар КПІ Каррільйо), почали стріляти в повітря та, захопивши всі приміщення парламенту, очікували на прихід до Мадрида військових частин, командувачі яких брали участь у змові. Водночас, діючи спільно зі змовниками, командувач військового округу Валенсії оголосив надзвичайний стан на підлеглій йому території, а в напрямку столиці рушили деякі відділи танкової дивізії. Протягом десяти років після смерті Франко керівництво країни було змушене вирішувати складні проблеми забезпечення контролю цивільної влади над армією. Країна неодноразово опинялася на межі військового перевороту. Здійснення лютневого державного перевороту було призупинене на цьому етапі завдяки активним діям короля. Він. як головнокомандувач, провів переговори з командувачами військових округів країни та закликав збройні сили зберігати вірність Конституції. В ніч на 24 лютого король у мундирі головнокомандувача збройними силами виступив із промовою до народу, в якій звернувся до іспанців із проханням підтримати демократичні реформи та дати відсіч консервативним силам: "Я не допущу жодних спроб перервати за допомогою сили демократичний прощ, передбачений Конституцією та схвалений народом па референдумі". Незламна позиція Хуана Карл оса виявилася несподіваною для змовників, які були переконані в тому, що король Іспанії не піде проти армії. Коли стало очевидним, що переворот не буде підтриманий іншими військовими частинами, змовники склали зброю (упродовж 20 годин вони тримали заручниками депутатів парламенту). Це була п'ята спроба державного перевороту після смерті Франко, але перша, що загрожувала зупинити процес демократичного розвитку країни (решта були усунуті задовго до початку активної діяльності). Мільйони іспанців також висловили своє ставлення до спроби перевороту, взявши участь в організованій у Мадриді маніфестації на захист демократії.

У лютому 1981 р. новий кабінет очолив Кальво Сотело. Однак діяти йому довелося у складних умовах: тривала криза в промисловості, внаслідок засухи зменшився збір зернових, викликала занепокоєння зовнішньополітична ініціатива К. Сотело, а саме - його звернення до генерального секретаря НАТО з проханням про вступ Іспанії до цієї організації. На той час в Іспанії панувала думка, що вступ до НАТО сприятиме вмиротворенню військових у країні, особливо через чергову спробу перевороту. Суперечності всередині СДЦ загострювалися: з блоку вийшло кілька угруповань, які створили самостійні партії. В результаті уряд втратив більшість у Кортесах і фактично можливість проводити в життя свій політичний курс.

У цих умовах було прийняте рішення про розпуск Кортесів і проведення у жовтні 1982 р. позачергових парламентських виборів.