Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

У 1988 р. на президентських виборах знову переміг Франсуа Міттеран. Значною мірою цей успіх був забезпечений діяльністю уряду Ж. Ширака, тими заходами, що були здійснені ним упродовж останніх років. А їхні наслідки були вражаючими. Зокрема, вдалося знизити інфляцію з 15 до 3 %. Франк став однією з найстабільніших валют Заходу. Щорічні темпи економічного зростання в останній третині 80-х років становили 3,5 %. Зросла конкурентоспроможність французьких товарів. Франція виплатила борги, в які залізла в 1982—1983 pp., щорічно створювалося 300 тис. робочих місць, і безробіття в 1990 р. знизилось до 2,7 %. Збиткові підприємства ліквідовувались, але Франція виграла битву за модернізацію економіки.

Серед заходів, що використовувались для стабілізації економіки (кількаразова девальвація франка, "жорстка економія", що зводилася до заморожування зарплати і запровадження контролю за цінами), найбільш ефективним виявилась відмова від кольбертизму, тобто керівництва економікою зверху. Підприємства здобули цілковиту свободу. Власті обмежили втручання в діяльність найбільших нащоналізованих компаній. Результати не забарилися. "Рено" в 1983 р. втратив 12 млрд. франків, а в 1988—1989 pp. його доходи сягнули 9 млрд. франків.

Відбулися зміни і в експортній стратегії Франції. У своїй експортній політиці вона почала орієнтуватися більшою мірою на розвинуті країни. Після ФРН у розрахунку надушу населення Франція стала другим у світі експортером. Держава всіляко заохочувала вкладення капіталу в інших країнах і водночас сама відмовилася від зайвого протекціонізму. У 1989 р. іноземні інвестиції в країні становили 40 млрд. франків. Слід зауважити, що жодне націоналізоване підприємство не було на 100 % власністю держави. Відбувався також процес приватизації багатьох фірм.

У соціальній сфері Ф. Міттеран ставив завдання досягти більшої справедливості в розподілі національного багатства. У цьому плані мета, започаткована де Голлем, не змінилася.

Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

У 1988 р. соціалісти повернулися до влади на урядовому рівні і правили до 1993 р. Новий уряд очолив М. Рокар. Таким чином, за винятком двох років правління Жака Ширака, соціалісти перебували при владі десять років. Започаткувавши націоналізацію у 1981 p., вони завершили своє правління в 1993 р. битвами за ринкову економіку, за стабільний франк, вільний обмін валюти і гнучку систему зарплати. За ці роки соціалісти усвідомили переваги приватної власності над націоналізованою. Навесні 1993 р. на парламентських виборах соціалісти зазнали поразки не тільки тому, що реалізація ідей націоналізації, перейшовши певний рубікон економічного базису і суспільства в цілому, загрожувала застоєм і відставанням (що чітко виявилося в 1981 — 1986 pp., унаслідок маршу соціалістів уліво), наростанням соціальної нестабільності (від націоналізації вони відмовились уже через два роки після приходу до влади), а й тому, що надто обережно й повільно здійснювали заходи реприватизації в той час, коли французький загал уже чітко усвідомив, що приватизація націоналізованої власності — єдиний вихід з важкого економічного становища. Тобто французький електорат хитнувся у бік політичного та економічного центризму, суть якого — знайти синтез консенсусних ідей в суспільстві, поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, особистої незалежності, самостійності й участі в житті суспільства, свободи і відповідальності.

Так само непопулярною була зовнішня політика соціалістів. Підтримка деспотичних режимів у Африці, спроба перешкодити об'єднанню Німеччини, запізніле визнання Хорватії та Словенії, відмова від негайного засудження комуністичного путчу в Москві у серпні 1991 р. — ціла низка політичних прорахунків, які підривали довір'я до соціалістичних урядів.

Едуар Балладюр, який навесні 1993 р. сформував правоцентристський уряд, прийшов у Матіньонський палац з твердим наміром провести широку реприватизацію державного сектора економіки. Таку позицію підтримувала більшість французів, які втомилися від безробіття, не контрольованого припливу до країни іммігрантів з франкомовної Північної Африки, незграбності державної економіки. Уряд Балладюра> розроби в розраховану на багато років програму переходу Франції до "тотального капіталізму", де роль держави зводилася до мінімуму. Програма реприватизації соціально орієнтована. Вона передбачала продаж 20 % акцій великим підприємцям, а 80 % розпорошувалися серед дрібних акціонерів, тобто до приватизації залучалися всі верстви населення. Чи не тому один із лідерів правих Жак Ширак вважав, що саме така приватизація й була справжньою націоналізацією, оскільки, на його думку, таким чином кожен брав участь у житті підприємства. Таку філософію підтримувала переважна більшість французів. Програма Балладюра в першу чергу торкнулася 21 державної компанії. Якщо в 1986 р. частка державного сектора в економіці Франції становила більш як 25 %, то в 1993 р. вона скоротилася до 18 %, а в 2000 р. не перевищувала 10 %. Приватизація принесла в державну скарбницю 400 млрд. франків, що дало можливість значно зміцнити державний бюджет.

Перемога лідера ОПР голліста Жака Ширака у другому турі президентських виборів 7 травня 1995 р. підтвердила, що більшість французів підтримують реприватизацій ну політику, прагнуть економічних та соціальних реформ, виходу з депресії, яка дещо затягнулася.