Археологія України - Залізняк Л.Л. - Проблема походження Homo sapiens у світлі новітніх досліджень

Homo sapiens (людина розумна), або неоантроп, відрізнявся від попередніх Форм людських істот тендітнішою статурою і меншою силою, зате значно більшим об'ємом мозку, що сягав 2000 см3. Розвинені лобні долі були досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура мозку свідчить про врівноваженіший характер Homo sapiens, що робило його соціальною істотою. Тому в популяціях людей сучасного типу відбулася заміна природного добору соціальним.

Колективізм стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило формування виступаючого підборіддя. Завдяки розвитку лобного відділу мозку деградував надбрівний виступ. Водночас зник такий архаїчний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм — властиві мавпам виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини (рис. 5).

Homo sapiens вважається власне людиною. Попередні форми гомінід (людина вміла, пітекантроп, неандерталець) це ще не люди, а людські істоти, що, по суті, були перехідними формами від мавпи до власне людини — Homo sapiens, її досконалий мозок зумовив піднесення суспільства та культури на новий, вищий рівень розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного мислення створила передумови для виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З'являються перші витвори образотворчого мистецтва, найдавніші календарі, зароджується лічба.

Поява людини розумної спричинила небувалий прогрес матеріальної культури. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними знаряддями (різні гостроконечники, скребла), то Homo sapiens — великою кількістю спеціалізованих знарядь із кременю (рис. 5). Це — скребачки для обробки шкіри, різці для обробки кістки та дерева, різноманітні наконечники мисливської зброї, ножі для м'яса і дерева, проколки для шиття одягу та взуття, сокири для рубання дерева та багато інших. Визначальною особливістю техніки обробки кременю стає масове використання для виготовлення знарядь — вузьких і довгих крем'яних пластин, знятих з призматичних нуклеусів. Тому виготовлені з таких пластин знаряддя Homo sapiens мають характерні видовжені пропорції.

З людиною розумною поширюються різноманітні знаряддя з кісток тварин: голки, шила, наконечники списів, гарпуни тощо. Археологами виявлено чимало витворів первісного мистецтва з кістки та бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення людей, тварин, геометричні орнаменти! Кістки великих тварин, зокрема мамонтів, використовувалися для будівництва жител.

Рис. 5. Кроманьйонець із печери Кро-Маньйон у Франції (реконструкція за черепом) та характерні вироби оріньяцької культури верхнього палеоліту:

1 – пластина з ретушшю; 2,6,7 – скребачки високої форми; 3,4 – різці; 5 – мікровкладні для кістяних наконечників; 8,9 – кістяні наконечники списів; 10-12 - нуклеуси

Тривалий час згадані форми людиноподібних мавп та людських істот розглядалися як послідовні, генетично пов'язані етапи прогресивного розвитку гомінід, який закономірно привів до появи людини сучасного типу. Вважалося, що кожна наступна форма людських істот була прямим генетичним нащадком попередньої і розвивалася безпосередньо з неї. Така прямолінійна схема антропогенезу сформувалася наприкінці XIX — на початку XX ст. за умов панування еволюціонізму в науці. Накопичення фактів, запровадження новітніх методик дослідження, а також перехід від прямолінійно-еволюціоністських схем минулого людства до розуміння багатоваріантності історії з найдавніших часів, внесли суттєві зміни в осмислення процесу антропогенезу сучасними вченими.

Спрощеним стадіальним уявленням про антропогенез уже давно суперечили численні палеоантропологічні знахідки, які свідчили про одночасне існування кількох різновидів гомінід, частина з яких опинилася на узбіччі антропогенезу і вимерла, не залишивши нащадків. Виявилося, що Homo habilis тривалий час мешкали серед австралопітеків, а пізніше — серед пітекантропів. Останні, своєю чергою, співіснували з неандертальцями. A Homo sapiens протягом тисячоліть конкурував на теренах Близького Сходу та Європи з класичними неандертальцями.

Певні сумніви щодо чіткої стадіальності антропогенезу породжували і виявлені ще в 1931 р. на Близькому Сході в палестинських печерах Схул, Табун та Кафзех дуже давні антропологічні рештки людських істот з характерними ознаками Homo sapiens. Відомий палеоантрополог М. М. Герасимов, зокрема, писав із цього приводу: "Якби ці кістки були знайдені ізольовано від стародавньої фауни і мустьєрської індустрії, навряд чи всі вони були б визнані неандертальськими". Виявлення кісток людини сучасного типу в шарах раннього палеоліту суперечило основним принципам панівної в недавньому минулому прямолінійно еволюціоністської схеми антропогенезу. Тому первісних людей із палестинських печер назвали сапієнтними неандертальцями, котрі буцімто переживали процес трансформації в неоантропів. Вважалося, що зрештою якась група їх еволюціонувала в людину сучасного типу близько 40 тис. років тому. Адже саме цим часом датувалися найдавніші рештки Homo sapiens у Європі.

Новітні генетичні дослідження кісток неандертальців та людини сучасного типу докорінно змінили спрощено-еволюціоністські погляди на антропогенез. Від середини 80-х років до аналізу палеоантропологічних матеріалів були застосовані нові методики визначення ДНК за кістками стародавніх людей. Виявилося, що генний набір Homo sapiens принципово відрізняється від геному неандертальця. Різниця між ними сумірна з різницею між геномом сучасної людини і шимпанзе. На думку відомих генетиків, що досліджували цю проблему, генетичний аналіз заперечує саму можливість походження сучасного людства від неандертальців і вилучає їх із числа наших прямих пращурів. Біомолекулярний аналіз ДНК засвідчує, що генетичні лінії палеантропів і неоантропів розійшлися приблизно 600 тис. років тому. Це спонукало дослідників переглянути традиційний погляд на згадувані антропологічні рештки з ознаками Homo sapiens з Близького Сходу та Африки, які раніше вважалися кістками сапієнтних неандертальців. За новітніми даними, в печерах Схул, Табун та Кафзех були знайдені рештки не палеантропів, а архаїчних Homo sapiens, які мешкали на Близькому Сході вже 120—100 тис. років тому.

Рештки ранніх Homo sapiens в Африці ще давніші, ніж у Палестині, й датуються 100—150 тис. років тому. Маються на увазі палеоантропологічні матеріали з гроту Мумба (Танзанія), печер на р. Класіес та печери Бордер (Південна Африка), місцезнаходження кісток Омо І (Ефіопія). Ще старшими в Африці є рештки істот, які морфологічно являли собою щось середнє між пітекантропом і людьми сучасного типу. Це антропологічні матеріали з Нгалоба, Ндуту, Єясі в Танзанії, Флорісбад, Омо II, Кообі-Форо в Ефіопії, Брокен-Хілл у Замбії. Ці знахідки датуються часом 500—120 тис. років тому і відображають початок процесу трансформації якоїсь групи пізніх африканських пітекантропів в архаїчних Homo sapiens.

Все це дало підстави для висновку, що сапієнтна лінія розвитку намітилася в середовищі африканських пітекантропів іще до появи неандертальців. Ранні Homo sapiens відгалузилися від пізніх пітекантропів приблизно 150 тис. років тому в тій же Східній Африці, звідки пізніше розселилися на інші континенти.

Новітні дослідження генетиків показали незначну розбіжність генетичних наборів різних популяцій сучасних представників білої і жовтої рас. Обмеженість генетичної варіабельності у вихідців із Європи та Азії свідчить про те, що всі вони є носіями генів досить обмеженої кількості пращурів. Вчені намагалися пояснити цей феномен походженням сучасного людства від кількох чи навіть однієї жінки. Оскільки більшість дослідників вважають колискою людства Африку, то ця гіпотеза дістала назву "чорної Єви".

На тлі бідності генного набору європейців, азіатів та похідних від них американців вражає надзвичайне багатство геному корінних африканців. Була запропонована ще одна версія походження Homo sapiens. її суть зводиться до припущення, що людство у процесі еволюції пережило ефект так званого "пляшкового горла". Йдеться про те, що відносно недавно чисельність пращурів сучасного корінного населення Європи, Азії та Америки скоротилася до кількох або кількох десятків осіб, спадкоємцями генного набору яких є все населення Землі, за винятком вихідців з Африки, оскільки в останніх варіабельність геному значно більша, аніж у вихідців з Азії чи Європи. Постійна швидкість змін генного набору людини дала змогу визначити за допомогою бімолекулярного аналізу приблизний час проходження популяції Homo sapiens через згадане "пляшкове горло". Сталося це приблизно 130 тис. років тому.

Узагальнюючи дані археології, антропології та генетики щодо походження Homo sapiens, сучасна наука дійшла таких висновків: найімовірніше, неоантропи формувалися 600—150 тис. років тому у Східній Африці на генетичній Основі якогось різновиду пітекантропів. Згаданий феномен "пляшкового горла" пояснюється тим, що близько 130 тис. років тому нечисленна група ранніх Homo sapiens просунулася з Африки на Близький Схід, де вони тривалий час співіснували з іншими видами роду Homo, зокрема класичними неандертальцями, що потрапили сюди з Європи. Саме від нечисленної популяції архаїчних Homo sapiens Близького Сходу, відомих за антропологічними рештками з палестинських печер Схул, Табун, Кафзех, походять усі сучасні вихідці з Євразійського континенту. Цим можна пояснити споріднений між собою, але дуже бідний і одноманітний набір генів у європейців, азіатів та похідних від них мешканців Америки. Багатство геному корінних мешканців Африки пояснюється їхнім походженням від основного масиву неоантропів, що лишилися в Африці після переселення згаданої групи на Близький Схід.

Лише 40—35 тис. років тому, судячи з археологічних даних, неоантропи Палестини розселилися на схід — у Центральну, Південну та Південно-Східну Азію, а також на захід — у Європу. Якщо на півдні Азії архаїчні Homo sapiens, мабуть, застали рештки популяції пізніх пітекантропів, то в Європі вони зіткнулися з неандертальцями. Тут Homo sapiens мешкав поряд з класичним неандертальцем, очевидно конкуруючи з ним, 35—28 тис. років тому. Відсутність спільних генів у цих різновидів людських істот свідчить про те, що між ними не було шлюбних контактів. Новітні дослідження свідчать, що рештки колись численної популяції неандертальців зберігалися на півдні Піренейського, Апеннінського, Балканського півостровів та в горах Криму ще 28 тис. років тому, а за деякими даними, навіть 20 тис. років тому.

Прихід зі Східного Середземномор'я в Європу Homo sapiens археологи фіксують поширенням так званої оріньяцької крем'яної індустрії (від печери Оріньяк у Піренеях) (рис. 5). Археологічні матеріали свідчать, що 35—28 тис. років тому остання розвивалася в Європі поряд з крем'яними технологіями, носіями яких були класичні неандертальці.

Ранні Homo sapiens відрізнялися від сучасних людей масивнішою статурою, розвиненою мускулатурою, значними розмірами черепа та зубів. У Європі вони дістали назву кроманьйонців (від печери Кро-Маньйон у Франції, де ще 1868 р. виявлено кілька їхніх поховань). З часом неоантроп став стрункішим, вищим на зріст, утратив певну частину волосся на тілі. Зменшилися розміри обличчя за рахунок збільшення мозкової частини черепа.

Антропологічний тип перших неоантропів не був однорідним і складався з кількох підтипів, у яких дослідники вбачають прообрази майбутніх рас. Унаслідок природно-кліматичних впливів на популяції ранніх неоантропів природний добір лишався потужним чинником антропогенезу. Людський організм пристосовувався до кліматичних особливостей різних регіонів. За умов холодного прильодовикового клімату формувалися кремезні, широколиці кроманьйонці Європи — пращури сучасних європеоїдів. У спекотній екваторіальній Африці почали формуватися адаптовані до вологих і спекотних тропіків темношкірі негроїди. Певні негроїдні риси простежуються у грімальдійському (від поховання в печері Грімальді в Італії) антропологічному типі півдня Європи, який відомий також у Східній Європі за похованням з Маркиної гори на Дону. В умовах різкоконтинентального клімату пустель Центральної Азії формувалися монголоїди, найдавніші рештки яких відомі з верхніх шарів печери Джоу-Коу-Тянь під Пекіном. Бушмени пустелі Калахарі в Африці є реліктом одного з найдавніших різновидів Homo sapiens, який через Близький Схід, Південну Азію, Індокитай розселився до Австралії. Тож певні антропологічні паралелі поєднують бушменів та австралійських аборигенів із раніше згадуваними найдавнішими неоантропами з печер Схул і Табун Близького Сходу.

Прогресивний розвиток людського суспільства призвів спочатку до обмеження, а наприкінці палеоліту — до фактичного припинення дії природного добору, на зміну якому приходить соціальний. Наприклад, досконалий одяг і прогрес у домобудуванні ізолювали людське тіло від безпосереднього впливу природно-кліматичних чинників і наприкінці льодовикової доби процес расо-утворення різко загальмувався. Тим самим становлення людини сучасного типу (антропогенез) у цілому завершилося, хоча трансформація організму сучасної людини, пов'язана з процесами грацилізації, брахікефалізації, акселерації, триває.

Таким чином, генні дослідження останніх років зумовили остаточний перехід більшості фахівців від прямолінійно-стадіальних уявлень до усвідомлення багато варіантності шляхів біологічної історії роду Homo. Зокрема, дослідники дійшли висновку, що неандертальці не були нашими безпосередніми пращурами. Вони є тупиковим відгалуженням на дереві антропогенезу, оскільки не лишили нащадків. Однак ці революційні зміни в поглядах на антропогенез відбулися зовсім недавно. Тому поки що не варто вважати їх істиною в останній інстанції. Дослідження тривають, що неминуче призведе до подальшої кореляції основних положень концепції походження людини.

Підсумовуючи розгляд проблем походження людини, зазначимо провідну роль Африки в антропогенезі. Схоже, вже остаточно доведено, що батьківщиною людства був схід Африканського континенту. Саме тут, унаслідок аридизації клімату і деградації лісів, лісові людиноподібні мавпи перейшли до наземного способу життя та прямоходіння. У Східній Африці з'явилися перші людські істоти, котрі близько 2,5 млн років тому почали виготовляти найдавніші знаряддя праці з каменю. Звідси, за новітніми даними, походять найдавніші пітекантропи і перші Homo sapiens, що пізніше переселилися на сусідні континенти — в Європу, Азію, Америку.

Представлену картину походження людини не варто вважати остаточною. Дослідження тривають, і з появою нових фактів та наукових методик сучасна схема антропогенезу може бути суттєво доповнена.